Іноді нам доводиться бути учасниками дійсно епохальних подій, зміст яких відкривається нам лише через деякий час. І чим значуща подія, тим більше часу потрібно, щоб її оцінити і зрозуміти. Такою подією, без сумніву, є візит в нашу країну Папи Івана Павла II 23—27 червня 2001 року. Отже, скоро річниця цієї події.
Всі, хто коментував його прощу, одностайно відзначали, що Папа їде в Україну у важкий для неї час. Багато хто намагався відмовити Святішого Отця від цього візиту. Але Папа приїхав. Упродовж п’яти днів його перебування в Україні ми мали унікальну можливість почути, що про нас казав великий гуманіст і мудрий пастир.
Минув рік. Чи виправдалися наші очікування щодо прощі Понтифіка до нашої країни, чи маємо вже результати візиту, який називали найбільш визначною подією новітньої історії України?
Архієпископ Микола ЕТЕРОВИЧ , Апостольський нунцій в Україні:
— Приїзд Святішого Отця Івана Павла II в Україну в червні минулого року — дуже важлива подія. Католики багато молилися, щоб Святіший Отець на українській землі міг зустрітися не тільки з ними, але й з усіма віруючими християнами, православними, протестантами, а також з усіма людьми доброї волі. Це в першу чергу духовна подія, тому дуже важко матеріалізувати наслідки папського візиту в Україну. В Католицькій Церкві ми маємо дуже позитивні результати: багато людей, які були духовно занедбані, повертаються до релігійних практик. Святіший Отець дуже гарно сказав, що дорогою християн є єдність, яка існувала у першому тисячолітті. На жаль, у другому тисячолітті виникли непорозуміння між Церквами, особливо Католицькою і Православною. Але як учні Христа ми повинні йти дорогою, яка веде до єдності. Іван Павло II підкреслив цю істину і сказав, що взаємне прощення є невід’ємною частиною цієї дороги.
Можна сказати й про політичне значення цієї події. Святіший Отець приїхав в Україну на запрошення Президента України пана Леоніда Кучми. Це був офіційний приїзд не тільки Верховного Пастира Католицької Церкви, а також Глави суверенної Ватиканської держави до України, після якого ще більше покращилися відносини між Святим Престолом і Україною. Крім того, завдяки приїзду Папи у Львів і Київ, Україна стала відомiшою в цілому світі.
На мою думку, в українському суспільстві багато упереджень щодо Католицької Церкви і Римського Папи вже не існує. Люди бачили Папу таким, яким він є, вже старим, фізично слабким, але все таки він — християнин, він — свідок Христа. Люди на українській мові могли слухати слово Євангелія і бачити, з яким переконанням, з якою любов’ю Святіший Отець говорив до українців. Не тільки до католиків, не тільки до християн, а й до всіх людей доброї волі, тих, хто шукає добро, правду і істину, хто шукає Бога.
Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ, головний редактор журналу «Людина і світ», старший науковий співробітник Інституту філософії НАНУ:
— Мені здається, що кожне суспільство вичитує з візиту папи Івана Павла II «самоє себе» і вкладає в цей візит те, що воно хотіло б почути і відчути, виробити і виправити. І коли йдеться про релігійного лідера, який володіє надзвичайно потужною харизмою — і всі це бачили у Львові — то починають спрацьовувати якісь незбагненні механізми, щось невимовне, те, що, як сказали б соціологи, не піддається операціоналізації. Тобто ми не можемо сказати, яким чином візит папи вплинув на піднесення гідності людей, зокрема, в Західній Україні, який вплив він мав, наприклад, на вибори 2002 року. Але очевидно, що люди відчули себе більш гідними, ніж це було дотепер і що «населення» бодай впродовж декади усвідомлювало себе народом.
Цей візит мав, гадаю, серйозне значення для української держави. Україна перебувала в зовнішньополітичній ізоляції і папський візит певною мірою, яку, звісно, не варто перебільшувати, розгерметизував її; керівництво держави отримало змогу продемонструвати свою європейську зорієнтованість і принаймні півсвіту побачило Україну.
Окреме питання — візит у контексті російсько-українських відносин. Не новітніх, зрозуміло, а відносин двох по-різному, але все одно взаємозалежних історичних спільнот. Те, що Україна змогла прийняти верховного Понтифіка попри жорсткий спротив Москви, не лише церковної Росії, але й державної Росії, в самій Росії, здається, відчули глибше, аніж в самій Україні. Важко пригадати, коли б ще проблема України була настільки дражливою темою в російських засобах масової інформації, як напередодні папського візиту. Ще раз стало очевидним, що російська свідомість не диференціює російське й українське, не готова ще сприйняти українців як «інших» і що питання «хто кого» у боротьбі «малоросійського» і «мазепинсько-бандерівського» (за визначенням одного православного єпископа), все ще актуальне.
Яке продовження матиме український візит, чи несе він у собі якийсь знак, ще належить розпізнати. Водночас, я не впевнений, що утворення останнім часом на території України нових дієцезій та екзархатів Римо- та Греко-Католицької церков — це найбільш плідний шлях розвитку спричиненої візитом хвилі ентузіазму (попри неоскаржене право кожної церкви на організацію власної внутрішньої структури у необхідний їй спосіб). Скидається, що церковний провід — і це, на жаль, стосується переважної більшості історичних церков України — надає перевагу видимим ознакам церковної присутності у «світі цьому» перед глибинним його перевтіленням.
Отець Теодозій ЯНКІВ ЧСВВ , настоятель київського монастиря Святого Василія Великого Української Греко- Католицької Церкви:
— Перш за все приїзд Івана Павла II змінив мислення багатьох людей, що Святіший Отець це не постать, яка роз’єднує, але постать, яка з’єднує. Це особа, яка приносить мир, яка приносить сучасне розуміння християнського вчення.
Західний світ дивився на нас найперше з якимось стриманням, думаючи, що ми не виправдовуємо тих сподівань, чи не виправдаємо навіть себе. Але, як виявилось, що не тільки Західна Україна, але й Київ прийняв Святішого Отця з відкритим серцем і душею. Це можна було побачити в багатьох моментах, коли народ на вулиці, перед храмами збирався і зустрічав свого духовного провідника, хоч, може, багато хто іншого віросповідання.
Я гадаю, що папський візит — може, ще сьогодні не видно таких наглядних наслідків — зробить свою місію, відіграє велику роль у нашому народі, на нашій землі, бо — всі різні — йдемо до цього, щоб прийшло якесь з’єднання, об’єднання Церков християнського віросповідання під одним Пастирем, під одним супроводом. І хотілося б, щоб ця річниця приїзду Святішого Отця була знову тією подією, яка відновить всі ті вiдчуття, які всі ми разом переживали минулого року.
Микола МАЛОМУЖ, заступник голови Державного комітету у справах релігій:
— Коли велася підготовка до візиту Івана Павла II в Україну, то відзначалося, що з одного боку — це державний візит, а з другого — пасторальний, і матиме значення як для розвитку міждержавних вiдносин, так для реалізації нашої країни в світовому співтоваристві, для підняття її іміджу, для формування сталого духовного суспільства, для розуміння між представниками різних релігій і конфесій. Ми бачили, як ці сподівання, великі сподівання, реалізовувалися і в ході візиту, і в період після візиту, особливо, коли ми можемо проаналізувати на протязі року після візиту Святішого Отця.
Під час зустрічі Івана Павла II iз Всеукраїнською Радою Церков ми відчули увагу і розуміння представника і лідера кожної релігійної організації, що це об’єднуюче начало. Звернення Святішого Отця з великими словами про єдність, віру, єднання представників різних релігій на загальнорелігійних і загальнолюдських цінностях стало основою, яка дала імпульс консолідації нашого суспільства.
Хотів би відзначити значущість міжнародного аспекту візиту. Тільки за період підготовки і самого візиту наш оргкомітет прийняв майже 2800 представників різних мас-медіа, які представляли 68 країн світу. Це дало нам змогу показати, що є Україна, є люди, які глибоко ставляться до проблем міжнародних, до проблем духовних, до проблем соціальних, благочинних.
В духовній сфері результати візиту може й невидимі ззовні, але внутрішні зміни дійсно відбуваються. Релігійна ситуація в Україні стабільна. Немає вже тих протиріч, які ми відчували раніше. Багато релігійних питань, конфліктів розв’язалося або набуло меншої гостроти після папського візиту. На останньому засіданні Ради церков представники всіх релігій відзначали, що минулий рік дав чималі здобутки в духовній сфері.
Ми не говоримо, що постало питання про об’єднання релігій, об’єднання церков — ні, ні в якому разі. Це відзначив і Папа Римський, що цього не може бути, але глибока співпраця, глибоке розуміння і взаємоповага на благо загальних інтересів людини — це дійсно прозвучало. І ми цю ідею проносимо, не тільки як державний орган, але всі люди.
Лесь ТАНЮК , голова комітету Верховної Ради з питань культури і духовності:
— Те, що було започатковане в приїзд минулого року до України Івана Павла II, не може реалізуватися на другий або на третій день — сьогодні закладено, а спрацює воно через років п’ять, я так думаю. Це стрільба на велику відстань. Що візит дав нам зараз? По-перше, дав можливість глибинного діалогу. До того часу було абсолютне неприйняття однією конфесією іншої. Ми в комітеті з питань культури і духовності одержували по 400 листів щотижня щодо цих конфліктів, і під час підготовки візиту Папи ця хвиля прямо затопила нас. Одні «за», інші «проти», це було гостро і конфліктно. Але коли візит відбувся, то зразу все стихло: і хвиля протестів, і всяких інших тяжб, себто стало нормальним цивілізованим жестом подальшого життя. Це, на мою думку, дуже важливо, тому що все-таки побоювання і страхи були, що візит спричинить погіршення взаємин, бо були просто шантажні виступи деяких представників церков. Але наразі нічого цього не сталося, а пішов діалог. Мені дуже не подобається діалог між католиками і православними в Росії, на сьогодні там існує якась заборона, якісь утиски. Росія все-таки ставить питання про одну церкву — Православну. Це вже було, ми вже цю кашу їли, 300 років — «за вєру, царя і отєчєство», коли культуру зганьбили, науку так само, тому що все це «від лукавого». Православ’я від католицизму тим, зокрема, і відрізняється, що вважає найвищу гординю — гординю творчості, пошуку. Тому будь-яка творча людина — митець, учений — грішник. Бо на творчість має право лише Бог, а ти — тільки раб Божий. При цьому в російському православ’ї слово «Божий» забувалося, а слово «раб» набувало світського сенсу — кріпак, наймит, тобто «ти — хробак, прах земний», і не можеш зазіхати на творчість, бо знання для тебе — гріх, це дозволено тільки твоєму панові. А в постренесансному католицизмі такого немає. Там підкреслено вивищується людське начало, індивідуальне. В цьому різниця між проблемою натовпу (Азія, Росія) та індивідууму (Європа). Я думаю, що культурна місія католицизму надзвичайно для нас важлива.
Унікальний символ Папи полягає не тільки в тому, що він така видатна постать, а й у тому, що він — митець, філософ, людина, яка спілкується метафорами, образами. І це дуже важливо! Дуже важливо, тому що тоді в нього інші канали проникнення в свідоме і підсвідоме. Я думаю, що у нас почався момент примирення, корисного діалогу.
Він приїхав у дуже вирішальну для України хвилину. Коли дитина не має моделі своєї поведінки, коли залежить від оточення: чи то від тата, чи то від вулиці, чи то від шкільної ідеології, то вона шукає пастиря. І в цьому сенсі, мені здається, візит Папи був елементом просвітлення. У Курбаса була ідея образного перетворення, основна метафора образного перетворення життя. Приїзд папи я б назвав таким моментом перетворення, а перетворення це є преображення, якщо говорити мовою несвітською. Для мене приїзд папи і став моментом преображення України.
Єпископ Станіслав ШИРОКОРАДЮК , генеральний вікарій Київсько- Житомирської дієцезії Римсько-Католицької Церкви в Україні:
— Перш за все треба запитати, чого ми очікували від візиту Івана Павла II до України? Ми очікували Господнього благословення через руки Святішого Отця, і це благословення не тільки Католицька Церква, а й вся Україна отримала.
Якщо говорити про якусь надзвичайну духовну революцію, то вона не відбулася, і ми її не очікували. Все йде своїм звичаєм, і те, що засіяно Святішим Отцем, проростає. Ми бачимо конкретні плоди: змінилося ставлення до Католицької Церкви, багато людей зрозуміли, чим вона є, змінилося ставлення влади до Католицької Церкви, з’явилося більше пошани до католиків. Цю пошану вселив Іван Павло II своєю особою. Але найголовніше, ми бачимо, що збільшилися покликання до духовного життя, багато людей прагнуть присвятити своє життя служінню Богові і Церкві. Зросло також зацікавлення Католицькою Церквою, яка не тільки веде людей до спасіння, але й також до цивілізації, в Європу, і всиляє нові надії. На це ми сподівалися, і, на мою думку, ці наші сподівання справдилися, а все інше ми побачимо тоді, коли будемо спільно над цим всім працювати. Жодне зерно не зможе прорости, якщо воно не отримає ту землю, яку потрібно, якщо не доглядатиме його господар. Тому, я гадаю, що як зростатиме це зерно, засіяне Святішим Отцем, великою мірою залежить від нас, від священиків, мирян, і всіх тих, хто хоче бачити його плоди.
