Завжди з великим інтересом читаю написане блискучим політичним аналітиком і публіцистом Андрієм Окарою. Його публікація у «Дні» від 16 червня «Україна зосереджується…» не стала винятком. Найперше через протиріччя між компліментарними назвою і висновком статті та її правдивим оціночним і запитальним змістом. Це протиріччя спонукало поміркувати не тільки над запитаннями автора до нової української влади. А ще й з приводу деяких запропонованих варіантів відповідей і висновків.
Навряд чи хтось зважиться заперечити твердженню А. Окари, що без підвищення свого реального, формального і символічного статусу на міжнародній арені Україні уготована доля «здобичі», яка дістається то одному, то іншому «хижаку». Серед цих хижаків автор називає не тільки великі держави, міждержавні утворення та блоки, а й транснаціональні корпорації (ТНК). Поміж основних вітчизняних ресурсів протидії останнім він виокремлює українських олігархів, а оптимальною стратегією держави у взаєминах з ними вважає деолігархізацію влади та контроль за міжнародними зв’язками олігархічного бізнесу з метою запобігти перетіканню національних ресурсів з національної економіки в глобальну.
Вищевикладені міркування, може, не викликали б заперечень, якби не економічний ґрунт, на якому зросли і яким живляться українські олігархічні клани. Цей ґрунт — природні, не відтворювані ресурси країни: вугілля, газ, нафта, руда… І саме цей ресурс, хай би як ретельно його держава не контролювала, експлуатують і будуть експлуатувати ТНК саме завдяки олігархам. Українські олігархи — не противага ТНК, а вже давно їх невід’ємний складник і лобіст їхніх інтересів. Українські олігархи стали олігархами і як такі інтегрувалися в глобальну транснаціональну економіку саме тому, що за минулої влади спромоглися приватизувати право експлуатувати і продавати природні ресурси своєї країни за її межами. Якщо такою ситуація зберігатиметься надалі, державний контроль за міжнародними зв’язками українських олігархів означатиме продовження, але тепер вже регульоване й опікуване державою, процесу перетворення України на сировинний придаток «розвинутих» країн, на поле концентрації техногенних небезпек, які намагаються вивести за межі своєї території «розвинуті» держави постіндустріального світу за допомогою тих самих ТНК з українською, російською та іншою «пострадянською» складовою.
Тож боротися з агресією транснаціональних корпорацій за допомогою сучасного українського олігархічного капіталу тотожно гасінню пожежі бензином. Щоправда, і будь-які інші спроби та ресурси недопущення ТНК у вітчизняний економічний простір не набагато кращі.
Транснаціоналізація, глобалізація в економіці — об’єктивний процес, форма і спосіб розвитку і природного відбору у процесі еволюції людини і суспільства — імператив, стосовно якого можна дискутувати на тему «добре-погано», але поступ якого не можна відвернути або зупинити. Протидіяти цьому процесові — значить добровільно виводити себе за межі частини світу, яка хоче і здатна вижити, і добровільно ставати до лав тих, за чий рахунок виживатимуть інші.
Тим часом «вітер» глобалізації можна й треба використовувати в національних інтересах, спрямовуючи його у «вітрила» власного економічного і соціального прогресу. Для цього треба тільки навчитися виробляти й використовувати ці «вітрила» — продуковані новітніми хімічними та біотехнологіями, керовані електронікою, космічними супутниками тощо. Це потребує інтеграції в світовий науково-технічний простір, головним суб’єктом якого і є ті самі ТНК. Україна ще не втратила остаточно ресурсів для такої інтеграції: потенціал академічної і галузевої науки, освіти, космічних технологій, авіа- та кораблебудування, кваліфіковану робочу силу…
І тут А. Окара безсумнівно має рацію, коли, слідом за М. Портером, умовою забезпечення української спроможності в сучасному конкурентному світі називає ефективність уряду, що розпоряджається ресурсами країни. Саме від якості й потужності цього чинника залежатиме, в який новий якісний стан перейде Україна зі смуги біфуркації, в якій перебуває нині. Перейде вона в стан застою, спаду і деградації чи просунеться в напрямі постіндустріального, інформаційного розвитку, що ним навздогін США, Японії та провідним країнам Західної Європи прискореними темпами рухаються Китай, Індія, Південна Корея, Сингапур та інші «тигри»?
Певні сподівання на успіх позитивної перспективи дає спільна заява президентів України та США про порядок денний нового століття для українсько-американського стратегічного партнерства, ухвалена у Вашингтоні 4 квітня 2005 року. Поміж інших декларацій про обопільне зацікавлення в реалізації амбітних прагнень нового керівництва України на особливу увагу заслуговує теза про опрацювання можливості співпраці у галузі протиракетної оборони. Ця теза є вкрай важливою з огляду на те, що до відповідних своїх програм США в багатьох випадках не допускають навіть союзників по НАТО. І ця теза спонукає згадати уроки, винесені з того, наскільки і як США та європейські держави виконали й виконують свої політичні зобов’язання в частині компенсацій Україні за відмову від ядерної зброї та закриття Чорнобильської АЕС. Обіцянки виявилися, переважно, цяцянками.
Чи не очікує Україну повторення ситуації? Цілком вірогідно. Український ВПК може «поділитися» технологіями «Кольчуг», ракетних і космічних розробок тощо. Водночас поправка Джексона—Веніка щодо СРСР досі поширюється на Україну і містить заборону на експорт сюди сучасних технологій. Згадана заява президентів передбачає скасування поправки, ухваленої свого часу як «покарання» за обмеження еміграційних прав радянських євреїв. Тож чи не стане приводом для пролонгації «каральної» ситуації заява ізраїльського політика Натана Щаранського про антисемітизм в Україні? І чи не «працюватиме» на підтвердження цієї заяви розміщене на сайті МАУП «звернення ста» до Президента України, голови Верховної Ради України та голови Верховного Суду з вимогами протидії «організованому єврейству»? В США та Ізраїлі українофобів, напевно, не менше (або й більше), ніж юдофобів в Україні. Не можна допустити, щоб у відповідь на рух поки ще передових технологій з України на Захід, на перешкоді зустрічному рухові хтось зацікавлений не виставив заборонну картку реальної, штучно інспірованої чи позірної ксенофобії або чогось подібного.
Величезної зваженості потребує від влади реформування вітчизняної науки і освіти. Можливо, саме через «прокачування» коштів через цей сегмент може відбутися трансформація українського олігархічного «сировинного» капіталу у великий капітал інформаційного суспільства. Справді, реалізовані можливості щорічного бюджетного фінансування науки в Україні в 3—5 разів менші від нормативу, встановленого ще 1991 року Законом «Про наукову і науково-технічну діяльність». Тим часом український бізнес лише минулого року переказав на наукові дослідження за межами України приблизно п’ятсот мільйонів доларів. Може, варто напрацювати систему економічних стимулів для вітчизняного капіталу інвестувати в українську фундаментальну і прикладну науку, в упровадження інноваційних технологій, захист інтелектуальної власності, цільову підготовку фахівців для роботи в сучасному науково-технологічному середовищі і для формування такого середовища?
При цьому на маргінесі уваги влади не повинна опинитися гуманітарна наука і освіта. Саме ці галузі покликані відповісти на традиційні для вітчизняного соціуму запитання, про які нагадав А. Окара: «Навіщо існує Україна? Чи є в її існуванні який-небудь вищий, провіденційний смисл? Якщо є, то який? Яка роль України в глобальній історії?» Треба не лише знайти відповідь. Але й зробити її складовою національної суспільної свідомості, чинником вітчизняної політичної культури і політичної поведінки. Ця відповідь має «оволодіти масами». Вона має перетворити тих, чия «хата скраю», на спільноту ініціативних громадян, об’єднаних сучасною національною ідеєю і здатних посісти гідне місце у світі, що глобалізується.
Чи не відсутність прийнятних для більшості громадян України відповідей на поставлені запитання є однією з причин так званої «багатовекторності» (насправді — безвекторності) української геополітики, яку чомусь іменують кучмівською, але яка так само може називатися й кравчуківською, а тепер, схоже, і постмайданівською ющенківською? Не беруть сьогодні в ЄЕС — підемо в ЄЕП, а завтра — ще кудись…
А може, нікуди не треба йти, а слід лише замінити чинну безвекторність справжньою і дієвою багатовекторністю? Можливо, варто працювати на всіх геополітичних напрямах, де Україна має і може мати інтереси власні і водночас такі, що узгоджуються з інтересами партнерів? Ці інтереси можуть реалізовуватися через дво- і багатосторонні договори. Може, не випадково доля розташувала Україну на цивілізаційному перехресті, де сходяться християнські православний, католицький і протестантський світи зі світами мусульманськими і не тільки? Етнічному і релігійному складові українського загалу властива багатоманітність. І вже це може сприяти досягненню порозуміння з урядами держав, населення яких має різну цивілізаційну ідентичність. Звісно, за умови бажання і здатності українського уряду.
У прагненні контролювати світові енергетичні і сировинні ресурси ведуть «війну цивілізацій» Сполучені Штати Америки. Тим часом Європа ісламізується і з тривогою спостерігає за діями щодо ісламського світу свого партнера по НАТО. В тому числі усвідомлюючи загрози власній енергетичній безпеці в цих діях. Ісламська Туреччина прагне увійти до євроатлантичної спільноти, об’єднаної, окрім іншого, ще й християнськими цінностями. Через пошук шляхів єднання з західнохристиянською Європою східнохристиянська Україна викликає негативну реакцію у близької їй за вірою і культурою Росії. Одначе всіх солідаризує необхідність протидії тероризму.
Україні для підтримання належного рівня її національної безпеки і суверенітету потрібні нафта і газ Ірану, Іраку, Лівії та інших ісламських країн, вихід на ринки Африки, Азії, Латинської Америки. Чи знає українська влада, як працювати на цих «полях», і чи спроможна вона це робити?
«Єдиновірна православна Росія» (точніше — російська влада) в ім’я своєї «історичної місії» намагається позбавити Україну можливості вільного вибору, дедалі сильніше натягуючи ланцюги енергетичної залежності, в тому числі накидаючи їх і на центральноазійські пострадянські країни та Кавказ (бо ж їхні нафта і газ та транспортний потенціал можуть полегшити Україні реалізацію її незалежницьких амбіцій). Пропонуються й лояльніші форми утримання «незалежної» в полі російського тяжіння. Наприклад, через пропозицію разом реалізувати ідею творення навколо Нового Єрусалима — Києва (а не Москви) поствізантійської імперії як духовно-релігійного простору, спільного для співдружності націй — Росії, України, Білорусі, Вірменії, а також Болгарії, Греції, Грузії, Кіпру, Македонії, Молдови, Румунії, Сербії, Чорногорії.
Тим державам-сусідам, які не хочуть Україну «відпускати», і тим, які не мають бажання її «приймати» до своєї спільноти, привабливою видається ідея України як мосту між Заходом і Сходом, Північчю та Півднем. Шкода, що не береться до уваги та обставина, що міст — об’єкт пасивний, який топчуть, яким рухаються, який експлуатують, часом лагодять… Та, бува, залишають руйнуватися — дешевше збудувати новий перехід. Навряд чи привабить «мостова» перспектива Україну, яка більшу частину своєї історії була не суб’єктом геополітики, а об’єктом реалізації чужих інтересів.
Чи не прийнятнішою для України буде національна ідея Нового Вавилону? Згадаймо біблійну легенду про першопричину мовної й територіальної розділеності людей, які після Потопу були єдиним народом, користувалися одними словами, мали спільну мову і заходилися разом будувати місто Вавилон і башту до небес, щоб мати орієнтир і не розійтися світом. Тоді зійшов на землю Яхве, перемішав мову так, щоб один не розумів іншого, і розвів людей по всій землі.
Сьогодні глобалізація єднає світ і його різномовне та різнокультурне населення, навіть якщо це єднання відбувається через конфлікти. Планета стає чимдалі тіснішою. Тож на зміну часові, коли розкидали каміння, приходить час каміння збирати. Треба будувати Новий Вавилон. Україна через своє географічне становище і свою етнокультурну та етноцивілізаційну багатоманітність має всі можливості й підстави стати територією для діалогу і порозуміння різних культур і цивілізацій, узгодження й реалізації їх економічних і науково-технологічних інтересів у поєднанні з реалізацією інтересів своїх власних. Здійснення цієї перспективи вирішальною мірою залежить від ініціативності й ефективності української влади.
Якби поточна політична практика давала підстави вважати, що для формування й реалізації своєї геополітичної суб’єктності насправді «Україна зосереджується», не виникало б бажання після цих виділених лапками і винесених в заголовок статті А. Окари слів поставити знак запитання.
