Право на вільне збирання, зберігання, використання й поширення інформації у будь-який спосіб є природним правом людини та свідчить про демократичний устрій держави. Обмеження цього права може бути лише задля захисту репутації або прав інших людей, запобігання розголошенню конфіденційної інформації тощо.
Так, Законом України «Про інформацію» визначено, що «інформація про особу — це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей...», зокрема дані про національність, освіту, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, адреса, дата і місце народження. Окрім основних даних можуть бути й інші, не менш важливі — щодо суспільно-політичної діяльності особи, особливостей її характеру, зайнятості у виробничій сфері, приватному секторі чи бізнесовій справі та інші.
Колишній держсекретар України Олександр Зінченко показово й публічно звинуватив у корупційних діяннях посадових осіб із найближчого оточення Президента України В.Ющенка. Очевидно, що сам факт оприлюднення такої інформації є підставою для її спростування, оскільки ця інформація є негативною й свідчить про ознаки вчинення ще й службових злочинів.
Викладення негативної інформації про особу в службовій чи партійній характеристиці, в атестації, довідці чи поданні, в рішенні чи наказі посадової особи або колегіального органу управління є підставою для звернення до суду. Поширення недостовірної інформації у ЗМІ, а також у листівках, агітаційних матеріалах, виступах на мітингах і прес-конференціях теж надає таке право. Офіційні матеріали розслідувань причин тих чи інших подій, правопорушень чи зловживань, що перевіряються в порядку адміністративного чи дисциплінарного реагування, також можуть спростовуватись через суд. Але підстави набувають реального втілення в можливість спростування недостовірної інформації в суді лише за умови наявності документів, як доказів у справі, або ж можливості їх отримати установленим чи навіть і не установленим порядком. Іншою умовою слід вважати можливість залучення свідків, які безпосередньо отримали цю негативну інформацію про особу і можуть підтвердити факт поширення відомостей, що не відповідають дійсності.
Можливість судового захисту права спростовувати недостовірну інформацію про себе та членів своєї сім'ї до цього дня не усвідомлена ні органами державної влади, ні посадовими і службовими особами цих органів. Докази цього в посткучмівський час можна знайти чи не в кожному органі влади, міністерстві, відомстві, навчальному закладі... Таке право відноситься до групи особистих немайнових прав, на які, згідно із Цивільним кодексом України, термін позовної давності не поширюється, однак закон передбачає спростування недостовірної інформації, розміщеної в ЗМІ, впродовж одного року. Право спростування недостовірної інформації, яка міститься в документі, не обмежено строками звернення до суду, а доведеність цього факту в суді є підставою для обов'язкового відкликання такого документу та вилучення його із усіх справ. Спростування негативної інформації про особу, її професійну діяльність чи приватне життя відбувається при розгляді судами кримінальних та цивільних справ, при проведенні досудового слідства, адміністративних розслідувань тощо.
Прямі звинувачення екс-держсекретаря О. Зінченка на адресу колишнього секретаря РНБОУ П.Порошенка, керівника фракції у Верховній Раді М.Мартиненка та екс-першого помічника Президента України О.Третякова у вчиненні корупційних діянь стали «бомбою». Генпрокуратура України в свою чергу порушила за цією заявою 5(!) кримінальних справ, в деяких із яких Петро Олексійович проходив як свідок. Через деякий час на одному з телеканалів П.Порошенко переконував глядачів у тому, що жодних ознак його причетності до вчинення кримінальних злочинів не виявлено, що він це довів у суді й закликає так само зробити інших.
Чи й справді П.Порошенко спростував у суді недостовірну, на його думку, інформацію, поширену О.Зінченком перед десятками журналістів і мільйонами телеглядачів? Але ж, як відомо, Петро Олексійович не звертався до суду із позовною заявою про спростування недостовірної інформації. І Олександр Олексійович не доводив у суді, що поширена ним інформація є правдивою. Тобто якось воно спростовується не у визначений спосіб, тому сумніви залишаються. Скасування ж постанови слідчого Генпрокуратури про порушення кримінальної справи можливе за скаргою на дії і постанови органів дізнання судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті. Так за законом. Чому вони так не роблять?
Отже, неточність усе ж є, бо начебто немає рішення суду іменем України, і прокуратура справи до суду не передавала, а ЗМІ, в свою чергу, не сповіщали про судовий процес. За словами екс- секретаря РНБО, суд закрив тільки-но відкриті кримінальні справи. Дивно виходить: так швидко порушили, а ще швидше закрили... Он щодо колишнього прем'єр-міністра України Ю.Тимошенко впродовж чи не 5(!) років справи то закриваються, то відкриваються — в залежності від політичної погоди. Може, так буде і в цьому випадку?..
Держава в особі її інститутів має забезпечити можливість кожному контролювати інформацію про себе та членів своєї сім'ї, припинити її витік і розповсюдження негативної інформації. Закон України «Про інформацію» зобов'язує державні органи та організації, органи місцевого самоврядування, інформаційні системи яких вміщують інформацію про громадян, надавати її безперешкодно й безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується. Використання особами їх законного права на отримання інформації про себе, членів своєї сім'ї, її аналіз і оцінка дозволяє зробити висновок про правдивість, достовірність і об'єктивність такої інформації. Окрім того, закон надає право громадянам звернутись до державних органів і вимагати надання будь- якого офіційного документа, незалежно від того, стосується його цей документ чи ні, окрім випадків обмеження доступу.
Конституція України, передбачаючи поряд із правом судового захисту право на спростування недостовірної інформації, передбачає і право вимагати вилучення цієї інформації, відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
Наприклад, у Польщі була спроба окреслити обов'язки влади і права осіб, які ведуть пошук інформації, щоб унеможливити ситуації блокування доступу до інформації та знань, потрібних громадянам.
Вихідними положеннями були наступні:
— вся інформація є відкритою, за винятком визначеної таємною іншими законами, і кожен громадянин має право доступу до безкоштовної інформації про дії та плани органів влади та установ, що використовують бюджетні кошти;
— посадові особи зобов'язані інформувати про свою структуру, принципи діяльності, майно, осіб, які займають керівні посади чи виконують важливі функції, надавати для ознайомлення та копіювання документи, забезпечити відкритий доступ до засідань своїх колегіальних керівних органів;
— щоб отримати інформацію, не треба доводити, що громадянин має якийсь інтерес в її отриманні, й ця інформація має бути надана впродовж семи днів;
— відмова в наданні інформації повинна бути обгрунтована письмово, а відмова чи брак інформації передбачає право оскарження до суду.
Поширення недостовірної інформації про особу посадовими особами органів державної влади носить характер свідомого вчинення протиправних дій, що полягають у свідомому ухиленні від виконання обов'язків служби чи морально-етичних норм співжиття. Тільки усвідомлення невідворотності судової відповідальності за поширення неправдивої інформації про особу може стати запобіжним заходом для посадових і службових осіб, журналістів, для будь-якої іншої особи. Так, рішенням Конституційного Суду України визначено, що у звичному, а також у юридичному обігу термін «свавільно» вживається як необмежена влада, відсутність законності та справедливості, схильність діяти на власний розсуд, не зважаючи на волю й думку інших, самовілля тощо. Таким чином, будь-яка посадова особа, яка діє від імені держави, мусить утримуватися від прийняття актів, які б призвели до скасування або звуження конституційних прав і свобод людини і громадянина. Тоді можна буде говорити про ознаки правової держави, але для цього має зрости усвідомлення кожного про необхідність поваги до себе з боку держави та права вимагати цієї поваги від влади.
