Людина за своєю природою — істота, яка прагне розуміти. Їй просто некомфортно існувати у просторі, не описаному у певній системі координат: індивід завжди прагне до формалізації та пояснення. Сфера політичного не виняток. Пояснення реальності у поняттях та концептах — нагальна потреба людини, адже саме це визначає межі її світоглядного простору. Разом із тим, часто доводиться стикатись з думкою, що політичне життя в Україні важко не те що раціонально пояснити, а й навіть піддати певним логічним законам. Причому ця думка присутня на всіх суспільних рівнях: від університетських кафедр і політичних трибун до обивательських кухонь.
Часто хибність самого розуміння політичних процесів призводить до неефективності у сфері прийняття рішень та, як наслідок, постійних збоїв у політичній системі держави. Адже для того, щоб визначити невідоме і вирішити задачу, обов’язково треба знати, за яких умов та в якій системі координат ми діємо, які оціночні критерії необхідно застосовувати. Для цього нам і потрібна теорія, що створить базу для розуміння та вирішення проблем функціонування державного механізму. Спробуємо хоча б начерками розглянути українські політичні реалії, концептуалізувати їх у межах понять та підходів, напрацьованих за тривалу історію розвитку політичних наук.
НЕРАЦІОНАЛЬНІСТЬ ПОЛІТИКИ
У політиці існує чимало ірраціональних моментів. Здається, в Україні цей принцип має особливий прояв. Якщо в економіці теорія раціонального вибору працює справно, то в політиці, зокрема українській, надзвичайно важко щось передбачити.
Політика поступово перетворюється на шоу, стає справою акторів, а не адміністраторів. Політики грають власні ролі в цьому шоу і сподіваються, що їм повірять. Тому сьогодні сентенція «політика — це мистецтво» сприймається абсолютно адекватно, адже обидва поняття є формами суспільної свідомості та активності людського духу.
Епоха акторів у політиці пояснює й те, як може людина із дуже низьким рівнем IQ свого часу стати Президентом США або як люди можуть голосувати за політика, який, унадцяте їх ошукуючи і годуючи пустою риторикою, продовжує обіцяти райське життя для електорального шлунка. Часто не довіряють та не вірять, але все одно голосують. Виборці віддають свій голос не за цінності, ідеологію, репутацію політика, пункти передвиборчої програми (яка в українських реаліях відіграє цілком формальну роль) чи конкретні справи, а вибирають за антропологічним типом, коли політик розглядається у системі «подобається — не подобається». Найголовніше те, що кожного разу підхід до вибору робиться наново, в блаженній амнезії відносно попередніх дій кандидата чи партії.
Тут не лише політика, але й поведінка виборців та суспільства загалом є нераціональними. Раціональне осмислення та відповідні принципи формування рішень входять до юрисдикції політологів та журналістів, але цей ланцюжок аж ніяк не включає політиків.
Як казав Гегель: «Немає фактів, є лише наші інтерпретації». Але для того, щоб інтерпретувати, оцінювати, критикувати, треба виходити з позиції певного ідеалу, вироблення якого вимагає ѓрунтовного культурного, освітнього, морального рівня. Проблема в тому, що ані держава, ані, насамперед, суспільство досі не навчили пересічного громадянина мислити: суспільство до цього ще не дозріло, бо не мало достатніх цивілізаційно-історичних передумов, а державі такий стан речей вигідний. Відбувається так звана «втеча від свободи», яку в свій час аналізував Еріх Фромм: люди, не бажаючи брати на себе відповідальність, свідомо прагнуть до підкорення, рабства, до влади міфу — замість критичного розуму та світогляду.
Все це є показниками фатальної пасивності українського суспільства, яку так і не змогла подолати уже, здавалося б, така далека помаранчева революція. Ті події, будучи передвісником серйозних змін у суспільній свідомості, все ж не наблизили нас суттєво до побудови сильного громадянського суспільства. Адже марно сподіватися на позитивні зрушення, якщо, постоявши пару тижнів на Майдані та твердо продемонструвавши власну громадянську позицію, потім — зачинилися у домі та, витріщивши очі в телевізор, чекати манни небесної від влади, за яку так боролися. Демократія — це процес, а не періодичний акт.
Ця проблема безпосередньо пов’язана з проблемою наявності в Україні громадянського суспільства як такого. Демократія — це не тільки права, але і обов’язки. Громадянське суспільство може сформуватися тільки за умов, коли громадяни почнуть відчувати власну відповідальність за стан справ у суспільстві та державі.
ДЕМОКРАТІЯ — НЕ ТІЛЬКИ ПРАВА, АЛЕ Й ОБОВ’ЯЗКИ
У цивілізованому світі громадянське суспільство є базисом держави, саме воно ініціює в ній необхідні зміни. Держава, зі свого боку, захищає принципи самоврядування всіх недержавних організацій, які формують громадянське суспільство. У такому випадку держава довіряє громадянам, а громадяни не обманюють державу, і навпаки.
Громадянське суспільство, за замовчуванням, може будуватися лише знизу, в Україні ж суспільні очікування пов’язані з тим, що держава повинна допомогти в цьому процесі. Соціальна свідомість більшості населення — патерналістська, яка сформувалася внаслідок соціально-історичних умов попередніх епох і є характерною для більшості пострадянських країн. Люди чекають настанов згори, і якщо вони їх не задовольняють, громадяни починають «чхати» на політичну систему, ізолюючись у своєму приватному просторі.
Отже, з одного боку, індивід усе більше відривається від громадянського життя, з іншого — відірвана від суспільства політична система визначає поведінку членів суспільства згори майже без урахування їхніх інтересів, усвідомлюючи свої повноваження як владу «над», а не владу «для». У сумі це дике поєднання найгірших проявів анархії та авторитаризму.
Якщо виходити з того, що структура світогляду середньостатистичного індивіда так чи інакше визначає структуру соціально-економічної та політичної системи країни, то українці та, приміром, шведи мають різний соціально-економічний рівень життя та неоднакову задоволеність цим життям не через «погану» чи «хорошу» владу, а через відмінності у цінностях населення та особливостях його мислення. Саме тому зміни в державі можуть відбутися не із приходом нової влади, а — в першу чергу — із початком якісних змін в освітньому та культурному рівні кожного окремого громадянина, коли не система визначає характер своїх елементів, а кожен елемент системи може впливати на її якість та ефективність. Але нашій державі, як уже зазначалося, вигідна аморфність і некритичність мислення українського суспільства.
Образно кажучи, потрібно не лише хотіти мати ефективну державу, а необхідно самим будувати цю державу і ставати її складовою. За цих умов люди вже не боятимуться свободи, адже активна діяльність, розуміння власної причетності до свого майбутнього та готовність відповідати за це майбутнє стануть звичними для нашого буття. Сьогодні ж маємо ситуацію, коли українське суспільство часто обурюється на свою державу, критикує її, вішає на неї останніх собак, але разом із тим воно не може дати відповідь на запитання — «Як жити далі?». Ми точно знаємо, «що є» і «як не має бути», але не можемо сказати, «як має бути». Це призводить до того, що питання формування ідеалу монополізують політики, шарлатани та кон’юнктурники, а сама політика відривається від поняття загального блага (у концептах Платона та Аристотеля), і все більше розуміється у системі макіавелістських принципів — як мистецтво захоплення та утримання влади, яке не зважає на жодні правові чи моральні норми.
А проблема в тому, що сама демократія ще не перетворилася на смислово-життєві орієнтації людей. Демократичні інститути існують у формі імітації демократії, є фасадом для прийняття рішень. Насправді ж демократія — це те, що необхідно кожного дня підтверджувати, це режим не пасивних, а активних людей. Коли у Франції держава оголосила про намір підвищити пенсійний вік лише на два роки, то на вулиці вийшли сотні тисяч розлючених людей, бо для цієї країни народовладдя існує не лише в політичних програмах, а входить до світоглядної картини самих громадян. Мабуть, не варто нагадувати, як відреагувало українське суспільство на подібну ініціативу нашої влади підняти пенсійний вік одразу на п’ять років. Зимові протести проти Податкового кодексу певною мірою засвідчили бажання багатьох громадян захищати свої права, але дуже швидко влада змогла «загасити» ці настрої.
У чому причина наявних негараздів — це результат неправильної політичної системи та неефективної роботи інститутів чи це наслідок політичної культури населення та, відповідно, його представників? Відсутність верховенства права — це наслідок недолугого змісту законів чи того, що ці закони не є цінністю для політиків і громадян? З одного боку, важко заперечити, що величезний пласт українського законодавства потребує реформування (наприклад, законодавство про вибори, яке своєю закритою пропорційною системою позбавляє громадян реального вибору), але ключовим є не зміст законів, а принцип їх функціонування, а саме те, що політика знаходиться вище за право.
Отже, прикро, але факт: рівень розвитку громадянського суспільства в Україні вкрай низький. А тому ліберальні принципи, за якими держава є «нічним сторожем» — надбудовою над громадянським суспільством, поки що не можуть бути дієвими. За наших умов держава у питаннях забезпечення законності повинна бути авторитарною, аби добитися хоча б мінімального порядку. Та чи може вона об’єднати людей палкою? Навряд чи, і тому все одно доведеться апелювати до якихось ідеалів. До яких?
У ПОШУКАХ СПІЛЬНИХ ОРІЄНТИРІВ
Дійсно, трансформації нашого суспільства містять дуже серйозну ціннісну складову, яку не можливо не враховувати в політиці. Наші можновладці мислять категоріями перемоги «наших», але не міркують у категоріях перемоги «всіх». Змови заміняють угоди, а ситуативні союзи — довгострокові та перспективні коаліції. Кажучи метафорично, чи можна скаржитися на відсутність інвестицій із-за кордону, якщо наші можновладці і ми самі мислимо в категоріях «коротких грошей»? Інвестиція передбачає стабільний прибуток, але згодом, і його треба дочекатися. Ми ж не здатні чекати, нам потрібна влада нехай на пару місяців, але тут і зараз. Нам потрібна пачка гречки вже сьогодні.
Наш політичний організм не є цілісним: певний орган чи гілка влади висуває мету, але ця мета не є результатом узгодження та комунікації різних політичних суб’єктів. Замість досягнення компромісів ми маємо діючий принцип «або все тут і зараз, або нічого» і, як наслідок, — постійні війни та конфронтацію. Коли ж політичний дискурс опускається до з’ясування стосунків, то ні про які перспективи розвитку держави говорити не доводиться.
Населення теж перебуває в пошуках спільних орієнтирів. Звісно, можна говорити, що всіх нас об’єднує всезагальна недовіра до влади, принцип «моя хата скраю» або готовність давати хабарі, чи небажання захищати свої права — споживача, підприємця, студента, громадянина. Але за умови, якщо це все, що нас об’єднує світоглядно, то чи потрібні такі цінності й принципи взагалі? Потрібні нові ідеали. Якщо з минулого ми можемо взяти тільки те, що є однозначно неконструктивним або аж ніяк не може бути спільним, то нам потрібне нове хороше спільне.
РЕФОРМИ ПОВИННІ ПОЧИНАТИСЯ ЗНИЗУ
Рецептами виходу нашої держави із політичної, соціальної, культурної кризи можуть бути, з одного боку, забезпечення реального верховенства права, яке також вимагає від усіх людей активності у захисті власних прав, з іншого — інтеграція суспільства та політичної еліти на основі консенсусу цінностей.
Вироблення спільних ідеалів можливе не шляхом апелювання до культурних, історичних чи етнічних особливостей, а насамперед на основі політичних інститутів. Критерієм створення цього «соціального клею» повинні стати пріоритети побудови стабільної держави, яка надаватиме своїм громадянам вигідні економічні можливості. Коли вже так сталося, що у нас немає єдиного бачення власної історії та культури, то слід звернути увагу на питання економіки.
Але сформульовані вище проблеми поки що оминаються увагою, натомість публічна влада в Україні віддає перевагу продовженню соціального популізму, сутичкам економічних інтересів політичних партій та іншим формам боротьби за швидкі прибутки. Не слід забувати, що спекуляції на мовному питанні або суперечки, хто більший українець — Бандера чи Ленін, дуже вигідні політикам перед виборами саме через їх нераціональність. Виборці підуть голосувати за російську чи українську мову і при цьому забудуть той факт, що жити їм легше від того не стане, і навіть те, що обіцянки і про русифікацію, і про українізацію лунали й раніше.
На державу годі сподіватися, але і просто «починати з себе» — недостатньо, хоча й необхідно. Масове декласоване суспільство не є нашим союзником, і покладатися на нього не можна. Його існування вигідне державі, адже таким суспільством легше маніпулювати. Боротися із цим явищем самостійно навряд чи вдасться, а тому слід об’єднуватися для захисту своїх прав — в ОСББ, неурядові організації, просто в ініціативні групи. Слід відкрито заявляти про несправедливість і хаос, який коїться навколо нас, і вживати заходів для боротьби із таким станом речей.
Реформи повинні починатися знизу — з рівня місцевого самоврядування, куди прості громадяни, об’єднані спільними цілями, зможуть дотягнутися. Щоби змінити державу, слід спочатку стати господарями власного дому і по можливості оточити себе подібними до вас — тими, кому не все одно. Інакшого способу немає.
