Закінчення. Початок читайте в №№ №151, 152-153, 156, 157-158, «День»
ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ
У прагненні врятувати Союз РСР від неминучого розпаду і зберегти свій статус група найконсервативніших представників союзних спецслужб, компартійної, радянської і військової бюрократії 19 серпня 1991 року здійснила державний переворот, оголосила запровадження надзвичайного стану і ввела у Москву війська.
Спроба силової узурпації влади з метою збереження СРСР нелегітимно створеним Державним комітетом з надзвичайного стану (ДКНС), який очолив віце-президент СРСР Г. Янаєв, зазнала поразки. Президент РСФСР Б. Єльцин публічно засудив заколотників і закликав громадян до опору. Численні прихильники Б. Єльцина швидко збудували навколо будинку Верховної Ради Росії барикади. Путчисти не наважилися застосувати війська проти мирного населення. Невдовзі військові частини почали переходити на бік законного уряду РСФСР. 21 серпня в день відкриття надзвичайної сесії Верховної Ради Росії керівників путчу було заарештовано.
В Україні ставлення різних політичних сил до запровадження оголошеного ДКНС надзвичайного стану не було однозначним. Очолюване С. Гуренком керівництво КПУ, використовуючи засоби спецзв’язку, вимагало від партійних організацій підтримати ДКНС, керуватися його документами і сприяти їх застосуванню на місцях. 19 серпня 1991 року С. Гуренко ініціював зустріч з Л. Кравчуком генерала армії В. Варенникова, який дорученням путчистів прибув до Києва і в ультимативній формі вимагав нейтралізації опозиційних сил, лояльності Верховної Ради і Кабінету Міністрів України, погрожував застосуванням репресій за непокору.
Позиція Л. Кравчука була досить обтічною і обережною. У своєму виступі 19 серпня на українському телебаченні він закликав до витримки, уникнення конфронтації, підтримання громадського порядку, наголосивши, що у правовій державі все має відбуватися на основі Закону, в тому числі й проголошення надзвичайного стану. Це був непрямий натяк на неправомірність будь-яких спроб запровадження надзвичайного стану в Україні без її згоди. Проте, у загрозливій ситуації, в якій опинилася Україна, явно недоречними були заклики «завершити збирання врожаю» і «добре підготуватися до зими». Демагогічною і непослідовною була заява Президії Верховної Ради ухвалена ввечері 20 серпня і опублікована лише 22 серпня 1991 року. Заклики уникати загострення соціально-політичної ситуації, забезпечити успішне виконання всього комплексу сільськогосподарських робіт і своєчасної підготовки до зими супроводжувалися фактичним реверансом у бік вимог ДКНС (положення щодо утримання від страйків, мітингів і маніфестацій) та невизнанням правомірності його актів (положення, що постанови ДКНС «не мають юридичної сили на території України»).
Активну позицію несприйняття ДКНС і спротиву путчу демонстрували Народна Рада і Народний Рух.
Представники Народної Ради 19 серпня 1991 року висловили публічний протест проти державного перевороту, а наступного дня на засіданні Народної Ради була утворена коаліція «Незалежна демократична Україна» у складі 27 партій і рухів. Коаліція визнала переворот антиконституційним і закликала народ до страйків і громадянської непокори.
НРУ вже 19 серпня 1991 року підготував заяву, яка кваліфікувала ДКНС як неконституційний і нелегітимний орган і закликала громадян України «створювати організаційні структури активного опору, які будуть координувати всеукраїнський страйк».
На момент придушення путчу в Москві керівництво КПУ повністю дискредитувало себе як антидемократична і антиукраїнська сила. Натомість суспільна підтримка Народної Ради і Народного Руху набагато зросла. В цій ситуації позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991 року ухвалила Акт проголошення незалежності України, на підтримку якого було подано 346 голосів.
Проголошення незалежності України не було «примхою історії», а тим більше випадковим явищем, викликаним московським путчем. Насправді путч був викликаний відмовою України погодитися на участь у реанімації СРСР і зректися курсу на розбудову української держави. Проголошення незалежності України було справою часу. Швидка і нищівна поразка путчистів лише прискорила момент формального проголошення (а з погляду історичної спадкоємності — відновлення) незалежної державності України.
На відміну від попередніх періодів історії відновлення незалежної державності України відбувалося в мирних умовах. Але це аніскільки не применшує ваги, закономірності і легітимності цієї історичної події. Торуючи шлях до державної незалежності, Україна відіграла вирішальну роль у дезінтеграції СРСР і остаточній ліквідації комуністичної тоталітарної системи.
У мирних умовах було продовжено традиції визвольних змагань, в яких покоління українців проливали кров і віддавали життя за волю і незалежність нації.
Як би ми не ставилися до явища української радянської державності (зокрема таких його формальних атрибутів як органи влади і управління, право на безпосередню участь у міжнародному спілкуванні, зокрема в ООН, право вільного виходу з СРСР), необхідно завжди пам’ятати, що це явище було наслідком вимушених поступок з боку тоталітарної комуністичної системи українському визвольному руху, найяскравішими проявами якого у свій час була збройна боротьба з поневолювачами України армії УНР та формувань ОУН—УПА.
Елементи радянського державного механізму, сконструйовані у свій час для нейтралізації визвольного потенціалу української нації, спрацювали на новому етапі і в нових обставинах боротьби за державну незалежність України. В умовах занепаду тоталітарної комуністичної системи інститути радянської державності були використані як інструменти відновлення української держави та її утвердження на міжнародній арені як повноправного суб’єкта міжнародного права.
Отже, незалежність України — це віддзеркалення віковічного прагнення української нації до волі і справедливості, боротьба за реалізацію якого окроплена кров’ю мільйонів кращих синів і дочок нашої Батьківщини. Відновлення незалежності України в умовах миру не означає відсутності боротьби. Наприкінці ХХ століття державна незалежність України виборювалася у запеклій ідеологічній і жорсткій політичній боротьбі з потужними силами центру і керівництвом КПУ, яке було знаряддям цих сил.
Ця боротьба, організована і очолювана Народним Рухом України, була підтримана широкими верствами українського суспільства, в тому числі і великою кількістю рядових членів компартії. Історична заслуга Руху полягає в тому, що він спромігся мобілізувати і включити у боротьбу за державну незалежність України суспільство, яке було фізично скалічене, структурно понівечене і психологічно травмоване штучними голодоморами, систематичними репресіями, брехливою комуністичною пропагандою і синдромом страху. Але це було українське суспільство, ядро якого становила українська нація. На нього спиралися і його закликали до дій ті представники української провідної верстви, які і в умовах комуністичного терору — фізичного, політичного, морального — зберігали вірність українській ідеї. Вони становили меншість, оскільки її ідейна українська більшість була винищена. Але супроти численної комуністичної номенклатури ця меншість мала якісну перевагу, підгрунття якої складали не насильно нав’язані штучні ідеологеми, а вкорінена у генетичній пам’яті багатьох поколінь українська ідея — ідея звільнення українців з чужоземного ярма і побудови Української Соборної Самостійної Держави. В минулому за реалізацію цієї ідеї українці вели збройну боротьбу, продовженням якої у нинішніх умовах стала боротьба мирна.
У сучасній боротьбі за відновлення незалежної державності України перемогу було одержано не силою зброї, а силою ідеї. І ця перемога є не менш почесною, ніж перемога збройна.
В кінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття відновлення руху за державну незалежність України було викликане усвідомленням представниками української провідної верстви, яким пощастило (або було дозволено) вижити, і незбайдужілою частиною українського суспільства загрози знищення української нації шляхом цілеспрямованої антиукраїнської національної і гуманітарної політики КПРС. Поставлена комуністичними ідеологами, політиками і практиками мета створення «єдиного радянського народу» як нової історичної спільності шляхом злиття націй досягалася здійсненням активної політики денаціоналізації і активної русифікації. Україна була головним об’єктом цієї політики.
Власне кажучи, керований КПРС радянський уряд продовжував практиковану раніше царським урядом політику створення «большой русской нации», але вже іншими, набагато системнішими і жорстокішим злочинними методами. Внаслідок цього українська нація опинилася перед реальною загрозою втрати своєї ідентичності, а, отже, винищення. Протистояти загрозі можна було тільки шляхом створення незалежної національної держави.
Відновлення незалежності України створило базові ідеологічні, політичні і правові умови для українського національного відродження, але на жаль не супроводжувалось радикальними змінами ситуації через відсутність послідовної державної мовно-культурної політики.
Принципових глибинних змін не зазнала і позиція Росії щодо України. Владна російська еліта, незважаючи на міжнародне право і мораль, наявність великого політичного українсько-російського договору та безлічі інших угод, продовжує вважати Україну частиною Росії і не змирилася з українською державною незалежністю, мріє про імперський реванш і відновлення «единой Великой России» шляхом і за рахунок поглинання України. Проте в нових умовах російська позиція була відкорегована відповідно до досвіду минулого і сучасних реалій.
Визвольні змагання 1917—1920 років, селянський повстанський рух і опір 20-х — кінця 30-х років, збройна боротьба ОУН—УПА протягом 40-х—50-х років, відновлення державної незалежності на початку 90-х років, європейська та євроатлантична цивілізаційна орієнтованість руху України при всіх президентах, вибух українського національного духу під час помаранчевої революції переконали російський владний політикум, політологів і аналітиків у нездійсненності імперської реваншистської мрії поки існуватиме українська Україна, українська нація і українська ідея. Виходячи з цього, російський істеблішмент формулює сучасну стратегію Росії щодо України наступним чином: «Нам потрібна не проросійська Україна, а російська Україна». По суті, кинутому на початку ХХ століття М. Міхновським визвольному кличу «Україна для українців» на початку ХХІ століття протиставлено неоімперський виклик «Україна без українців». У виголошеній М. Міхновським навесні 1900 року промові «Самостійна Україна» вперше пролунав заклик до українців розпочати рішучу і безкомпромісну боротьбу за звільнення від панування ворогів-чужинців історичної етнічної української території, поділеної в той час між Австро-угорською і Російською імперіями та створити українську самостійну державу. Відлунням цього заклику є сучасна незалежна Україна, Конституція якої грунтується на принципах верховенства права та поваги до прав і основоположних свобод людини для всіх незалежно від етнічного чи національного походження.
Мріючи про імперський реванш, російська імпершовіністи вважають головним не час повернення України в лоно Росії, а її повернення назавжди. Реально це можливо лише шляхом знищення української ідентичності як на рівні окремої особистості, так і на рівні української нації, що в практичному означатиме перетворення «української України» в «Україну без українців». В сучасних умовах головним знаряддям створення України без українців є не війна і геноцидне винищення української нації, а гуманітарна агресія.
В останні роки Росія приділяє величезне значення гуманітарному виміру своєї внутрішньої і зовнішньої політики. Це є законним і закономірним. Протиправним і протиприроднім є те, що під прикриттям гуманітарної політики Росія здійснює проти України масштабну гуманітарну агресію по трьом напрямкам, інспіруючи і підтримуючи ведення інформаційно-пропагандистської війни, мовно-культурної війни та історіософської війни. Її стратегічна мета полягає у знищенні ідентичності української нації — системою утворюючого складника Української національної держави. Отже, йдеться про безповоротну ліквідацію життєдайного джерела української незалежної державності з тим, щоб забезпечити «остаточне вирішення українського питання» в контексті російських імперських прагнень.
Російська гуманітарна агресія криє в собі загрозу для всіх громадян України, незалежно від їхньої етнічної чи національної приналежності, соціального статусу чи матеріального статку. Адже в разі реалізації злочину проти української нації і ліквідації незалежної державності України, вони стануть громадянами іншої держави і їм доведеться забути про демократію, гідність, права людини і основоположні свободи взагалі, свободу слова і вільного розпорядженням своїм майном зокрема. Досить згадати мізерний рівень і умови життя мільйонів пересічних російських громадян поза межами столичного мегаполісу, протиправні переслідування і цинічні вбивства правозахисників і журналістів, і, між іншим, про долю неугодних олігархів, яких нинішня російська влада прирікає на життя у вигнанні, ув’язнює та позбавляє власності.
Ми є свідками парадоксально-ганебної ситуації, коли керівництво Росії, здійснює свою гуманітарну політику не в колонії Україна, а щодо суверенної держави Україна із використанням офіційних чинників цієї держави. Про це, зокрема, промовисто говорять акції міністра освіти і науки України Д. Табачника та народного депутата В. Колесніченка, які діють як виконавці антиукраїнської політики Кремля. Українським державним чиновникам і політикам слід пам’ятати, що українські гетьмани, як і українські комуністи, які у свій час були запопадливими виконавцями волі московських царів і генеральних секретарів, в решті-решт опинялися у сибірських засланнях і сталінських концтаборах.
В цій ситуації особлива відповідальність лягає на президента України В. Януковича, як гаранта державного суверенітету та територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Якщо В. Янукович не розуміє небезпеки антиукраїнської гуманітарної політики для самого існування державності України, то він не може виконувати функції Президента України. Якщо ж В. Янукович свідомий цієї небезпеки і не вживає заходів для її усунення, то він чинить злочин проти української держави, який кваліфікується як державна зрада.
Масштабність і характер кинутого Україні гуманітарного виклику потребують його адекватної оцінки опозицією і суспільством для організації системної протидії стратегічній загрозі українській суверенній державності.
