Протягом останнього року ці стосунки були найбільш динамічними і поступово набували нового змісту. І в Києві, і в Москві визріло розуміння необхідності оновлення відносин. Якого характеру врешті набудуть зміни, на моє переконання, залежатиме від того, якою мірою вони гармонiюватимуть із європейською політикою двох держав та загальноконтинентальними процесами. Фактично йдеться про вірогідність реального зближення принципів та конкретних підходів Росії до розбудови відносин у пострадянському просторі та із західними партнерами. І не меншою мірою, про можливості органічного узгодження нашої власної політики на європейському та євразійському напрямах.
Поки-що ми спостерігаємо за вельми суперечливими зсувами у стосунках iз Росією. З перших місяців президентства Путiна претензії Москви на збереження сфери свого впливу і відповідне керування зовнішньополітичними орієнтаціями «ближнього зарубіжжя» стали більш предметними і цілеспрямованими. Москва почала послідовно використовувати свої переваги сильного у відносинах з Україною.
Такий розвиток подій був загалом передбачуваним. Збереженню проросійських настроїв постійно сприяють різноманітні внутрішні чинники: соціальні, ментальні та інформаційні. В останні роки Україна зробила дуже мало і в економіці, і в політичній сфері, щоб почувати себе впевненіше і мати реальні аргументи для утвердження паритетних відносин iз північним сусідом. Це набуло особливого значення у зв’язку з певним уповільненням реалізації планів інтеграції в Європу. Так чи інакше, можна помітити зближення позицій виконавчої влади в Москві та Києві щодо сучасних міжнародних проблем.
Згадаємо, як у серпні, під час Ялтинського саміту СНД, за ініціативою Росії фактично було погоджено особливий підхід до глобальних справ, поданий потім як «консолідована позиція» лідерів Співдружності. Власне, йшлося про розширену легітимацію суто російської позиції, якій важливо довести, що «співробітництво в межах СНД йде в руслі загальносвітових тенденцій» в контексті «формування багатополярного світу». І це не є абстракцією. Російське бачення світової багатополярності безпосередньо пов’язане зi збереженням особливої ролі Росії на пострадянському просторі.
Заміна міністра закордонних справ України фактично стала і слідством, і інструментом зміни балансу уваги до двох векторів української зовнішньої політики. Офіційна інтерпретація звучить так: «переведення зовнішньополітичної діяльності у суто прагматичне річище». Президент Кучма однозначно підкреслює, що «Потрібно, зрештою, знайти ефективний алгоритм відносин iз Росією...». На цьому фоні постійні підтвердження незмінності стратегії багатовекторності не знімає питань щодо можливої фактичної еволюції зовнішньополітичного курсу держави.
Міністр вважає, що політика багатовекторності буде полягати в рівнозначності і рівномірності. Він підкреслив, що немає ніякої розбіжності між курсом України на європейську інтеграцію і співробітництво з Росією, тому що європейський вибір України — це стратегічний вибір. Крім того, міністр підкреслив, що для вступу в ЄС однією з найважливіших вимог є врегулювання відносин iз сусідніми країнами. Але чи є така мета й російським пріоритетом? Якою мірою сприятиме конструктивним відносинам у трикутнику Росія — Україна — Європа нова російська зовнішня політика?
Після ухвалення нової воєнної доктрини і нової концепції національної безпеки регіональна політика Росії залишається невизначеною. До суттєвих змін можна віднести відмову від концепції ієрархізації інститутів безпеки у відповідності до якої найбільша вага визнавалась за ООН та ОБСЄ, а роль НАТО цілеспрямовано обмежувалась. На цьому фоні безперспективним виглядає теза щодо «червоної лінії» — цілковитої неприйнятності розширення НАТО на пострадянському просторi. Останнім часом офіційна Москва не згадує про неї, але й не декларує відмову від неї. Очевидно можна говорити про певну паузу в очікуванні нової хвилі розширення Альянсу. Усе це накладає відбиток і на українсько-російські відносини.
Неясними залишаються перспективи міждержавних стосунків і у регіоні Центрально-Східної Європи. Після десятирічного періоду геополітичних перетворень регіональна російська політика тут залишається ірраціональною. Її основні риси — несприйняття внутрішніх процесів, що розгортаються у країнах — найближчих сусідах України. Наявний брак уваги до двосторонніх відносин, натомість зберігається ставлення до них переважно з точки зору суперечностей iз Заходом. Дедалі більше даються взнаки розбіжності у політичних та економічних реаліях Росії та колишніх соціалістичних держав. Врешті є всі підстави констатувати й наявність якісних історико-культурних розбіжностей, утвердження відмінних типів мислення, систем цінностей, моделей самоусвідомлення. Ми, як регіональна країна, маємо усвідомлювати, до чого здатне це призвести.
Зазначені обставини змушують звернути більше уваги на російський чинник на європейському полі. Чи можна розглядати інтеграцію України в ЄС поза контекстом розвитку відносин Росії з Європейським Союзом? Як тут виявляє себе путінська прагматизація? У «Стратегії розвитку відносин РФ з ЄС на середньострокову перспективу» (на 2001—2010 роки), яка є відповіддю Москви на «Спільну стратегію ЄС стосовно Росії» від липня 1999 року, чітко зазначено, що Росія не тільки не бажає входити до складу Союзу, а навіть не прагне статусу асоційованого члена. Росія бажає бути не членом ЄС, а її конкурентоспроможним партнером. Мета «Середньострокової стратегії», полягає у «зміцненні ролі Росії і забезпеченні її національних інтересів у Європі» та мобілізації потенціалу ЄС для власного розвитку. Такий підхід на найближче майбутнє є оптимальним і для України. Проте сьогодні така російська політика і нові виміри співпраці двох наших стратегічних партнерів, за нашої пасивності, можуть становити загрозу.
Аналіз тенденцій розвитку українсько-російських відносин за останній рік показує бажання впливових російських політичних кіл збільшити дистанцію між Україною і Європою. Це може стати небезпечним доповненням до спроб в межах двосторонніх стосунків встановлення жорсткішої системи залежності за варіантом близьким до білоруського. Геополітичний підтекст розбудови обхідних щодо України трубопроводів полягає, зокрема, в тому, щоб максимально знизити економічну привабливість українського транзиту для європейців і більш щільно прив’язати останніх до контрольованого російсько-білоруського маршруту. Таким чином підвищується енергетична залежність Європи від РФ, а, з іншого боку, Україна може попасти в число сателітів Москви, оскільки не матиме іншої альтернативи як приєднання до митного союзу Білорусі та РФ.
Новизна в україно-російських відносинах досі не позначена зростанням впливу на них європейських і євроатлантичних чинників. Більше того, Україна, слідом за Росією, демонструє намір не форсувати нарощування своєї участі в процесах інтернаціоналізації. Але це може призвести двох країн до цілком різних наслідків. Треба брати до уваги і самодостатність російського потенціалу, і старі стереотипи мислення, що все ще розповсюджені серед західних європейців. Поступове позбавлення дещо романтичних геополітичних розрахунків стосовно України повертає їх до нового старого прагматизму. Одним з його проявів цілком вірогідно може бути згода на дещо скорегований варіант розподілу сфер впливу. Таким чином Росія може розраховувати на неформальне визнання своїх особливих інтересів за межами зони розширення європейських та євроатлантичних структур. Тож певну стриманість західних держав у питанні поширення НАТО та ЄС за рахунок колишніх радянських республік (окрім країн Балтії) слід пов’язувати не тільки з їх об’єктивною неготовністю до цього, а й прагненням «не дратувати» Москву. Для фахівця зрозуміло, що такі підходи не мають майбутнього, але чи навряд це той випадок, коли ми мажемо обмежитись очікуванням.
Росія визначається європейцями як стратегічний партнер з відповідними обов’язками у справі підтримки стабільності в Європі. На Заході не схильні драматизувати певне пожорсткішання зовнішньополітичного курсу Росії, так само, як і прояви недемократизму в її внутрішній політиці. Загальний підхід Європи до Росії — бажання бачити її у складі європейської системи колективної безпеки, але, водночас не припускаючи надмірного зростання впливу Москви в Європі. У будь-якому випадку можна констатувати зростання реалізму з обох боків. Мабуть, час і нам додати дійсного реалізму в нашу двовекторну стратегію.
22 грудня чергова зустріч Леоніда Кучми та Володимира Путіна, досягнення нових домовленостей, безумовно, підносять українсько-російські відносини на новий рівень. Більше того, вони мають всі ознаки взаємовигідних. Але чи не буде так, що Україна переважно опікуватиметься задоволенням поточних потреб, тоді як Росія очевидно переслідує власні інтереси? Нам час чітко сформулювати наші власні довгострокові національні інтереси, у тому числі й ті життєво важливі, щодо яких не можна йти на жодні компроміси.
Україна може пов’язувати своє майбутнє лише саме з такою новою геополітичною парадигмою, яка побудована на консолідованих інтересах Європейського світу. Підстав для цього цілком достатньо. Згадаємо, скажімо, заяву Президента Європейської Комісії Романо Проді, що він її зробив у листопаді під час візиту до Києва, — Європейський Союз зробить усе, щоб Україна була повноправним учасником процесу збільшення транспортування газу в Європу.
Не менш важливим і, водночас, перспективним уявляється і політичний вимір такого курсу. Візьмемо до уваги, що ЄС у своїй «Спільнiй стратегії» виходить за рамки економічного співробітництва з Росією і заявляє про бажання «зробити більш інтенсивним політичний діалог..., висувати спільні зовнішньополітичні ініціативи і підтримувати загальні зовнішньополітичні цілі». Відповідний розділ закономірно займає помітне місце і в «Спільній стратегії ЄС щодо України»... Європа, що розширюється, здатна стати реальним чинником якісних зрушень в українсько-російських відносинах. Сьогодні вона, як привабливий потужний партнер, здатна запропонувати такі масштаби і такі стандарти співпраці, які мають формувати основи взаємодії і на пострадянському просторі.
Ключовим аспектом, що визначатиме успіх чи неуспіх уряду в реалізації національних інтересів України, стане процес приватизації, в результаті якого в країну мають прийти потужні іноземні інвестори та концесіонери. Ймовірно, ключові події на ринку українських стратегічних галузей розгорнуться найближчими місяцями. Основною небезпекою можна вважати монопольні переваги російських фінансово-промислових груп, які вже зараз активно лобіюють свої інтереси в Києві. Яким чином, на яких умовах і на чию користь буде здійснено перерозподіл колишньої загальнонародної власності — основне питання, що пов’язує міжнародну та внутрішню складові діяльності уряду України. Забезпечити паритетну участь у цьому процесі західного і, зокрема, європейського капіталу — завдання однаково важливе і з точки зору економічного зростання, і з огляду на потребу збалансування міжнародних зв’язків. Водночас, така політика є й найбільш ефективним інструментом заохочення якісних змін у стосунках iз Москвою, розповсюдження на них європейських стандартів.
Утвердження прагматизму має вийти за межи двосторонніх українсько-російських відносин. Дуже важливо, щоб цей прагматизм сприяв раціональним змінам на всіх важливих напрямах міжнародної діяльності двох держав і сприяв би посиленню їх міжнародних позицій. Тоді буде підстава говорити про новий етап наших відносин iз впевненістю та оптимізмом. І тоді оновлена практика стане гарним підгрунтям для реалістичного корегування концептуальних засад зовнішньої політики держави.
