Так склалося, що український телевізійний ефір вже років сім надає російським опозиційним політикам телетрибуну, якої їх позбавлено на Батьківщині. Минулої п’ятниці в ток-шоу «Велика політика» на «Інтері» з Євгенієм Кисельовим дебютував один із лідерів думки в середовищі російських демократів, блогер, який стрімко перетворився на популярного політика, Олексій Навальний. У прямому ефірі йому довелося відповідати на питання головних редакторів кількох українських видань, що, зокрема, стосувалися бачення перспектив українсько-російських відносин. Виявилося, що «бачення» цілком архаїчне — в дусі одіозного «Росія, Україна, Білорусь — це все святая Русь». Олексій Навальний цілком серйозно стверджував, що населення цих країн являє собою єдину націю і його майбутнє — в подальшій інтеграції.
Позиція київських співрозмовників Олексія Навального, які говорили про засадничу окремішність України та Росії, виявилася для нього несподіваною. Прямий ефір дуже корисний тим, що дає можливість бачити першу, найщирішу, реакцію співрозмовників.
Політичний дебют Навального на українському ТБ продемонстрував ставлення «широких верств російських демократів» до споконвічного для них «українського питання». Точніше — підтвердив незмінність того ставлення протягом вже понад сотні років.
ЗАПРОГРАМОВАНА ЕКСПАНСІЯ
Офіціозні російські опозиціонери в цьому не відстають від «несистемних» на кшталт Олексія Навального. В програмі кандидата на пост президента Росії, лідера фракції «Справедлива Росія» Держдуми Російської Федерації Сергія Миронова зазначено, що в разі обрання він спрямує свої зусилля на створення конфедерації слов’янських держав — Росії, України та Білорусі. Традиційно думки білорусів та українців про їхнє бажання ввійти до проектованого нового наддержавного об’єднання ніхто не питає. В Росії прийнято вважати, що вони завжди й радо готові до цього. От би ще й Сергія Миронова на українське ТБ. Зрозуміло, що ідея конфедерації призначена для внутрішньополітичного ринку Росії, але те, що такий «продукт» має там попит, свідчить, що вона не є забаганкою прожектерів-політиків, чи то від влади, чи опозиції, — так налаштоване російське суспільство.
Сергій Миронов у своєму експансіонізмі має бути «святішим за папу», себто — головного претендента на російський трон Володимира Путіна, який у своїй офіційній передвиборчій програмі уникає називати конкретні країни, які становлять реінтеграційний інтерес. Він солідно і просто, без зайвої деталізації, обіцяє створити на пострадянському просторі Євразійський Союз.
Наступним кандидатом у російські самодержці, хто прямо згадує Україну в своїй виборчій програмі, є вічний дублер російських президентських виборів Геннадій Зюганов. Його ідея така ж вторинна, як і всі спроби стати президентом. Він прагне загнати Україну в Єдиний економічний простір, чого досі не вдається зробити, навіть із Білоруссю. Незважаючи на підписання угод про створення Союзної Держави і практично цілковите поглинання білоруської інфраструктури російськими державними й квазіприватними підприємствами, Росії досі не вдалося домогтися запровадження з нею єдиної валюти, бо Олександр Лукашенко наполягає, щоб російсько-білоруський рубль запроваджувався на засадах подвійного інвестиційного центру. Простіше кажучи, Лукашенко бажає мати у своїх руках важіль від друкарського верстата й за потреби самостійно друкувати необхідну кількість грошенят, забезпечених російською сировинною економікою, на зарплати своїм підданим. Росія цю ідею відкидає, натомість пропонуючи, щоб білоруси інтегрувалися в новий союз не єдиним суб’єктом, а всіма шістьма своїми областями. На таких позиціях обидві країни стоять вже більше десятка років.
Нова зоря лібералізму по-російськи, яка стрімко сходить, Михайло Прохоров, заявляє у своїй програмі, що буде розвивати безвізові стосунки з Європейським Союзом, водночас запровадивши візи для громадян із Середньої Азії, чиї країни не увійдуть цього року до Митного Союзу, та обмежить виборчі права мешканців республік Південного Кавказу стосовно обрання місцевих керівників. В такому разі їм, мабуть, призначатимуть колоніальну адміністрацію.
У жодній програмі кандидатів на пост президента бодай формально не йдеться про рівноправні й обопільно вигідні та шанобливі стосунки з країнами колишнього СРСР.
ПРОВОКАТИВНА САМОІЗОЛЯЦІЯ
Тим часом 14 лютого відзначають 20-ту річницю встановлення дипломатичних взаємин між Україною та Росією. Формально головним документом, який регламентує систему взаємин між двома країнами, є так звана «Велика угода», підписана 1997 року. Завдяки тому, що вона набула чинності, на сьогодні Україну, зокрема, убезпечено від територіальних зазіхань, але практика виконання цього документа свідчить, що зона його дії дедалі зменшується.
Наступ на український суверенітет ведеться в першу чергу в економічній, гуманітарній та військовій сферах. Наївно-романтичні сподівання нинішньої української влади на те, що, підписавши Харківські угоди, вона отримає прийнятну ціну на газ для своїх виробництв та доступ до російських ринків, було цинічно та жорстоко зневажено. У цій справі українська влада продемонструвала нашому суспільству та світові свою стратегічну некомпетентність. Вигравши цей надважливий раунд, Росія перейде до поглинання головних надбань України: транспортної інфраструктури — «труба», залізниці, порти; родючих земель та родовищ корисних копалин; залишків ліквідних виробництв та курортів. Головним сприятливим чинником, який системно забезпечує успіх російській експансії, є міжнародна самоізоляція України, її суспільна відсталість і низький рівень культури. Крім хворої на те саме Росії, наша країна нікому не потрібна. Хіба як спосіб дратування тієї ж Росії, або місце її стримування.
Новообраний голова Державної думи Російської Федерації Сергій Наришкін, який до цього багато років очолював кремлівську адміністрацію, свій перший офіційний візит здійснить в Україну. (В офіційних російських документах вперто пишуть «на Україну». В них і посол не «в», а «на». Нібито він посол не в державі, а «на державі».) Такий вибір спікера для початку своєї дипломатичної діяльності свідчить про зростання пріоритетності України у зовнішньополітичних інтересах Росії. Якщо на березневих виборах Володимира Путіна буде стабілізовано російський владний режим, тоді споживання України буде його головною метою. Опозиція, системна та несистемна, в цьому підставить йому плече. Обидва плеча.
СКАЗАНО В «ЖЖ»
Після участі Олексія Навального в програмі Євгена Кисельова «Велика політика» реакція в Україні, як відомо, була неоднозначною. Значною мірою, негативна. Все було добре, доки надія російської опозиції не торкнувся української тематики. Явно не підготовлений до неї, він просто «просів». Про це «День» уже писав у вчорашньому номері в статтях «Навальний «здувся» і «Олексій Навальний як дзеркало «російської революції». Свою участь в програмі (вирізку) Навальний виставив у себе на блозі в «Живому журналі» (http://navalny.livejournal.com). Вона мала примітний заголовок «Ну, імперський шовініст Олексій». Там же російський опозиціонер, зокрема, пише:
«Взяв участь у програмі Євгена Кисельова «Велика політика».
Програма йде на (в) Україні, тому фігурував я в ній як «Олексій».
Добра програма і питання цікаві, Кисельов є Кисельов. Шкода, що в нас такі передачі вимерли як клас.
Говорили про аналогії з Майданом, що робити далі і так далі...
За заклики до інтеграції я вже затаврований самостійною українською пресою...
Але страшно не це, а те, що кожну нову фразу я починаю з «ну», що жахливо.
Від цього взагалі можна відучитися?»
Схоже, уроки зі спілкування з українськими журналістами Навальний так і не засвоїв. Серед рекомендацій опозиціонерові — як відучитися від «ну» — ми вибрали деякі коментарі, що стосуються суті дискусії щодо України.
DR_EMMETTBROWN:
— Олексію, я і багато моїх друзів цікавимося політикою в Росії і ми дійсно симпатизували вам і популяризували вас тут. Дуже шкода, що так сталося, дуже образливо було дізнатися, що й ви туди ж. Адже для нас ви тепер нічим не відрізняєтеся від Затуліна, Жириновського та Лужкова. Дуже шкода, видно немає все ж таки навіть у вашій опозиції політиків, які поважають інші нації. Отже, доки ви всі будуєте великоімперські плани, на позитивні зрушення навряд чи варто чекати у вашій країні.
BILOZERSKA:
— Українці й росіяни — НЕ один народ, і, стверджуючи це, Олексій Навальний повівся образливо. Так само, як американці і англійці — не один народ, хоча можна сказати, що американська державність — британського походження (писали тут у коментарях схоже про Росію й Україну).
Так само, як росіяни діляться, припустимо, на сибіряків, поморів і так далі, так і українці — на галичан, наддніпрянців і подібне. Але то все росіяни, а це все — українці.
Тут багато пишуть про комплекси українців. А комплекс російського шовініста — самопризначеного старшого брата — це хіба не комплекс?
Якби Росія ніколи не окуповувала Україну, якби не було всіх складнощів у стосунках між нашими країнами — тоді, скоріше за все, такі заяви одного з російських політиків сприймалися б нейтрально. Але якщо такі стосунки саме між нами і саме зараз — не варто було так говорити.
Про «на/в Україну». «На» було правильним, доки Україна не стала з території окремою державою. НА території, У державі. Норми російської мови не змінилися, але змінився статус України, і тому змінився прийменник. Той, хто говорить «НА», — або неписьменна людина, або не визнає української державності.
