Десять років тому здавалося: комуно-соціалістичний
устрiй настільки вже остогид пересічному українцеві, що досить одного рішучого
поштовху й він упаде і ніколи вже більше не відродиться. Спершу справи
нібито й справді розвивалися вiдповiдно до цього уявлення.
Компартію було розпущено, номенклатура сприйняла це більш-менш
байдуже, ніхто не кинувся на барикади за червоні ідеали. Влада навіть із
певним задоволенням скинула з себе стару, латану-перелатану ідеологічну
свиту, однак не стала шукати нової. Тим часом створюється Соцпартія, 1993
р. реєструється Компартія, 1994 р. ліві проводять свою кандидатуру на спікера,
а 1998 р. домагаються ще більших успіхів у парламенті. На жаль, досі лишилася
теоретично не розгорнутою глибока думка, висловлена В. Чорноволом ще 1990
р., що печерний антикомунізм не відповідає реаліям сьогодення. Справді,
нинішній комунізм уже зовсім інший, ніж у сталінські чи брежнєвські часи.
Ідеологічно він, щоправда, не оновлювався, зате сильно змінилися його соціально-політичні
корені. Тому колишні методи національно-демократичної контрагітації теж
потребують суттєвого оновлення.
Чому комуністична демагогія досі має такий сильний вплив
на багатьох виборців, причому цей вплив за останні роки зріс? Зрозуміло,
що справа не так у раціоналістичних чинниках, як в ірраціональних, емоційно-вольових,
десь навіть підсвідомих факторах. Виявляється, що комуністичний стереотип
відтворюється самою психікою людини, поставленої у специфічні умови.
За останні десятиліття в Україні, переважно в її молодих
урбанізованих регіонах, сформувався особливий устрiй із відповідним йому
типом сім’ї. Найчіткіше він проявляється в невеликих містечках і робітничих
селищах, але у менш явних формах присутній практично повсюди. Це маленька
сім’я (подружжя й одна-дві дитини), коло родичів якої дуже обмежене. Родина
цiлком залежна від бюджетної сфери, живе в гуртожитку, комуналці, в ліпшому
випадку — у тісній хрущовці. Це городяни в першому, максимум другому поколінні.
Подібних сімей в Україні мільйони. Така маргінальна сім’я застряла десь
на роздоріжжі від сім’ї патріархальної до того типу родини, який бачимо
в американських серіалах — з її дуже прагматичними зв’язками, цiлковитою
матеріальною незалежністю її членів тощо. Важко сказати, якою врешті-решт
стане класична українська сім’я — звісно, ані такою, як американська, ані
такою, як японська. Та поки що переважає тип сім’ї маргінальний, де позитивні
складники патріархальної моделі вже не діють, а нові норми ще не склалися.
Оцей вакуум і заповнюють звичні, втовкмачувані десятиліттями комуністичні
шаблони мислення з їхніми дуже простими відповідями на дуже складні питання.
Глава такої сім’ї — простий чесний трудяга, цілковито вибитий
з життєвої колії, деморалізований, а часто-густо ще й безробітний. Він
перебивається випадковими заробітками й намагається компенсувати свій низький
соціальний статус хоча б у родинному колі. Для нього характерна ностальгія
за минулим, коли було теж кепсько, але інакше, коли не було таких різких
соціальних і майнових контрастів. Поступово він перетворюється на домашнього
тирана, свідомо чи несвідомо копіюючи комуністичного начальника з добре
відомого минулого, а для якихось місцевостей і сьогодення. Держава дуже
впливає на сім’ю, деформує її традиційні пiдвалини, причому цей вплив за
інерцією зберігається навіть тоді, коли відповідного типу держави (комуністично-радянської)
вже немає. У свою чергу сім’я відтворює адекватний їй тип держави. Мільйони
маргінальних сімей, розіпнутих між старим і новим, між селом і містом,
між соціалізмом і ринком майже автоматично репродукують комунізм як соціально-психологічне
явище, як ідеологію нескінченого майнового переділу. Самий побут подібної
сім’ї породжує стихійний комунізм з його безладом, чварами, агресією назовні
й деспотизмом усередині.
Це те середовище, на чиїх бідах, на чиїй міфологізованій
свідомості й паразитують наші ліві. Але немає іншої української нації,
ніж та, яка є — з усім її тягарем негативного досвіду, з її цвинтарем розстріляних
ілюзій, заляканістю голодоморами, таборами й заборонами на професію. Рецидиви
комунізму сидять дуже глибоко у психіці пересічного виборця. Дотеперішні
прийоми ідеологічної боротьби правих партій орієнтувалися, з одного боку,
на студентсько-інтелігентське середовище, з другого боку — на класичне
селянство. Тут досягнуто реальних успіхів, але, як показали останні парламентські
вибори, опори лише на ці дві частини українського політикуму абсолютно
недостатньо. Необхідно активно й наполегливо працювати з основною соціальною
базою лівих, а це вже далеко не одні лише пенсіонери. Це широкий прошарок
безробітних городян, човників, нужденних працівників соціальної сфери,
що місяцями сидять без зарплати, робітництво переважної більшості промислових
підприємств з їхнім прихованим безробіттям. Нові форми роботи з цією категорією
виборців повинні бути розраховані не лише на свідомість, а й на підсвідомість,
пробуджувати позитивні емоції. Не такий вже сильний комуністичний рух в
Україні, як про це твердять його лідери. Але своє підгрунтя він все ж таки
має, і нехтувати цим очевидним фактом не можна. Принаймні увесь наступний
рік основна політична боротьба в Україні вестиметься за симпатії найбільш
обділених прошарків населення.
