НОВА «НОВА ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ»
Головна тут, звичайно, це проблема того, який тип капіталу домінуватиме в країні — національний чи компрадорський, раціонально-креативний чи авантюрний. Але вона заслуговує на окремий розгляд. Тут же відзначу, що похідними від того чи іншого розв’язання цієї проблеми залежить дуже багато чого іншого, навіть сама здатність суспільства фіксувати глобальні виклики і самостійно шукати відповіді на них.
А ще для того, щоб відповідати на виклики постіндустріальної доби, в яку ввійшли провідні держави світу і до якої долучаються Китай, Індія та Бразилія, Україні потрібно розв’язати не здійснені у минулому проблеми. Сьогодні нам потрібна не містична «нова індустріалізація», як закликає Арсеній Яценюк, а доведення до завершальної стадії, до певної цілісності та системності тих індустріальних перетворень, які відбувалися впродовж останніх ста п’ятдесяти років. Чи є у нас хоча б одна автомобільна траса, яку можна повноправно прирівняти до німецьких автобанів чи американських хайвеїв? Здається, недавно відкрили біля Києва — аж 3,5 кілометри. Чи з усіма населеними пунктами встановлений транспортний зв’язок? Чи всі наші сільські школи мають теплі туалети (до речі, у 1941 році відсутність таких туалетів найкраще переконувала солдатів Вермахту, що українці належать до «нижчої раси», що зафіксовано у численних листах з фронту)? Чи у кожній районній та міській лікарні є апарати штучного дихання? А це все — питомі ознаки справжнього, достатньо розвиненого індустріального суспільства.
Справа в тому, що індустріалізація в Україні була спотворена, деформована, перекривлена і за царських часів унаслідок її ролі в Російській імперії як «колонії європейського типу», що переконливо довів наприкінці 20-х років Михайло Волобуєв, і головним чином унаслідок гіпертрофованого розвитку ВПК за радянських часів. Отже, індустріалізацію, її здобутки слід поставити на службу людині, а не мілітарному молохові (чи, як тепер, — олігархічним кланам), а водночас зупинити деградацію її набутків у багатьох сферах.
«ЗЕЛЕНА РЕВОЛЮЦІЯ»
Аграрне питання — для України значною мірою сакраментальне. Адже тут маємо просто-таки колосальний потенціал, що може стати підѓрунтям для реалізації багатьох амбітних проектів. Хіба стане для держави катастрофою становлення в якості однієї з основ її експортного потенціалу аграрного сектору? Погляньмо на п’ятірку основних виробників зерна у світі: Аргентина, Австралія, Канада, ЄС, США. Хіба ж це слабкорозвинені держави чи спільноти держав? І хіба зараз, коли продукція металургії (до речі, абсолютно більшою мірою низькотехнологічна) посідає близько 40% українського експорту, а зернові — лише 5%, хіба це нормальна ситуація? Отож потенціал України у плані розвитку аграрного сектору грандіозний, особливо у виробництві зерна, і треба його нарощувати, і вирішувати, зокрема, питання доцільності долучення до тієї чи іншої групи країн для створення «зернового пулу», який посяде провідну позицію на світовому ринку. Сьогодні тут основними гравцями є США (20%) та ЄС (15%). У разі, якщо Україна домовиться про такий пул із Євросоюзом, то за результатами сезону 2008/09 років таке об’єднання давало б чверть збіжжя на світовому ринку; інший варіант — пул разом із Росією та Казахстаном — теж чверть світового зернового ринку, а відтак можливість впливати на ціни у вигідному для себе ключі. Який варіант обрати? Це непросте питання.
Проте за всіх обставин є проблема українського варіанту «зеленої революції», яка б дозволила у кілька разів збільшити врожайність основних зернових культур та дала б змогу країні стати в ряд головних житниць світу, отже, і впливових гравців на геополітичній та геоекономічній аренах.
І ДОЛАРИЗАЦІЯ УСІЄЇ КРАЇНИ
Енергетика. Тут проблем іще більше. Сьогодні ж і, тим більше, завтра самостійне існування нації у тій чи іншій державній формі, національний розвиток і поважне місце у «світовому оркестрі», як видається, все більше залежать і залежатимуть від того, якою мірою буде забезпечена достатня енергетична основа існування певної національної спільноти — не тільки її економічного, а і всього багатовимірного життя. Бо ж повсякчасна внутрішня комунікація, яка дає змогу населенню розкиданих по простору міст, містечок, селищ, сіл і ферм реально, а не уявно відчувати себе цілісною спільнотою з певною мовою, культурою, характером і проектом на майбутнє, — така комунікація неможлива на рівні низької енергетичної бази під собою.
Тут має йтися не лише про диверсифікацію закупівлі енергоносіїв і про розвиток власної електроенергетики. Не слід забувати, що в Україні (0,4% суходолу) зосереджені 5% розвіданих корисних копалин світу; а за деякими експертними оцінками, цю кількість треба збільшити ще на кілька відсотків. Не треба забувати, що впродовж не надто значного періоду за належних фінансових вкладень цілком реально вийти на самозабезпечення України газом власного видобутку і на приблизно 25% — власною нафтою, що запаси урану та вітчизняний науково-технологічний потенціал дають змогу за короткий термін створити в країні повний цикл виробництва і використання ядерного палива, зрештою, слід пам’ятати, що українці мають одні з найбільших у Європі запаси енергії вітру, сонця та води.
Здавалося б, вузька суто економічна проблема — доларизація української економіки. Насправді ж зовсім ні. Згадаймо досвід Естонії: одразу ж після відновлення незалежності ця країна орієнтувалася на дойчмарку як на резервну валюту, потім органічно перейшла з марки на євро. А потім так само органічно інтегрувалася до НАТО та Євросоюзу. Іншими словами, йшлося про усвідомлений світоглядний вибір тамтешньої національної еліти, яка розуміла: прив’язка до однієї із провідних континентальних європейських валют дасть Естонії союзника і лобіста в євроатлантичних структурах поза США, які і без того підтримуватимуть інтеграційні прагнення балтійських держав у силу загальної спрямованості своєї політики. Українська ж сліпа орієнтація на долар народила, крім усього іншого, низку вельми серйозних суто економічних проблем. Адже з початку 2000-х років падіння долара перевищило 40%. Сьогодні цілком серйозно йдуть розмови про нову світову резервну валюту, хоча реальний перехід — це справа років і років. А у нас тим часом доларизована не тільки економіка, а й свідомість більшості громадян.
Тепер про виклики з іншої царини — книга, радіо, телебачення, все, що зазвичай зветься національним культурним чи культурно-інформаційним простором. Тут ситуація сьогодні вкрай небезпечна. Мешканець Донецька наразі краще знає, що робиться у Владивостоці чи Саратові, ніж у Дніпропетровську чи Одесі, не кажучи вже про Львів. Засилля не тільки третьорядного західного, а передусім російського продукту, що багато в чому копіює далеко не кращі зразки західної культури, а водночас нерідко несе на собі відверто імперіалістичне, неоколонізаторське ідеологічне навантаження, призводить до сумних результатів. А чи не виходить у результаті, що і реальний простір українських міст усе більше стає схожим на невизначено-пострадянський, реально ж — російський чи у кращому разі малоросійський?
Перефразовуючи публіциста Миколу Рябчука, який стверджував, що в Україні зникнуть проблеми з українською мовою, якщо 300 найвпливовіших сімей заговорить нею удома, зауважу: проблеми українського шоу-бізнесу, масової культури, книговидання, телебачення будуть зведені до мінімуму, якщо їхнім продуктам віддаватимуть перевагу ті ж самі 300 сімей. А підштовхнути їх до цього здатна лише сила масової громадської думки, яку мусить мобілізувати інтелектуальна еліта — більше немає кому.
ХТО КОГО ПОБОРЕ:МИ ПРОБЛЕМИ ЧИ ПРОБЛЕМИ НАС?
А тепер поглянемо на чільні глобальні виклики. Першим і, можливо, головним із них є власне глобалізація як складний багатовимірний процес, що якісно змінює виміри життя всіх націй планети. Глобалізацію значне число вітчизняних науковців та публіцистів свідомо, а частіше підсвідомо розглядає як суб’єктивно-волюнтаристський процес, спричинений діяльністю певних суспільних груп/страт/класів/націй, які локалізовані у розвинених країнах. Найчастіше йдеться про так званий «золотий мільярд людства», на другому місці — версія «малого народу» та «жидомасонів», на третьому — «світового імперіалізму». І йдеться про процес, наче вигідний насамперед чи навіть виключно ініціаторам становлення глобального світу і глобального людства. У м’якшому варіанті згаданого дискурсу йдеться про спробу транснаціональних корпорацій (ТНК) взяти під свій контроль найперше світовий обіг фінансів, а затим і встановити своєрідні «економіко-селективні фільтри» в кожній національній економіці, щоб самим вирішувати питання про обсяги виробництва, темпи зростання ВВП та його структуру виходячи не із потреб конкретних держав-націй, а з проектів, розроблених стратегами згаданих ТНК. Але так чи інакше саме глобальне виглядає тут як антитеза національному, а відтак українцям слід жорстко протистояти тенденціям глобального розвитку і глобалізаторам.
Насправді ж глобалізація є суто об’єктивним процесом, який розпочався не сьогодні, а ще наприкінці ХІХ століття і був сповільнений і частково перерваний двома світовими війнами, а потім — холодною війною між двома системами. Тут не місце вдаватися у детальний аналіз цього процесу, зауважу тільки, що сьогодні йдеться про неможливість буття локального соціуму, який би зміг самовизначатися поза світовою спільнотою, живучи в межах самодостатнього, автаркічного існування, на засадах ізоляціонізму. Це, до речі, створює великі складнощі не тільки для малих націй-держав, а й для великих, які стають, з одного боку, впливовішими, а з іншого —залежнішими від інших, віддалених і не надто помітних на світовій арені.
Ці об’єктивні процеси з різною мірою успішності прагнуть осідлати впливові політичні, фінансові, регіональні та державні структури сучасного світу, причому далеко не завжди найбільші і наймогутніші. Наразі можна впевнено стверджувати, що у світі точиться змагання, часом жорстке і жорстоке, між кількома глобалізаційними проектами, між кількома охочими повернути всі вигоди глобалізації на свою користь. І, якщо придивитися уважніше, то часом найзапекліші антиглобалізатори виявляються носіями конкурентних глобалізаторських проектів; активні протистояння, заперечення, протидія виявляються або альтернативними проектами глобалізації і намаганнями самим успішно «осідлати» глобальні процеси (класичний зразок тут — проект «всесвітнього ісламського джихаду»), або створити свій локальніший проект, але який задавав би правила гри на всьому глобальному просторі.
Іншими словами, крім «золотого» мільярда (всередині якого насправді висунуто кілька різних і до певної міри конкурентних проектів «укоськання» глобалізації), глобалізаційні виклики йдуть з різних боків; для України тактично найнебезпечнішими з них є ті (а йдеться про кілька варіантів), що намагається реалізувати теперішня влада Кремля — у зв’язку із економіко-географічним та геополітичним місцем Української держави у світі. А от стратегічно найнебезпечнішим є варіант всесвітньої ісламської нації, точніше «умми», яка різними способами намагається взяти під контроль — і вже бере під контроль — цілу низку країн та регіонів Європи, і не тільки Європи — за підтримки таких діячів як президент Венесуели Чавес радикальний іслам уже почав укорінюватися у Південній Америці.
На загал же йдеться про те, що ісламський світ, котрий переживає наразі добу реформації у поєднанні з добою модернізації, вслід за проектами націй за європейським зразком започаткував (за тим самим зразком, як «єднання пролетарів усіх країн» чи «всіх арійських та германських народів») проект наднаціональної «великої спільноти», який ѓрунтується на засадах єдності не просто «арабської нації», як у минулі роки (тоді це була своєрідна революційна утопія, покликана мобілізувати маси задля «протистояння імперіалізму і сіонізму»), а «єдиної ісламської нації», «світу ісламу», згаданої вже умми, що об’єднує всіх мусульман на дуже жорстких ідеологічних засадах. Ця умма, якщо виходити з позиції ідеологів і практиків побудови «ісламської єдності», має перебувати у стані перманентного «джихаду», тобто наступальної війни на знищення, з християнсько-юдейською цивілізацією, і не лише з нею (у цьому контексті варто згадати довготривалий конфлікт ісламських радикалів з Індією). У порівнянні із цим проектом усі інші локальні тоталітарні проекти, які за інерцією ще де-не-де існують у світі, видаються чимось архаїчним і непереконливим. А от ісламський радикалізм, як його традиційно називають (хоч це і не відбиває його сутність), будуючи свою глобалізаційну програму на чинниках консолідації й солідарності «своїх» та протистояння «чужим», «кяфірам», а також «запроданцям» і «перевертням» (досить згадати, що суфізм — поміркована ісламська течія — заборонений як єресь у Саудівській Аравії та ще у ряді держав), висуває гасло швидкої ефективної перемоги, для якої слід не жалкувати життів, ідучи на всі можливі жертви. Годі й думати, що Україна здатна ігнорувати цей виклик. Власне, не тільки Крим, де вже на повний розмах діє агентура радикальних ісламістів, намагаючись зруйнувати традиційний ліберальний іслам кримських татар, а й інші міста України, де рекрутують освічену молодь до лав прихильників радикальних версій ісламу, стали ареною наступу ідеологів та організаторів «усесвітнього джихаду».
З цим пов’язаний інший виклик. Популярною всі останні двадцять років є теза, що ми повертаємося до Європи, прагнемо до Європи тощо. Але на наших очах Західна Європа змінює свою етнічну, культурну, отже, й політичну визначеність. Про це якось не прийнято говорити під оглядом політкоректності, але ми не можемо не ставити перед собою питання: а чи залишиться Європа Європою? І справа не в самому по собі ісламі, який сповідує більшість «нових європейців»; кримські татари, турки, босняки, албанці — це однозначно європейські народи, і в цьому їм не заважає їхня традиційна релігія. Справа в іншому: абсолютна більшість сьогоднішніх «нових європейців» не належить до європейських культурних обширів, а ті версії ісламу, що вони сповідують, несумісні і несумірні з європейством.
А тим часом сьогодення дає нам нові виклики, вже з іншої площини. Та світова економічна криза, яку дехто вважає просто прикрим епізодом, який заважає набивати кишені, насправді є симптомом сильної недуги глобальної економіки, причому значно тяжкої, ніж видається на перший погляд. Знов-таки, недуги, зумовленої об’єктивними чинниками. Енергозбереження та нові раціональні технології сьогодні вже не просто модна тема, а нагальна потреба доби. Якщо не будуть здійснені заходи із докорінної зміни за два десятки років усієї техніко-технологічної основи сучасної цивілізації, то наслідки можуть бути без перебільшення катастрофічними. Адже стрімкі кліматичні зміни відбуваються на наших очах; оптимісти, щоправда, кажуть, що ці зміни будуть незначними й істотно не вплинуть на розвиток цивілізації, достатньо буде забезпечити всі будинки кондиціонерами і перефарбувати їх у білі кольори, щоб не вбирали сонячні промені. Та чи не є це втечею від реальності? А якщо мають рацію помірковані песимісти, що прогнозують уже до середини ХХІ століття підвищення глобальної температури на кілька градусів, танення арктичних й антарктичних льодовиків, зміну циркуляції вітрів та морських течій, опустелювання десятків країн та появу сотень мільйонів економічних біженців? Підкреслюю, йдеться про поміркованих песимістів, бо справжні песимісти вважають, що Рубікон уже перейдений, що відвернути катастрофу вже неможливо, катастрофічні кліматичні зміни стануться на очах нинішніх поколінь, більша частина планети стане в силу тих чи інших причин непридатною для життя, і можна тільки намагатися пристосовуватися до нових умов і спробувати мінімізувати негативні зміни довкілля. Але за будь-яких обставин ідеться не тільки про кліматичні, а й про соціально-демографічні, про геополітичні та геоекономічні зміни, про масові групи екологічних біженців і про «війни за ресурси».
Парадоксальним чином разом із тим висока — значно вища, ніж нині — енергетична насиченість не лише промисловості, а й усього людського життя, — це вимога часу. При цьому зростання «оркестру націй» і збільшення «барв палітри національних культур» — теж вимога часу. А ще істотне зростання тривалості активного життя, посилення відкритості світу й динаміки пересування мільйонів людей по ньому, лавиноподібне збільшення кількості інформації — всього не перерахуєш. Крім того, схоже, що починається новий етап космічних перегонів між провідними державами і групами держав, і невідомо, яких масштабів він сягне і які відкриття — в тому числі для застосування у нашій повсякденності — принесе і які ресурси вимагатиме. Одним словом, часом маємо начебто взаємовиключні тренди розвитку, які потрібно гармонізувати і знайти відповідь на їхні виклики.
А старіння населення в розвинених державах — хіба це не факт? Для України він також має місце. І випливає він не тільки з прогресу медицини і зміни певних традицій мати велику сім’ю і багато дітей, а й із політики дешевої робочої сили, яка домінує в останні десятиліття у світі. А відтак у нових поколінь розвинених держав, повною мірою втягнутих у процеси глобалізації, об’єктивно не залишається снаги на ствердження сімейних цінностей, на ефективне виховання дітей, на розвиток усіх своїх здатностей. Формуються і відповідні ціннісні настанови: наприклад, у Великій Британії порахували, що жінка внаслідок народження дитини втрачає в середньому 200 тисяч фунтів стерлінгів доходів. А що вона втрачає, не народивши дитину? І що втрачає її країна, власне, і все людство?
А є ж іще виклики світового тероризму і спорідненого з ним новітнього морського піратства, лівого і правого радикалізму, останніх комуністичних тоталітарних режимів і нових тоталітарних держав, які рвуться до ядерної зброї, виклики масового поширення технологій подвійного використання та глибинного вторгнення в геном живих істот, у тому числі й людини, з не надто гуманними цілями, а задля одержання прибутку за будь-яку ціну.
І НАРЕШТІ — ІНТЕРНЕТ
І, нарешті, виклик інтернету. Ми ще не усвідомлюємо, що глобальне людство — принаймні, в плані обміну інформацією — це вже реальність сьогодення. Але ця інформація може бути дуже різного ѓатунку, а, крім того, з’явилося і ще з’явиться чимало охочих поставити інтернет під свій контроль.
Український інтернет — це варіація всепланетного виклику «світового павутиння». Проблема, яка недооцінена і громадською думкою, і політиками, й інтелектуалами. Сьогодні інтернет впевнено входить практично у кожну міську сім’ю, він залучає молодь та людей середнього віку — і водночас український та україномовний сегменти інтернету страхітливо малі. Майже відсутні комп’ютерні ігри українською мовою. Дитина, яка в школі вивчає предмети українською, у світі інтернету переходить на російську, у кращому разі — на справжню мову міжнародного спілкування нинішнього світу, тобто англійську. Те саме роблять і підліток, і студент, і дорослий. Це не означає, що не треба входити в російський сегмент інтернету. Це означає, що має бути потужний український сегмент, і за мовою, і за змістом. Бо сьогодні вже інтернет — це не тільки засіб спілкування і передачі інформації, це спосіб формування людських ментальних настанов, певних світоглядних орієнтирів.
Та за будь-яких обставин, щоб гідно відповісти на виклики, українці мають побороти у самих собі тоталітарну й колоніальну спадщину, здолати травму, завдану їм геноцидом, консолідуватися як сучасна нація, — без усього цього рух далі просто неможливий. Розв’язання такого складного комплексу завдань схоже на розв’язання задач на тему квадратури кола, але одне тут тішить: складність завдань і відповідей на виклики нерідко стимулює захисні сили нації, і та долає нездоланне. Такі дива не раз спостерігалося в історії, отже, слід творити «звичайне диво». Якщо, звісно, ми не хочемо бути і далі «нацією сержантів», як гірко колись охарактеризував українців Василь Стус.
