Результати останніх парламентських виборів в Україні встигли проаналізувати і політики, і соціологи, і політтехнологи, і журналісти. Але оцінка цієї події буде неповною без соціально-політичного зрізу, який можуть зробити тільки політичні психологи, що десятиліттями вивчають політичну активність українців. «Людина, яка заходить до театру, не може залишити свій розум на вішаку», — цитує класика директор Інституту соціальної та політичної психології АПН України Микола Слюсаревський.
Пересічні ж громадяни, очевидно, далеко не завжди усвідомлюють, де театр, а де — ні. Тож основна теза, з якою погоджуються нині майже всі дослідники суспільних настроїв, — у нашому суспільстві існують стереотипи, і вони нами керують. «Стереотипи довго формуються й довго руйнуються», — констатують фахівці. Маємо на увазі ставлення до ролі Росії в історії України, мови, УПА, ВВВ — теми болючі, і, тиснучи на них, можна легко маніпулювати людьми, що сьогодні й роблять. Деякі психологи зауважують: результати нещодавніх виборів не відображають справжніх електоральних уподобань українців. І справа не в тиску на виборців, а в тому, що громадяни голосують традиційно, «як усі» (через стереотипне сприйняття).
СХІД І ЗАХІД ГОЛОСУЮТЬ ЗА «СВОЇХ»
— У Західній Україні люди чесно зазначають свої політичні орієнтації: кажуть, що вони — за «Свободу» чи «Батьківщину». Це модно і класно. У Донецьку сказати, що ти — за Партію регіонів, не модно і не класно. Там виборці не хочуть привселюдно показувати своєї підтримки провладної партії, тому що з об’єктивних причин не задоволені її діями. Але при цьому вони йшли й голосували так, як раніше. Чому? По-перше, традиція: Президент і його найближче оточення — походженням із Донбасу, тому там усі вважають їх «своїми». Тобто люди приймають «мінуси» Януковича і пробачають більшість політичних негараздів. Друга причина — це протиставлення, яке існує здавна, проте активізоване штучно, починаючи з кінця 1990-х — початку 2000-х років, — про суперництво Західної і Східної України. У цьому контексті Партія регіонів обстоює інтереси саме східного регіону. Є чіткі ознаки, які характеризують Донбас як окремий регіон: це російськомовна спільнота; по-друге, належність до робітничого класу (працівники заводів, шахт); по-третє, орієнтація на тезу, що донецькі відрахування у бюджет «годують усю країну, зокрема Київ», хоча аналогічні думки виказують у більшості регіонів, — зазначає науковий співробітник лабораторії мас і спільнот Інституту соціальної та політичної психології Даніїл Кобрисенко.
Ті ж «проблеми» — і в Західній Україні, але по-іншому виявляються. Адже якщо для західних українців найголовніші критерії вибору депутата — непричетність до Росії та релігійність (хай навіть це «показуха»), то про політичну зрілість говорити не доводиться. Красномовний приклад ходу виборчої кампанії в одному із округів Тернопільської області наводить Віктор Рибаченко, віце-президент Асоціації політичних психологів України, який займався піаром одного з кандидатів і відверто про це каже.
— У Тернопільській області, де проживає 97% українців, такий сильний панукраїнізм, що до одного члена нашої команди, який розмовляв російською, відразу сформувалося дуже вороже ставлення. Ми були змушені відмовитися від його послуг. Панукраїнізм призвів до того, що всі були у вишиванках: представник влади, генерал-полковник, представник Кінаха, представник Льовочкіна, — говорить Віктор Рибаченко. — Ми переконалися, що в районі, який є абсолютно патріотичним, антивладним, спрацьовувало побоювання вибрати «тушку», також усі боялися бути причетними до Росії, російського. Не боялися того, що крали, були нечесними в сімейних справах... Мова також була таким важливим чутливим питанням, що всі виступали з таким тредами: провладний екс-губернатор — «Мова — душа народу», провладний генерал-полковник — «Манкурти оголосили Україні геноцид», ще один кандидат від ПР — «Усі — за мову». Маніпулювання і цинізм досягали небачених і нечуваних масштабів. Наприклад, представник Партії регіонів ішов до виборців із таким слоганом: «Чубак — за УПА, УПА — за Чубака»; представник Льовочкіна: «Героям — слава!», екс-губернатор: «Ми дуже довго йшли до правди і до Степана Бандери». Цинізм — колосальний: усі хотіли бути причетними до УПА, до України, всі йшли на це. Однак тільки офіційна підтримка опозиційних партій, зокрема «Свободи» й «Батьківщини», відіграла вирішальну роль. Не допомогли і гроші: у сусідній області 28-літній хлопець від «Свободи» переміг людину, яка встелила всю землю грошима. У нас же переміг кандидат, якого рух «Чесно» не пропустив за чотирма позиціями із шести, зокрема й за корупцією. Зате він — «свій».
Вибори 2012 року показали, що серед методів маніпулятивного впливу далі використовують церкву. Звичайно, не безпосередньо через священиків, а через благодійність, визнання церквою певних кандидатів як своїх достойників.
— На нашому окрузі один провладний кандидат купив два ордени (греко-католицької та православної церков), другий провладний — один орден. Їх вручали привселюдно. Але проти провладного кандидата застосували контртехнології: перша — «То ти прихожанин якої церкви?» (греко-католицької чи православної; зрештою, люди, мабуть, зрозуміли, що жодної); друга — розкопали, що він колись здобув нагороду Московського патріархату, це його й «поховало»... Будь-який стосунок до Росії, Москви був смертельним. Наш кандидат на своє велике нещастя закінчив Московський університет із відзнакою та працював у Росії. Тож ми відразу побачили анонімну газетку, в якій його оголошували «тушкою», засланцем Росії, агентом Путіна... І тільки підтримка Левка Лук’яненка, який колись закінчив Московський університет і є українським патріотом, нам допомогла трохи «відмитися», — констатував Віктор Рибаченко.
ГРА НА ДОВГУ ПЕРСПЕКТИВУ — ІТИ ДО ЛЮДЕЙ
Серед позитивних висновків, які роблять психологи, — те, що нині в Україні з’явилася частина виборців, котрі хочуть, щоб із ними «вибудовували стосунки». Тобто щоб кандидати йшли до людей, спілкувалися з ними, прислухалися до думки громадськості. Яскравим прикладом такої антиполітики майже всі називають політичну рекламу Наталії Королевської. Кандидат психологічних наук Лариса Кияшко вважає, що над піаром Королевської ніби спеціально попрацювали «заслані козачки». Із нею погоджується більшість колег.
— У Королевської не було за собою історії. Її технологи не робили реальної змістовної кампанії, натомість «продавали» її по телевізору, як масло чи снікерси. Кампанія не мала сенсу, — вважає політолог Андрій Желєзняк. — Було багато людей, які ходили й роздавали гроші, гречку — чимало потрібних речей. Але вони програли через елементарне невибудовування взаємин із виборцями. Візьмімо округ у Києві, де проходили Герега та Іллєнко. Герега все заставила своїми бігбордами, палатками. Але не було намагання за допомогою цих засобів знайти контакт із людьми. Це виглядало, як бізнес: я тобі даю щось (гроші), а ти за мене голосуєш. Натомість націоналістичні партії працюють над вибудовуванням взаємин — і то досить довго. Висновок: нині буде дуже добре «грати» в довгі кампанії.
Ще один приклад неправильної позиції і, як наслідок, утрати значної частини електорату — відмова Віталія Кличка об’єднуватися з опозицією.
— «УДАР» Кличка теж позиціонував себе як опозиційна партія — він мав 29%, але як тільки 19 жовтня Кличко відмовився підписати угоду з опозицією, його представники відразу втратили на багатьох округах, зокрема в Західній Україні. А до того соціологічне дослідження засвідчувало, що «Свобода» й «УДАР» там ішли на одному рівні, — констатував Віктор Рибаченко.
Психологи зауважують: якби кандидати цікавилися психологією виборців і взагалі психологією, то могли б мати інші результати (це стосується насамперед тих, хто програв). Лариса Кияшко наводить приклад, як правильно з цього погляду діяли комуністи.
— Петро Симоненко втратив довіру у своїх виборців, і йому порадили «не висовуватися». Тобто піарили саму партію, а не особистість. Як наслідок — у комуністів високий результат, — резюмувала Лариса Кияшко.
МОЛОДЬ ОБИРАЄ СИЛУ?
«Свобода» й «УДАР» — це дві партії, за яких проголосувало найбільше молодих виборців. Тож політтехнологи та політичні психологи роблять висновок, що ці дві політичні сили є «тим локомотивом, за яким може піти агресивна, сильна, активна молодь».
— Молодь — за «Свободу», за Кличка, тобто за партії, де є силовий фактор. Це — нове, що намітилося в тенденціях. Гадаю, причина полягає в тому, що молодь хоче дії, вона налаштована рішуче, і якраз партії, які пропонують різкі, радикальні дії, категоричні оцінки, категоричне бачення (у Кличка — не так, яскравіше — у «Свободи»), швидше «дійдуть» до молоді, — вважає Віктор Рибаченко.
Психологи проаналізували політичні програми партій-переможців і, на жаль, не знайшли там стратегічного бачення молодіжної політики, зокрема й щодо співпраці з новим поколінням.
— Я проаналізувала програми політичних партій — у тій частині, що стосується молоді, — і зрозуміла: якби була молодою людиною, то за такі загальні гасла, мабуть, не пішла б голосувати взагалі, — сказала психолог, науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології Алла Краснякова. — Усі партії-переможці хочуть розв’язати питання за молодь і ставляться до неї не як до суб’єкта, а як до об’єкта в політиці. Тобто ніхто не збирається з молоддю радитися, залучати її до співпраці... Також можу сказати, що мало хто по-справжньому цікавиться проблемами молодого покоління. Наприклад, усі партії-переможці визначили проблему забезпечення першим робочим місцем найважливішою. Вирішувати її пропонують по-різному. При цьому нічого конкретного не пропонує Партія регіонів — це чиста декларація; у «Батьківщини» є більше конкретики: вона має намір ухвалити закон, який би це забезпечував (але тільки для тих, хто навчався за держзамовленням); в «УДАРі» йдеться про стимулювання підприємців: вони братимуть на роботу молодих спеціалістів; комуністи акцентують на забезпеченні робочого місця представникам робітничих професій; «Свобода» вважає вирішенням проблеми першого робочого місця призначення на вільні місці після люстрації.
Зміст передвиборчої програми — це останній із чотирьох мотивів, якими керувалася українська молодь 18 — 35 років, котра виявила бажання брати участь у голосуванні (це 53%). Важливішими мотивами було бажання «підтримати кандидата» та «за матеріальну винагороду».
— В опитуванні брали участь студенти донецьких і київських вузів, а також учасники громадських організацій. Приблизно 60% сказали, що вони визначилися з вибором за тиждень до голосування, 20% — ще ні, а 18% — відмовилися. Багато студентів просто не «напрягалися», щоб отримати відкріпний талон... Нас найбільше цікавило, чому молодь має намір брати участь у виборах. У хлопців та дівчат мотиви дуже різнилися. Найяскравіше виражений такий мотив, як «надія на покращення життя в країні», — про нього заявили 40%. Мотивом «симпатії до лідера» — 23% — більше керувалися дівчата. Про готовність брати участь у політичному житті країни сказали тільки 20% опитаних, 38% хочуть «щось зробити для країни», 50% — за гроші, — сказала Лариса Кияшко.
Критики зазначили й форми роботи з молодим поколінням: інформаційно- та спортивно-розважальні заходи (концерти, паті, спортивні змагання тощо) — це знову ж таки сприймання молоді як об’єкта політичного процесу (споживача). Фахівці наголошують на тому, що єдина добре відпрацьована форма роботи з молоддю — співпраця за гроші. Хоча є приємні випадки. Викладач одного з Дніпропетровських університетів розповіла, що в них студенти заробляли кошти, працюючи агітаторами від Партії регіонів, і при цьому безплатно розповсюджували політичну рекламу «Свободи». Тож молодь — різна, вона — така, якою її навчили бути. І якщо повертатися до визначальної ролі стереотипів у нашому політичному житті, то саме в молоді є найбільше ресурсів це зробити — зламати їх.
КОМЕНТАР
Євген СЕМЕХІН, голова Донецької обласної партійної організації «Демократичний альянс»:
— «Демократичний альянс» вирішив взяти участь у виборах із єдиною умовою — повернути гідність українцям через нашу участь в політичній діяльності (в цілому у своїй роботі ми спираємося на принципи християнської демократі). Протягом 15 років, відколи існує «Демократичний альянс», ми спиралися виключно на ідеологічні моменти та моменти ціннісні. Вважаємо, що тільки за таких умов Україна може вийти з кризи, в якій вона перебуває протягом 21 року незалежності. Проте ми не назбирали достатньої кількості коштів, а на цих парламентських виборах найбільше зіграла, як кажуть «продажники», «приверженность к брендам». На окрузі керівника «Демократичного альянсу» Василя Гацька переміг Сергій Терьохін. Він провів дуже дивну кампанію: на окрузі він з’явився за два тижні до виборів, провів дві зустрічі з людьми і повісив два біл-борди. Але люди прийшли й проголосували за нього, не зважаючи на те, що він, перемігши у цьому окрузі 2002 року, жодної обіцянки не виконав. Люди йшли й голосували за нього лише тому, що він — від «Батьківщини».
Перехід до того, коли люди почнуть оцінювати кандидата не за брендом, а за якістю його роботи, вже відбувається — хоч і не так швидко. На жаль, їм поки що не вистачає голосів. Але є позитивна динаміка в тому, що люди починають розуміти: щоб політики добре на них працювали, вони мають цих політиків винайняти — як це робиться в Європі. На жаль, у нас більшість людей хочуть, щоб партії, які завдяки їхнім же голосам, провели до парламенту олігархів, потім їм допомагали... Також ми бачимо позитивні тенденції в тому, що такі деякі політики в Одесі, почали у своїй роботі використовувати соціальні мережі: маю на увазі збирати кошти через «Фейсбук» — те, що й ми проводили в партії. Тобто з’являються політики, які можуть самі розклеювати на вулицях плакати з агітацією за себе, які можуть особисто спілкуватися з виборцями, які розповідають про себе самі, — через соцмережі, а не через якийсь штаб. Зміни є, отже, невдовзі мають змінитися обличчя в політиці.
