Справа ЮКОСу в Росії призвела до довгограючих наслідків. Серед них не тільки підсумки виборів у наших сусідів, а й той факт, що для всього світу ще раз стала очевидною, м’яко кажучи, недосконалість відносин бізнесу і політики в пострадянських країнах. Нижче ми наводимо дещо нетиповий погляд Джозефа СТІГЛІЦА, який має репутацію жорсткого критика «ринкового фундаменталізму».
У всьому світі стурбовані арештом російського нафтового магната Михайла Ходорковського. Неспокій викликаний тим, що, можливо, Росія залишає сферу дії демократії та норм права.
Росія стикається з численними проблемами, залишеними у спадщину комунізмом і способом переходу від комуністичного ладу до ринкової економіки. З одного боку, це проблеми, пов’язані з політикою і труднощами створення демократії та правових норм після десятиріч тоталітарного правління. З іншого боку, стоять економічні проблеми.
Двох серйозних помилок в економічній політиці припустилися під час президентства Єльцина. Перша, яку я обговорював у своїй книжці «Глобалізація та невдоволення нею», — це створення передумов до розтягнення активів, а не до створення нових багатств. Друга — це розбазарювання кількох позитивних надбань, які залишилися в спадок від комуністичної епохи.
Одним із таких успадкованих надбань був високий рівень людського потенціалу, особливо в технічній і науковій сферах, велику частину якого було втрачено, оскільки багато дуже талановитих людей емігрували з країни. Інше розбазарене надбання — з серйозними політичними наслідками — це відносна рівність, яку заповідав комунізм.
Політика й економіка в цьому випадку складно взаємопов’язані: руйнація середнього класу, що супроводжується появою декількох надзвичайно багатих олігархів та перебуванням мільйонів громадян за межею бідності, зробило побудову демократичного суспільства і впровадження законності вельми проблематичними.
Причина проста. Не Рокфеллери та Білли Гейтси нашого світу є найактивнішими прихильниками «принципу рівних можливостей» і шанувальниками закону (включаючи закон про конкуренцію). Історично саме середній клас має внутрішній стержень чесності та рівності, відіграючи, таким чином, головну роль у створенні правової держави.
З цієї причини, звертаючись до умов нелегітимної приватизації 1990-х, яка є коренем майнової нерівності громадян Росії, необхідно буде зробити ще деякі кроки — і не тільки як жест справедливості, це також важливо для забезпечення хороших довгострокових економічних показників Росії.
Зрештою, забезпечення дотримання прав власності залежить, насамперед, від легітимності, якою ці права наділяються суспільством. Якщо тих, хто володіє великими статками, розглядати як таких, що отримали це багатство нелегітимним шляхом, жодна легальна система не може забезпечувати захищеність цієї власності. А якщо власність не захищена або навіть просто не сприймається як захищена, стимули спотворюються. Тому ті, хто контролює російський бізнес, продовжуватимуть розтягувати активи і конвертуватимуть їх у такі форми, в яких їх надалі можна буде легко вивезти з країни.
Що ще гірше, якщо спадщиною, яку залишила нелегітимна приватизація, не займатимуться, то незабаром економічна олігархія почне трансформуватися на політичну. У світлі всього вищесказаного слід розглянути і дії Путіна проти Ходорковського. Оскільки, якщо олігархи продовжуватимуть утримувати у своїх руках неправомочно вилучені кошти, неважко уявити кого-небудь на кшталт Ходорковського — хто вже почав створювати політичну машину поряд зі своєю економічною імперією, перетворюючи на готівку кошти акції ЮКОСу і розміщуючи їх у безпечній офшорній зоні, щоб потім використати їх для маніпулювання політичними діячами в Росії.
Що ж потрібно було тоді зробити з власністю, нажитою нечесним шляхом у ході дикої приватизації 90 х?Для уряду Росії, ймовірно, було простіше повернути частину доходів олігархів, отриманих нечесним шляхом, відразу після кризи рубля в 1998 році, коли багато хто з них став боржником, нездатним повернути взяті позики.
Хоча ця можливість вже втрачена, я все ж думаю, що краще спробувати вирішити цю проблему сьогодні, ніж наступного десятиріччя. Якщо Ходорковський та йому подібні продають свої акції іноземним корпораціям і переводять свої кошти за кордон, то незабаром буде пізно що-небудь робити у цьому напрямі.
Але чи не призведе скасування результатів незаконної приватизації 90-х до появи нових проблем і підриву спроби Росії встановити дотримання прав власності? Я вважаю, що певну несправедливість, якої припустилися в минулому, можна вирішити без прямих нападок на «права власності», незалежно від того, наскільки сумнівним шляхом її придбали. Росія могла б накласти «податок на наддохід із капіталу», аналогічний за духом до податку, призначеного нафтовим компаніям США в 1970-і, коли їхні доходи значно підскочили через високі ціни на нафту.
Податок могли б встановити, скажімо, в розмірі 90% «наддоходу» від придбання активів держави — наприклад, на дохід, що перевищує 10% від сукупного прибутку з початкових вкладень в акціонерний капітал. Податок мали б виплачувати або коли компанія потрапляє до біржових списків, або коли активи продано. Такий податок залишив би олігархам достатньо коштів і зміг би навіть скомпенсувати їхні зусилля, витрачені на проведення реструктуризації підприємств.
Щоб заохотити інвестиції на батьківщині й з огляду на складність здійснення оподаткування активів, вивезених за кордон, можна було б прийняти податок «на вивіз», тобто податок на капітал, який вивозять із країни. Це було б на кшталт рішення адміністрації Клінтона, яка запропонувала призначати податок мільярдерам, які відмовилися від громадянства, щоб уникнути оподаткування.
Гроші, отримані за допомогою нового податку, могли б використати в сферах охорони здоров’я й освіти, які знаходяться на даний момент у жалюгідному стані. Безумовно, податок не вирішив би всіх проблем Росії. Він не усунув би величезної соціальної нерівності. Й не створив би новий середній клас.
Таке оподаткування, проте, було б кроком на шляху виправлення згубних наслідків «захоплення багатства» ери Єльцина. Але важливе те, що таке оподаткування зменшило б загрозу демократії з боку тієї огидної ролі грошей, яку вони дедалі більше починають відігравати в російській політиці.
Джозеф СТІГЛІЦ, Нобелівський лауреат в галузі економіки (2002), професор економіки Колумбійського університету, в минулому — голова Консультативної ради з питань економіки при президентові Клінтоні, головний економіст і старший віце-президент Світового банку
