«На мою думку, потрібно, щоб держава мала голову, тобто керівника, у якому нація може бачити вивищену над течіями людину, уповноважену вирішувати головне, і гаранта її доль»
Шарль де Голль
Новітня конституційна історія України веде своє літочислення з 28 червня 1996 року — дня прийняття та набуття чинності нинішнього Основного Закону країни. Ця доленосна подія законодавчо була увічнена як День Конституції України і як святковий, неробочий день стала примітною подією для всіх громадян країни, яким пощастило бути працевлаштованими на тенетах своєї вітчизни. Пощастило не всім: за деякими даними, до 10 млн. наших співвітчизників нині поневіряються в пошуках роботи на чужині.
Підбиваючи підсумки у дні після славного ювілею не можна не відзначити незавидної долі ювіляра, про якого згадують із пієтетом лише у черговий день народження. Але щойно вщухає переможний шум фанфар, Конституцію згадують лише ті, хто стурбований з’ясуванням у Конституційному Суді України питань щодо обсягу своїх владних повноважень. Таким чином доленосний акт нашої вітчизни на практиці виявляється зведеним до довідника: хто є хто в Україні з погляду політичної ваги його героїв. Але, разом із тим, не в тому суть Основного Закону країни.
Загальновідома висока оцінка змісту тексту чинної Конституції західними експертами. На цю обставину невтомно посилаються вітчизняні політики. Однак Основний Закон держави треба оцінювати не за пишномовністю складу, а виключно за його здатністю примусити державу працювати на збереження, благополуччя та вільний розвиток своїх громадян. Один із найшанованіших у світі президентів США, Франклін Делано Рузвельт із цього приводу говорив: «Конституцію треба розглядати … як інструмент, створений для охорони здорового зростання нації». Цілком очевидно, що конституція, яка не здатна забезпечити здорове зростання нації, не відповідає своєму призначенню. У цьому випадку треба констатувати конституційну кризу та явну загрозу національній безпеці.
Про те, з якими досягненнями ми зустріли 10-річний ювілей чинної Конституції, красномовно свідчать цифри: нині нас залишилося 46,83 млн. порівняно з 50,82 млн. у 1996 році. За даними ООН ми перетворюємося на вимираючу державу. Ця обставина настільки жахлива, що ми зобов’язані бити на сполох в усі дзвони. Але що робити, якщо в цивілізованих країнах роль дзвонів — передвісників тривоги й одночасно запобіжних клапанів — виконує громадянське суспільство, якого в нас немає і близько, і створення якого в найближчій перспективі не передбачається.
Відповідь треба шукати в конституційній історії інших країн. Найбільш притаманним постає приклад Франції, багата та бурхлива політична історія якої надає чимало поживи для шукаючого розуму (Францію невипадково іменують «лабораторією конституцій», а французів — «великими споживачами конституцій»: історія цієї держави нараховує 16 конституцій, близько 20 напівконституційних режимів і режимів де-факто).
Як відомо, однією з фатальних причин падіння Франції ниць перед обличчям гітлерівської Німеччини в 1940 році була очевидна слабкість її державного устрою. Третя республіка роз’їдалася зсередини протиріччями парламентської форми правління.
Тоді, коли треба було мобілізувати націю на війну зі смертельним ворогом, державні мужі Франції вели політичні, міжпартійні бої на смерть одне з одним. Нескінченні парламентські битви, міністерська чехарда та в результаті параліч державної влади обернулися для великої держави національною катастрофою, роками принижень та ганьби. Непомірною виявилася ціна, заплачена французами за традиційне панування парламентської форми правління в обставинах, які вимагали ефективного державного лідерства.
Народжена після Другої світової війни, Четверта республіка, традиційно відтворила всі недоліки своєї попередниці. Кара не примусила себе довго чекати: алжирська криза, реальна загроза путчу генералів стали жахом післявоєнної Франції.
Вирок парламентському режиму виніс генерал Шарль де Голль. Не шляхом змови, інтриги або партійної боротьби. А шляхом звернення до французької нації як до свого союзника й однодумця. Геній генерала полягав у тому, що він використав абсолютно нетрадиційну для військових зброю. Він узяв на озброєння конституцію Франції. Саме з цього моменту він і став лідером нації.
На його погляд, парламентаризм був конституційною формою хаосу, дезорганізації та безвідповідальності політиків. Парламентська Франція стала заручником партійних пристрастей і політичних інтриг. Аналізуючи тодішні події, де Голль дійшов переконання: ключ до майбутнього — нова, ефективніша форма правління. Її, по суті, винайдену де Голлем, яка отримала пізніше найменування напівпрезидентської, узаконила нова конституція Франції 1958 року. Так виникла V Республіка, батьком-засновником і першим президентом якої став де Голль. Генерал так пишався своїм дітищем, що завжди нагадував навколишнім про свою роль: «Ця конституція чудова, навіть пречудова. Утім, саме я її зробив».
Ноу-хау генерала в політиці стало конституційне оформлення прямого політичного зв’язку нації зі своїм лідером. Главою держави, на думку де Голля, має право стати лише лідер нації. І тільки глава держави, який отримав владу з рук народу, який не обтяжений партійними уподобаннями, політичними інтригами та несе пряму політичну відповідальність виключно перед своїми виборцями, здатен вести державний корабель по бурхливому океану внутрішньої та зовнішньої політики.
На думку генерала, влада може бути енергійною, мобільною й ефективною, якщо вона делегована народом. У цьому суть запропонованої ним форми правління: «Дух нової Конституції полягає в тому, що... влада виходить просто від народу, а це приводить до того, що глава держави, обраний нацією, є джерелом і носієм влади». За такої системи правління глава держави виявляється найбільш легітимним інститутом влади, уповноваженим безпосередньо народом представляти його права й інтереси на державному олімпі; подібним актом народ одночасно санкціонує та схвалює (на виборах або референдумі) запропонований президентом стратегічний курс розвитку країни.
Конституційний режим, що виник таким шляхом, передбачає, що саме президент і ніхто інший наділений правом від імені народу та в його інтересах здійснювати національний суверенітет і координацію діяльності гілок державної влади: законодавчої, виконавчої та судової. Саме тому багато французьких авторів іменують главу президентської республіки арбітром, суддею і навіть вождем нації.
Щоб стати загальнонаціональним лідером, глава держави повинен висловлювати інтереси всього народу. Тому президентська більшість в особі виборчого корпусу країни далеко не завжди за своїми інтересами може збігатися з парламентською (в особі законодавців, які підтримують курс президента); в боротьбі за парламентську більшість глава держави ризикує не брати до уваги інтереси нації, а отже, і свою справжню більшість — народну.
За таких правил гри президент здатен максимально повно виконувати своє призначення — арбітра нації, — тільки будучи незалежним від партій та їхніх коаліцій у парламенті. Місія президентського арбітражу полягає в забезпеченні дотримання єдиних правил гри з боку всіх суб’єктів конституційного права: парламенту, уряду та судової системи країни.
Напівпрезидентська форма правління передбачає, що глава держави виконує також роль генератора ідей і центра стратегічного розвитку всієї країни. Його головне завдання — викликати довіру, створювати почуття мети, породжувати впевненість. Світова практика свідчить: парламент не здатен виконувати цієї місії; як зазначають, наприклад, американські конгресмени: «У нас є все, що нам необхідно, крім найголовнішого: часу для роздумів, звички мислити. Ми не маємо часу, щоб ромірковувати про благополуччя й безпеку».
Зрозуміло, що якийсь орган держави повинен узяти на себе відповідальність за цю нелегку, а для нашої вітчизни і незвичну місію — думати про благополуччя та безпеку свого народу. Тому місія президента — це лідерство; він провідний розробник й одночасно провідник усього політичного курсу країни. 32 й президент СШАФранклін Делано Рузвельт якось зазначив, що президентство — «це насамперед місце, звідки походить моральне керівництво. Усі наші великі президенти були лідерами в духовній області».
Звідси повноваження глави держави повинні містити в собі можливості ініціювати та примушувати до виконання оголошеної й підтриманої нацією програми розвитку країни. При цьому лідер нації повинен регулярно інформувати її про свої наміри, ініціативи та плани, а щодо найбільш значущих із них — отримувати її схвалення та підтримку.
Аналізуючи історію виникнення французької моделі президентської республіки, думається, що де Голль, з повагою й одночасно з ревнощами поглядав на американську державну систему, хоч і ретельно приховував останнє. Один зі сподвижників генерала згадував розмову з ним: «Усі професори конституційного права, — сказав мені одного разу генерал де Голль, — пояснюють нам, що є три можливі режими: режим асамблеї, режим парламентський і режим президентський. Це дуже добре, але чому так уже зовсім необхідно, щоб французький режим точно належав до однієї з цих категорій? Немає жодних підстав, щоб Конституція Франції вкладалася в одну з цих теоретичних схем; вона цілком може бути ні повністю парламентською, ні повністю президентською, вона може мати саме специфічний характер».
Де Голль був відомим, мабуть, як найбільш антиамериканськи налаштований європейський політик тієї епохи, але за іронією долі саме його дітище виявилося ближчим до американської моделі, аніж будь-яка інша європейська конституція. Разом із тим, не бажаючи відверто наслідувати таку не любу йому Америку, де Голль став автором досить суперечливої форми правління, що явно поступається за ефективністю президентській моделі.
Однією з найболючіших проблем дітища генерала стала вбудована в механізм державного управління конкуренція між главою держави та главою уряду за вплив на виконавчу гілку влади, у якій, як правило, брав гору президент, залишаючи прем’єр-міністру задовольнятися роллю чиновника вищого рангу при своїй персоні. «Що таке прем’єр-міністр, — запитував де Голль, — якщо не директор кабінету президента Республіки?».
Наведений пасаж з усією очевидністю свідчить про те, що французька модель президентської республіки несе у своїй утробі (всупереч принципу розділення влади) внутрішній конфлікт між центральними органами держави; претензії глави держави на безпосереднє керівництво виконавчою гілкою влади неминуче загострюють міжособистісну боротьбу на політичному олімпі країни і, як правило, провокують так звану міністерську чехарду, яку у всій своїй красі демонструє нам нині наша політична практика. Усе разом узяте не сприяє ефективному управлінню державними справами на благо народу, який, власне кажучи, саме з цією метою й делегує свій суверенітет вищим ієрархам держави.
Після залишення генералом у 1969 році великої політики голлізм особистісний трансформувався в голлізм інституційний. У спадок Франції залишилися V Республіка, нова конституція, не схожа ні на що особлива форма правління. Іншими словами, де Голль пішов, але голлізм як політична філософія залишився. Які ж його уроки?
Урок перший
У період гострих політичних негараздів найправильніший і найдостойніший спосіб відновлення контролю над суспільними процесами треба шукати в нових ефективніших конституційних формах правління, в зміні інститутів влади, а не в запеклій парламентській боротьбі та витончених політичних інтригах.
Урок другий
Форму правління (президентську, парламентську або напівпрезидентську), в рівній мірі, як і інші інститути конституційного устрою, має право на референдумі визначати лише народ.
Урок третій
У період державного будівництва та становлення нації найефективнішим інструментом управління країною є президентська форма правління (американська модель) або напівпрезидентська (французька модель), як історично виправдані та такі, що більш адекватно відповідають викликам часу.
Урок четвертий
Глава держави повинен бути лідером нації. Суть лідерства — здатність запропонувати нації перспективний, захоплюючий і переконливий курс розвитку країни. Лідер нації, ставши главою держави, зобов’язаний неухильно скеровувати діяльність держави на забезпечення національних інтересів: дотримання гідності, збереження, благополуччя та вільний розвиток народу.
Урок п’ятий
Глава держави повинен знаходитися в прямому політичному діалозі з усім народом шляхом проведення регулярних референдумів з основоположних питань державного будівництва.
Урок шостий
Якщо народ відмовляє главі держави в довірі, треба мати мужність піти у відставку.
Насамкінець хотілося б зазначити, що той, хто здатний вчитися на помилках інших, помиляється набагато рідше. У зв’язку з цим багато в чому залишається загадкою, чому Україна взяла за основу саме французьку модель правління, а не, скажімо, американську. Адже розділ I Конституції України (статті 1—20) містить у собі досить струнку та послідовну систему принципів, що становлять у своїй сукупності основи конституційного устрою країни. Дотримуючись логіки згаданих принципів, в Україні мала перемогти президентська форма правління, яка при цьому є не лише однією з найбільш повно розроблених у теорії, але також і єдиною, у якій на практиці повністю втілений принцип розділення влади.
Відповідаючи собі на запитання, чому ж вітчизняні законодавці так явно в дисонанс з основами конституційного устрою України віддали перевагу напівпрезиденській формі правління, можна припустити, що розділ I (основи конституційного ладу) Конституції України в основному був запозичений з інших конституцій, а інші розділи формувалися під впливом нічних обставин і тиском вранішньої необхідності.
Можливо, лідеру нації нині надається прекрасний історичний шанс — забезпечити народу право самому обрати привабливу для нього форму правління. При цьому ніхто не заважає прихильникам парламентаризму переконувати народ у своїй правоті. Але у будь-якому випадку всім треба пам’ятати вимогу статті 5 Конституції України: «Право визначати та змінювати конституційний устрій в Україні належить виключно народу і не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами».
