27 січня 1945 року від нацистів було звільнено «табір смерті» Аушвіц-Біркенау, де за часів війни загинуло понад півтора мільйона євреїв. Зараз у цей день світ вшановує пам’ять загиблих під час Голокосту. Україна також не залишається осторонь, позаяк величезну кількість українських євреїв, які вважали Галичину, Наддніпрянщину та інші землі своєю Батьківщиною, було виселено й закатовано в нацистських концтаборах.
Цьогорічний же День пам’яті жертв Голокосту присвячено замордованим дітям — хлопчикам і дівчаткам, які пережили невимовний жах людиноненависницького режиму. Багатьох нацисти зробили сиротами, багато хто з них помер від хвороб і травм. На жаль, ми ніколи не дізнаємося, який внесок могли б зробити ці діти у розвиток нашої цивілізації. Цим питанням і був присвячений круглий стіл «Українське суспільство і пам’ять про Голокост: наукові та освітні аспекти», ініційований Українським центром вивчення історії Голокосту. Основну підтримку цьому заходу надав Гете-Інститут (німецький культурний центр).
«Мільйони людей було знищено й закатовано у нацистських таборах. Аушвіц-Біркенау став символом терору і насилля з боку націонал-соціалістичної Німеччини. Звичайно ж, німецьке населення теж вшановує пам’ять жертв Голокосту з каяттям і скорботою», — так прокоментувала свою участь у круглому столі німецька сторона в особі голови консульсько-правового відділу Посольства Федеративної Республіки Німеччина Курта ШТЬОКЛЬ-ШТІЛЬФРІДА. Варто додати, що 27 січня в німецькому Бундестазі відбулася конференція, присвячена пам’яті жертв трагічних подій 70-річної давнини, на якій з урочистою промовою виступив відомий літературний критик Марсель Райх-Раніцький — один із небагатьох, кому вдалося вижити у Варшавському гетто. Як же виглядає сучасна ситуація у Німеччині — через понад півстоліття після звільнення в’язнів Аушвіцу? «Нещодавно відбулося опитування громадської думки з нагоди Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту. З’ясувалося, що майже всі німці усвідомлюють значення слова «Аушвіц» — 90% респондентів знали, що Аушвіц-Біркенау був концентраційним табором смерті. Серед респондентів віком понад 30 років про це було відомо понад 95%, серед молодших опитаних існували й деякі прогалини в знаннях — лише 80% з них знали про Аушвіц. Згідно з результатами опитування, можна говорити про тенденцію у питанні про те, чи треба ставити крапку в дискусії про минуле. 1994 року 53% опитаних вважали, що варто нарешті закінчити обговорення трагічного минулого. Нині ж 56% висловлюються проти цього, а серед респондентів віком від 18 до 25 років понад 60% дотримуються такої думки. Висновок, який я можу зробити, — молоде покоління Німеччини справді прагне до критичного осмислення минулого. Тому дуже важливо влаштовувати дискусії і обговорення сторінок історії серед молодих людей», — розповів Курт Штьокль-Штільфрід.
Тому такі трагедії, як Голокост чи Голодомор, потребують не лише ґрунтовного дослідження або визнання, але й збереження пам’яті про події світового масштабу.
В Україні досі існує характерна для посттоталітарного суспільства риса — з приходом до влади нового президента переписувати шкільні підручники й замовчувати злочини деспотичних режимів. Крім того, багато політиків, зрештою, не лише українських, намагаються маніпулювати поняттями і Голодомору, і Голокосту. Досить неоднозначно, але влучно висловив з цього приводу свою думку київський історик Віталій НАХМАНОВИЧ: «Деяким євреям притаманна гіпертрофована пам’ять про Голокост. Чому, скажімо, вони опікуються тим, щоб неєвреї визнавали і пам’ятали про ті страшні події? Робиться це для того, щоб будь-який закид по відношенню до Ізраїлю звести до теми Голокосту. Це спекулятивна й цинічна схема, але вона, очевидно, діє. Крім того, два роки тому, згідно з проведеними соціологами опитуванням, 40% населення Німеччини вважали, що євреї намагаються нав’язати світу пам’ять про Голокост. Для того, щоб уникнути конфліктів, потрібно змінити підходи до вивчення цього явища».
«Ми бачимо, що й сьогодні ті процеси, які у 1930-х роках привели до влади нацистів, не зникли. Це має слугувати закликом до дії для усіх. Адже те, що відбулося тоді, може повторитися й зараз. Ба більше, я вважаю, що це обов’язково відбудеться, якщо цьому не протистояти», — прокоментував свою позицію щодо Голокосту Влад ЛЕРНЕР, перший секретар Посольства Ізраїлю в Україні. Питання щодо того, чи вважає пан Лернер, що й досі є загроза національно й етнічно вмотивованої політики, спрямованої проти євреїв, залишилося, на жаль, без відповіді.
Підштовхує до суперечок те, що Ізраїль досі не визнає Голодомор 1932 — 1933 років геноцидом. Але на це є цілком конкретна причина. Генеральна Асамблея ООН на засіданні 9 грудня 1948 року так визначила поняття геноциду: «Геноцид — це дії, здійснювані з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небуть національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку». На цьому засіданні представники СРСР активно лобіювали свої інтереси, наполягаючи на тому, що соціальні, економічні та політичні групи не можуть бути визнані як жертви геноциду. Голодомор 1932 — 1933 рр. позиціонувався як «політика розкуркулення», тому нібито ні про які переслідування за національною ознакою не може бути й мови.
Незважаючи на це, ми маємо бути солідарними в засудженні обох режимів, які по своїй суті були людиноненависницькими, — і радянського, і нацистського. Лише розказавши всю правду про тоталітарне минуле обох народів, ушанувавши пам’ять про невинно убієнних, ми зможемо провадити політику пам’яті, якої, на думку гаранта української Конституції, в Україні «ще немає».
