Радикальні економічні реформи, затіяні урядом Арсенія Яценюка, приречені на провал. Намагання влади протистояти російським експансіоністським планам, подолавши сепаратистів у Донецьку та Луганську і захистившись від потенційного нападу противника армійським щитом, — також.
Знаю, що такі твердження обурять читачів «Дня», але краще не прикрашати словесними витинанками гострі проблеми і ставити питання руба. Бо йдеться про надто важливі для країни та для кожного її свідомого громадянина речі. Тим більше, що ці потенційні провали пов’язані не тільки і не стільки з суб’єктивними чинниками, скільки з об’єктивними речами. Адже що ми маємо сьогодні? Початок проведення ліберальних економічних реформ та намагання дати ефективну відсіч прямій та непрямій російській агресії. А ці дії мають різні вектори, розходження між якими може стати фатальним.
• Адже «напівгаряча» війна, поєднана із загрозою її перетворення на «гарячу» та з намаганнями здійснення часткової економічної блокади України, вимагає мобілізації до Збройних Сил і Нацгвардії десятків тисяч вилучених на довгий час з економіки чоловіків та жінок найпрацьовитішого віку, яких треба добре оснастити, годувати й розквартирувати. А ще вона вимагає мобілізації ресурсів — фінансових, організаційних, виробничих тощо, а також бюджетних вливань (без економії! скільки потрібно!) у ті чи ті галузі, запровадження часткового державного регулювання економіки, планування (у нас завжди має бути стільки-то боєкомплектів і заправок пальним та мастилом для танків, тому випуск танків слід жорстко ув’язати з випуском снарядів і патронів, а якщо хтось зриває план — під трибунал!). Ба більше: треба заздалегідь розрахувати, скільки банок тушонки з’їдатимуть через рік екіпажі побудованих за цей час танків — і, головне, мати і танки, й оснащені всім необхідним екіпажі, й тушонку. Інакше кажучи, армія за будь-яку ціну має бути озброєна, нагодована й забезпечена всім необхідним. У цієї армії має бути міцний тил із надійної інфраструктурою. Все це вимушено робиться за рахунок цивільних потреб — від відстрочки частини соціальних виплат на майбутнє до скорочення числа розважальних закладів. Ну, а про те, що у приватному секторі обов’язково запроваджуються елементи державного регулювання і планування, я вже писав, але хочу наголосити на цьому знову, бо економічні реформи передбачають прямо протилежне.
УКРАЇНСЬКІ ТАНКИ «ОПЛОТ» ВВАЖАЮТЬ ОДНИМИ З НАЙКРАЩИХ У СВІТІ. СЬОГОДНІ Ж ВІДБУВАЄТЬСЯ ПЕРЕВІРКА ЇХНІХ ЕКІПАЖІВ НА ЗРІЛІСТЬ ТА ВІРНІСТЬ КРАЇНІ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
Бо ж для реформування української економіки конче потрібні загальна дерегуляція бізнесу, максимально можлива відмова від втручання держави у перебіг господарчого розвитку, приватизація максимально доцільного числа державної власності, істотне скорочення бюджетних витрат і зменшення бюджетного дефіциту навіть за рахунок соціальних виплат і пільг, залучення іноземного капіталу, збільшення експортного потенціалу, транзитних послуг, туризму, підвищення тарифів на газ, електрику, опалення тощо до рівня економічно обґрунтованих, максимально можлива відмова від регулювання цін — і так далі, і таке інше; тим часом напіввоєнна ситуація вимагає гарантій мінімального забезпечення життєвих благ і примусової стабільності цін (бо ж інакше може «вибухнути» тил... Чи не єдине, що можна поєднати в обох випадках (і що за умов напіввоєнного стану робиться навіть ефективніше, ніж за цілковито мирної ситуації) — це боротьбу з корупцією, бо ж із військовим трибуналом жарти погані...
• Погляньмо під ракурсом необхідності відсічі збройному шантажу з боку Росії та радикальному сепаратизму (які, взяті вкупі, можуть раптово перевести конфлікт у «гарячу» фазу) на меморандум про співпрацю Україна — МВФ: у ньому метою співпраці названо «покращення функціонування фіскальної системи України, відновлення доступу державного і приватного сектора до міжнародних ринків капіталу, збільшення припливу прямих іноземних інвестицій». Ясна річ, ідеться про стабілізацію грошово-фінансової системи і реформи у сфері енергетики, про прозорість державних витрат тощо. Але чи можливо це у ситуації під’юджуваних ззовні сепаратистських виступів та виступів прихильників розчленування країни? А на додачу — ще й постійної загрози воєнного вторгнення, бодай тільки в деякі регіони України? І відвертої економічної війни проти України? І все більшого потоку біженців — уже не лише з Криму, а й зі сходу країни?
Ясна річ, ставити за таких обставин як мету «збільшення припливу прямих іноземних інвестицій» — дурити себе й український народ. Інше теж дуже проблематичне — у такий час «міжнародні ринки капіталу» навряд чи охоче йтимуть на співпрацю, бо надто великі ризики для них виникають. Ну, а «прозорість державних витрат» — це наразі просто мрія російської розвідки...
• І ще одне. Ані за рахунок зростання українського експорту до Росії, Білорусі й Казахстану, ані за рахунок транзиту їхніх товарів через територію України, ані за рахунок співпраці з високотехнологічними підприємствами (передусім ВПК) цих держав поліпшити стан нашої економіки неможливо. Хіба що — повністю капітулювавши перед Москвою. Реально ж Москва вже веде мову щодо практично повного згортання економічних зв’язків з Україною. А де Москва — там і її сателіти, рано чи пізно, а виконають забаганки «старшого брата». Між тим ідеться про величезний сегмент зовнішньоекономічних зв’язків України, істотне зменшення якого потягне за собою значне падіння ВВП, зростання безробіття, посилення соціального напруження. Чим усе це пом’якшити, якщо «непопулярні економічні реформи» самі по собі ведуть до того ж самого? Схоже, матимемо кумулятивний ефект, який не враховують ані наші специ з Кабміну, ані експерти МВФ, — ефект, за певних обставин здатний рознести на друзки не лише саму Україну; ефект, у разі виникнення якого єдиний порятунок для нашої країн полягатиме у встановленні жорсткої позапартійної військової диктатури і запровадженні надзвичайного стану.
• Варто додати, що населення готове терпіти проблеми, пов’язані з відсіччю воєнно-політичним зазіханням Росії. Принаймні, готова терпіти переважна більшість українського населення. Так само було би й у разі реального проведення радикальних економічних реформ. Але ці дві більшості далеко не повністю збігаються, і якщо влада й далі ставитиме перед собою і країною одразу два чільних (і за суттю різновекторних!) завдання, то, боюся, згодних терпіти виявиться меншість. Тим більше, коли через рік-півтора з’ясується, що успіху реформ не видно, а відсіч неефективна в силу розпорошеності ресурсів й уваги уряду одночасно на два головних вектори дій...
• Сказане означає, що у разі, коли Росія негайно не припинить тиск на Україну (а на це шанси мізерні), офіційний Київ повинен вести зі своїми західними партнерами мову не про фінансову допомогу у вигляді кредитів і навіть не про новітній «план Маршалла», а про своєрідний варіант ленд-лізу, який дасть шанси «передовій барикаді Європи» гідно протистояти євразійському імперському тоталітаризму, захищаючи не лише себе, а й цивілізований світ.
Нагадаю, що у своєму первинному вигляді ленд-ліз (англ. lend — позичати та lease — здавати в оренду) — це державна програма США, за якою американці передавали своїм союзникам у Другій світовій війні боєприпаси, техніку, продовольство і стратегічну сировину, включаючи нафтопродукти. Згідно із законом про ленд-ліз, ці поставки ділилися на три основні категорії. Перша — це машини, військова техніка, зброя, боєприпаси, сировина, інші предмети, знищені, втрачені й використані під час війни; вони не підлягали оплаті. Друга — це майно, що залишилося після завершення війни і було придатне для цивільних цілей; воно оплачувалося повністю або частково на основі наданих США довгострокових кредитів (в основному безпроцентних позик). Третя — це невтрачена і непошкоджена техніка та обладнання, в яких виявили зацікавленість США; вони після війни мали бути повернуті американській стороні. Загалом поставки по ленд-лізу іншим країнам мали вартість понад $700 млрд у нинішніх цінах. Окрім того, свою програму ленд-лізу обсягом понад $65 млрд у нинішніх цінах мала Канада. Сукупний обсяг допомоги СРСР (у цьому ж масштабі цін) перевищив за роки війни $200 млрд. І це при тому, що Штати й Канада самі воювали і витрачали на це величезні кошти. Невже зараз для переоснащення українських Збройних Сил, для підтримки інфраструктури тилу, реконструкції ВПК та фінансової стабілізації Захід не знайде матеріальних ресурсів і живих грошей обсягом $25—30 млрд протягом кількох років — із тим, що певна їхня частка (безпроцентні кредити та дещо з військової техніки) повернеться назад — у міру того, як пригасатиме конфлікт? Це було б набагато вигіднішим, ніж віддати Путіну Україну чи її значну частину, а потім у лихоманці розбудовувати оборонні рубежі НАТО...
І, до речі, постачання ядерного палива в Україну зі США також могло бути побудоване на засадах ленд-лізу, тобто мати безоплатний характер у період до воєнно-політичної стабілізації, з відстрочкою повної чи часткової оплати на час уже після початку українського економічного зростання.
Саме такий підхід — спочатку «новітній ленд-ліз», а потім «новітній план Маршалла» — дасть змогу чинній українській владі зосереджуватися на вирішенні найголовніших на даному етапі проблем, а потім уже йти далі.
• А ще нам потрібен свого роду «гуманітарний ленд-ліз». Тобто нам конче потрібні західно- і центральноєвропейські, латиноамериканські, японські, південнокорейські та інші телевізійні стрічки й кінофільми, які показують у всій його складності сучасний світ. Щоб замінити ними повністю відверту та ледь приховану пропаганду «принад» імперсько-євразійської цивілізації російським і проросійським телебаченням. Безкоштовно. Скажімо, років на п’ять-сім. Поки ми не зможемо створити власну телеіндустрію і виробництво кінофільмів. Причому, тут мають бути й мелодрами, і «мильні опери», і воєнні пригоди, і детективи, і кінофантастика, й «авторське кіно», і типовий маскульт. Без усього цього, з подальшим домінуванням на наших телеекранах російських стрічок, які створюють у масового українця (особливо на півдні та сході), образно кажучи, враження, наче він живе у провінційному Урюпінську, частині «русского мира», і це його батьківщина, не буде ніяких успішних реформ, не буде сформовано загальноукраїнську ідентичність, яка наразі є запорукою і захисту незалежності, й економічного розвитку. Ясна річ, має йтися не тільки про телебачення, але сьогодні саме воно є головною ідеологічною зброєю пропагандистів «русского мира», і без «гуманітарного ленд-лізу» цю зброю не вибити з їхніх рук.
