Прочитавши статтю Анатолія Шари «Українська еліта: нові завдання та старі помилки» («День» від 16 липня ц.р.), хотілось би викласти і своє бачення ролі української еліти на політичній арені суспільства, а також дозволити собі відповісти на доречне запитання автора вищезгаданої статті: «Чому нинішня еліта почала повторювати помилки старої?».
Але спершу визначимось із термінами. На початку статті автор говорить про політичну еліту як про «найосвіченішу, найкультурнішу, морально-етичну та сильну частину суспільства, яка бере на себе відповідальність за індивідуумів, котрі довірили їй керування країною». У ідеалі — у класичних суспільствах, воно так і є. Та в суспільствах з перехідною економікою, посттоталітарних державах еліта — це, передусім, ті особи, котрим належать стратегічні позиції в розвинутих суспільних структурах (гілках влади, партіях, війську, освітніх, наукових, релігійних організаціях тощо), і від правильності їхніх рішень (вибору мети та засобів) залежатиме загальний добробут населення. Відповідно, виникає запитання — чи є наша, скажімо, політична еліта найосвіченішою, коли дехто не може визначитися із власною освітою? Чи є наша політична еліта найкультурнішою, коли вона відкрито демонструє усій світовій громадськості власну парламентську культуру? Чи є наша політична еліта морально-етичною, роблячи скоростиглі висновки про діяльність як своїх колег, так і опонентів, що згодом видається чистої води брехнею? І чи довірили виборці власну долю тій політичній еліті, яка після здобуття влади повертається до них непривабливим боком?.. Відповідь напрошується сама собою. Тому про таке визначення політичної еліти годі мріяти.
Тож розглядатимемо політичну еліту як осіб, котрим належать стратегічні позиції у керуванні державою. Не більше. Визначальними характеристиками такої еліти є вміння, професіоналізм, компетентність, воля. У нашому суспільстві стовідсотково є еліти, котрі займають стратегічні позиції, але дуже сумнівно, що ці еліти так само на сто відсотків є освіченими, культурними і т.п. Звідси й потрібно відштовхуватись.
Далі. Що ми розуміємо під словосполученням «українська еліта»? Якщо це еліта, котра має пряме відношення до України (громадянство, місце роботи тощо), то, безперечно, вона називається так і ніяк інакше. Але це за формою. Якщо ж говорити про зміст цієї еліти, то українською її вже важко назвати. Варто лишень освіжити наші знання про нещодавні схиляння певних індивідів з української політичної когорти в бік подвійного громадянства, надання офіційного статусу російській мові, про нездійсненні (чи таки здійсненні?) мрії ЄЕПівської участі, зрештою, як і ЄЕСівської та СОТівської тощо.
Що ж у нас виходить? Така собі книжечка, назвiмо її — дорожній атлас України, яка перебуває в громадському користуванні. Та от, користується нею не громадськість, а, власне, політична еліта. Ба більше: відкриваючи цей атлас, еліта чомусь звертає свою увагу на розмаїття тих доріг, що все ведуть за межі нашої держави, а на ті шляхи, котрі з’єднують обласні центри, — заплющує очі! Тому поверхнево (синонім — «офіційно») політична еліта — українська, а по суті — чужинська. У цьому випадку доречніше було б її називати «українська неукраїнська еліта». І просто, і зрозуміло.
Отож, із першим завданням ми розібралися. Тепер перейдемо до наступного — спробуємо дати відповідь на поставлене автором вже згаданої статті запитання: «Чому нинішня еліта почала повторювати помилки старої?» У своїх роздумах автор доходить двох висновків. Перший з них констатує неспроможність «політичної еліти на чолі з Л.Кучмою» побудувати демократичну країну. Так, ця еліта справді не досягла рівня розвинутих країн, не зробила власну державу демократичною. І це пояснюється не наслідками, які залишила після себе еліта «доби кучмізму», а саме передумовами здобуття нею політичної влади. Адже вона народилась та була вихована у тоталітарній державі, де політика переважала економіку, а також інші сфери суспільного життя. Тому й не дивно, що ця еліта бачила майбутнє вже незалежної України інакше, аніж це передбачає демократія.
Другий висновок свідчить про те, що «попередня еліта не змогла, а чи й не хотіла синхронізувати свої дії з суспільною думкою». Знову ж таки — тоталітарне виховання та навічно закарбовані стереотипи про «сіру неосвічену масу», якій скажи зробити це — вона зробить, скажи піти туди — вона піде... І це також не ознака демократичного суспільства.
А звідси — й неефективність управління. Тобто таке керівництво державою вже не спрацьовує у політично-свідомій нації, кожна особа якої відчуває себе не, перепрошую на слові, бидлом, а — громадянином, гордим за свою Батьківщину. Адже досягнення поставлених цілей залежить від ефективності керівництва, здійснюваного професіоналами, здатними постати над інтересами різних суспільних груп та прошарків. У випадку із «кучмівською» елітою ми бачимо не низку професіоналів, котрі мали б вирішувати нагальні для держави питання, а ласих до влади егоїстів та індивідуалістів, що дбали, в першу чергу, про себе та свою кишеню. Ще німецький дослідник Р. Міхельс свого часу привніс розуміння того, що навіть у таких егалітарних (рівноправних. — Ред. ) організаціях, як комуністичні партії (звідки, до речі, й вийшли майбутні «кучмісти»), згодом владу перебирає олігархічна верхівка, інтереси якої розбігатимуться з інтересами решти владних еліт. Верхівка посідатиме стратегічну позицію й спрямовуватиме організацію насамперед на користь власним інтересам. Це є «залізним законом», що ставить під сумнів будь-яку демократичну риторику.
Тут ми й доходимо висновку, що нинішня політична еліта повторює помилки старої виключно з тих же міркувань, про які йшлося вище. Спочатку — великі надії, цікаві ідеї, майже реальні плани, багато обіцянок, красиві лозунги, запекла боротьба за владу, усунення влади, долання політичного Олімпу і — вчорашня опозиція стає сьогоднішньою владою. А далі — все починається знову. Чи не тому еліта повторює всі ці помилки, бо сама вийшла з тих же «лав», що й попередня?
І це не є проблемою політичної еліти, це проблема політичного виховання цієї еліти. Нова ж еліта, яка здатна повести за собою націю, і, відповідно, придатна для розбудови справжньої демократичної держави, постане з того молодого покоління, яке виховувалось та зростало вже на пострадянських землях, не обтяжуючи себе нав’язливою ідеєю побудови комуністичної імперії — загрози «дикому Заходу».
Відтак на будь-яке риторичне запитання слід відповідати однозначно. Кожна політична еліта, що в черговий раз збирається долати верхівку влади, зобов’язана представити свою мету, завдання та засоби задля досягнення цієї мети. Тому сьогодні в Україні мова може йти про формування підготовленої, ефективної еліти, яка відзначалася б відкритим характером і, що особливо важливо, була б підконтрольна суспільству, а не повторювала помилки попередньої еліти.
