Нескінченне протистояння в трикутнику Президент — уряд — парламент стало візитівкою вітчизняного політичного процесу «постреформенного» періоду. Весь цей час вітчизняні інститути влади демонстрували взаємовідносини, які м’яко кажучи, не відповідають ні європейським, ні будь-яким іншим цивілізованим нормам.
Безперечно, мав рацію патріарх пострадянської політики та дипломатії, посол РФ в Україні Віктор Черномирдін, що не так давно переконував аудиторію українських телеканалів у тому, що «будь-яке внутрішньополітичне протистояння завдає колосальної шкоди інтересам держави». У розвиток думки Віктора Степановича, можна перерахувати лише малу частку загроз, пов’язаних із постійною ескалацією міжвладного конфлікту:
— зупинення ключових реформ;
— шкода міжнародному іміджеві та інвестиційній привабливості країни;
— повсюдне поширення практики нівелювання законів і Конституції, що призводить до тотального правового хаосу і як результат — невиконання державою своїх основних функцій із забезпечення прав громадян;
— потрапляння України на периферію глобальних інтеграційних процесів.
У світлі подальшого нагромадження суперечностей і гострої боротьби, яка розгорілася останнім часом навколо прийняття закону «Про Кабінет Міністрів», самі конфліктуючі сторони вже нерідко починають задумуватися над пошуком якогось «стабілізаційного алгоритму». І не випадково Віктор Медведчук і Володимир Литвин, які відсиджувалися в окопах опозиції, несподівано постали з політичного небуття, пропонуючи новому владному бомонду допомогу в наведенні мостів і правовому врегулюванні суперечностей, які виникли в зв’язку з розподілом повноважень. Мовляв, як би ми не ставилися до глави президентської адміністрації і спікера часів «злочинної влади», ніхто не буде сумніватися в їхній юридичній компетентності. Потрібно визнати, що запит на конструктивні ідеї з приводу варіантів розрулювання ситуації, що склалася, причому саме в юридичній площині, дійсно є. І при правильному підході інтересам батьківщини могли б послужити в тому числі й таланти непоправних «кучмістів».
Ключовою умовою успішності зусиль зі стабілізації політичної ситуації, на наш погляд, є готовність сторін, які втілюють інститути влади, до пошуку компромісу з конфліктних питань на основі переоцінки власних довгострокових цілей і переваг.
Зокрема, радикалізація та конфліктна риторика не відповідають інтересам Віктора Ющенка з урахуванням бажання глави держави за нинішніх політичних умов зберегти роль двигуна демократичних реформ і поширювача прогресивних цивілізаційних цінностей.
Саме Президент як чинний глава держави, лідер нації і гарант Конституції, очевидно, повинен стати ініціатором припинення політичного протистояння і розвалу системи державного управління.
Не претендуючи на абсолютну об’єктивність, позначимо декілька ключових підходів, якими, на наш погляд, може скористатися Віктор Ющенко для зміцнення своїх позицій в існуючій системі координат. Зазначимо, що всі вони неодноразово були озвучені в ЗМІ і політологічному середовищі.
Отже, перша теза — необхідність створення широкого переговорного майданчика для вироблення ухвал на основі компромісу політичних і економічних еліт. Сторонами таких переговорів могли б стати Президент, керівництво уряду та представники суб’єктів «антикризової» коаліції при розгляді питань, що стосуються роботи влади, а також представники всіх видів опозиції та громадських організацій — для пошуку більш широких форм консенсусу в площині загальнонаціональної згоди.
Можна зупинитися на таких варіантах формату, як, наприклад, запропонований Президентом черговий раунд круглого столу, спільна участь сторін у роботі конституційної комісії, формальні та неформальні зустрічі на вищому рівні при широкому складі учасників. Головною метою переговорів повинна стати стабілізація роботи системи державного управління та пошук довготривалого балансу повноважень і інтересів центрів влади.
Насамперед узгодженню підлягають питання, які провокують конфлікти та викликають найбільш гострі суперечності. Серед них доля політреформи, плани інтеграції в НАТО і ЄЕП, статус російської мови, реабілітація ОУН — УПА та інші. Ключовими умовами успішності діалогу, на наш погляд, є відмова сторін від ультимативних вимог і готовність до пошуку взаємоприйнятних формулювань. Сценарієм, якому потрібно віддати перевагу, можна вважати в тому числі й «тимчасове перемир’я», що фіксує status quo та узгоджені правила його зміни на певний період часу — на один, на два роки, до чергових президентських виборів і подібне.
Внаслідок винесення спірних питань за дужки політичного процесу президентська й урядова вертикалі влади матимуть можливість спільно зосередитися на активізації реформ, найбільш запитаних українським суспільством.
Друга теза стосується позиціонування Президента за нових конституційних умов.
Пріоритетним, на наш погляд, є курс глави держави на те, щоб позбутися статусу протиборствуючої сторони і опозиціонера, що фактично закріпився за ним, при подальшому позиціонуванні в ролі «креативного політика» і натхненника реформ.
Зокрема, користуючись правом законодавчої ініціативи, Президент може вносити в парламент явно неконфліктні або узгоджені в одному з позначених вище переговорних форматів законопроекти, пропонуючи ефективні вирішення в рамках продовження ряду базових реформ: земельної, податкової, пенсійної, судової, освітньої і подібних. Окрім того, глава держави не лише має право, але й зобов’язаний забезпечувати адекватне реагування законодавчої та виконавчої влади на найбільш гострі суспільні запити і загрози національної безпеки. Наприклад, можна ініціювати розробку й обговорення національної стратегії енергозбереження, пропонувати механізми ефективної боротьби з рейдерством, розв’язання проблеми недоступності житла для молоді, погіршення екологічної ситуації в тому чи іншому населеному пункті, подолання диспропорцій у економічному розвиткові регіонів, усунення суперечностей і «дір» у законодавстві та інше.
Актуальність, зрозумілість, аргументованість і публічний характер обговорення ініціатив Президента дають підстави для їхньої широкої підтримки як з боку політичних союзників, так і в стані опонентів.
Президент має всі можливості зайняти ідеологічну нішу головного реформатора країни, яка нині є порожньою, що в свою чергу, гарантує йому зростання електоральних рейтингів за рахунок симпатій виборців, орієнтованих на політичну стабільність і поновлення реформ.
Третя теза — забезпечення підтримки діяльності Президента в партійному середовищі. Виходячи з поточної розстановки сил на електоральному полі, найкращою здається можливість опори глави держави на центристські і правоцентристські ліберальні партії, які представляють інтереси вітчизняного «середнього класу», передусім підприємців малої і середньої руки, які активно підтримували Віктора Андрійовича на київському Майдані 2004 року. У рамках єдиної ідеологічної платформи також може бути позначено орієнтири, запитані іншими соціальними верствами: вчителями, військовослужбовцями, студентами, творчою інтелігенцією, держслужбовцями, фермерами і іншими.
Базовою партією-носієм ідеології Президента при відсутності видимих альтернатив залишається НСНУ. «Партія Майдану» має всі шанси здійснити якісне перетворення в процесі ініційованої Президентом внутрішньої реформи.
При цьому блок правих партій, який перебуває в процесі консолідації, політичні сили, які представляють інтереси ряду «недонецьких» великих ФПГ (в тому числі так званих «любих друзів»), а також партії-члени фракції НУ і громадянські об’єднання «розкольників» могли б увійти до більш широкого конфедеративного об’єднання пропрезидентських сил, задекларувавши прихильність до загальнонаціональних цінностей і підтримку програми Президента. Прикладом успішної практики створення такого об’єднання може послужити досвід формування опозиційної коаліції «Сила народу» зразка 2002 року, що в кінцевому результаті зіграла ключову роль у перемозі Віктора Андрійовича на президентських виборах.
Могутня партійна підтримка та чітке ідеологічне позиціонування є ключовими умовами забезпечення авторитету Президента в суспільстві і політикумі. Орієнтацію Віктора Ющенка на викладені вище підходи загалом можна вважати найбільш прийнятним алгоритмом оздоровлення політичного процесу.
