Адже згідно з проектом держбюджету на майбутній рік на геологорозвідувальні роботи держава зможе виділити не більше 200 млн. грн., а на капіталовкладення кошти взагалі не передбачаються.
Прийнято вважати, що іноземні інвестори бояться приходити в країну через політичну нестабільність. Це, звісно ж, правда. Але тоді як пояснити, що на Близькому Сході чи в Латинській Америці, з їхніми постійними скандалами та зміною диктаторських режимів, транснаціональні компанії не припиняють свою діяльність і під обстрілом; а з миролюбної України інвестори або втікають, або, залишаючись у країні, роками не наважуються розпочати виробництво? Може тому, що іноземних інвесторів лякає економічна нестабільність. Але й тут заперечення: економічна нестабільність супроводжує будь-яку трансформацію економіки і тим більше постсоціалістичну. Насправді іноземний інвестор у приймаючій країні, схоже, більше за все не любить економіко-правову плутанину, яка прямо від політичних і економічних обставин у цій країні може й не залежати. На жаль, усвідомлення цієї реальності дається Україні з труднощами.
Спочатку інвестиційна політика орієнтувалася виключно на надання податкових пільг. Критерії відбору пільговиків, як і умови стабільного законодавства, були другорядними. Таким був закон від 1992 року. Потім було зроблено спробу звузити перелік фірм-пільговиків у 1993 і 1996 роках. У результаті ми маємо близько десятка фірм, які зберегли за собою право на податковi пільги й широко користуються ними, але тільки не для виробничої діяльності, а для імпорту сигарет і алкоголю. Щось подібне відбувається і з наданням пільг за територіальною ознакою. Це так звані вільні економічні зони (ВЕЗ). Надані пільги, наприклад, у Кримській ВЕЗ уже зараз перевершують за розмахом деякі китайські зразки. Зокрема, наданій там пільзі по сплаті податку на додану вартість немає аналогу у світовій практиці (чи не тому вже, що цю ВЕЗ курирує сам прем’єр?).
Тим часом усі згадані вище пільги фіскального характеру не передбачають головного — створення умов для стабільної роботи. Оскільки вони не виключають можливості позбавлення згаданих пільг одночасно з усуненням від влади відповідного «куратора». Угоди про розподіл продукції за своїм значенням аналогічні гарантіям незмінності законодавства. Чому? Хоча б тому, що такі угоди набагато складніше порушувати, оскільки вони носять дво- або тристоронній характер. Серед сторін, які домовляються, — представники центральної і/або регіональної влади й інвестор (або національний, або іноземний — той хто запропонує найкращі умови інвестицій). Відповідно до законопроекту, протягом усього терміну дії угоди про розподіл продукції (тобто терміном до 50 років) інвестор, відповідно до чинного законодавства, сплачує тільки податок на прибуток, податок на фонд оплати праці й деякі інші, а також, уже на основі угоди, — платежі за користування надрами. Причому платіж може здійснюватися як у грошовій, так і в натуральній формі.
Очевидною перевагою підготовленого законопроекту слід вважати можливість інвестора у разі виникнення суперечки судиться з урядом. Зараз держава може відмовитися від судового розгляду (втім, ця відмова не позбавляє громадян права звертатися до Конституційного Суду або міжнародного суду). У той же час відмова від імунітету, закріплена угодою про розподіл продукції, принаймні втримає держчиновників від свавілля, що твориться ними. Маленький приклад. Комітет по нафті та газу уклав ліцензійну угоду з Полтавською нафтогазовою компанією, включивши в неї ряд фіксованих положень — по податках, по рентних платежах абощо. Через деякий час в Україні в черговий раз змінилися закони, і гарантована комітетом «ліцензійна» стабільність виявилася звичайним «перевищенням повноважень» і збитками компанії.
Таким чином, прагнення інвесторів сховатися від нестабільності за «Угодою про розділ продукції» мало схоже на примху. Судіть самі. За оцінками Державного комітету по геології, відсутність можливості працювати на умовах розділу продукції була основною причиною, через яку близько року не підписувалася ліцензійна угода між головним розробником шельфу державним виробничим підприємством «Чорноморнафтогаз» і переможцями першого раунду тендера (котрий відбувся близько 3 років тому) на право проведення робіт на шельфі Чорного моря фірмами Shell International Petroleum (Голландія) і Pecten International (США).
Відповідно до запропонованої робочої програми компанії мали намір ледь не удвічі збільшити обсяг видобутку газу й інвестувати близько $500 млн. при максимальному використанні потенціалу державного підприємства «Чорноморнафтогаз». Однак у процесі відпрацювання ліцензійної угоди постали питання стосовно законодавчого закріплення державних гарантій стабільної роботи таких компаній, як валютного регулювання, мита, оподаткування, тобто всього того, що у світовій практиці вирішується за допомогою угод про розподіл продукції. Тому пропозиція з боку Держкомгеології, зроблена в серпні 1997 року, продовжити роботу над проектом ліцензійної угоди (потенційна вартість якого становить $3 млрд.) не знайшла підтримки у інвесторів. Вони в черговий раз підтвердили свій намір працювати виключно в рамках «Угоди про розподіл продукції».
За результатами проведених переговорів Держкомгеології з компаніями «Маратон», «Шеврон», «Брітіш Петролеум», «Брітіш Газ Тексако», які також зацікавлені участю в подальших раундах тендера, стало очевидно, що без законодавчого урегулювання процедур «розподілу продукції» Україна не зможе залучити інвестиції в розвідку і видобуток природних багатств. Як вважають в уряді, після того як буде ухвалено відповідний закон, у інвесторів знову з’явиться інтерес до капіталовкладень в Україну. Зараз такий інтерес відсутній, оскільки практично всі зарубіжні фірми — потенційні інвестори висловили намір працювати тільки на умовах розділу продукції.
Однак, незважаючи на те, що такий бажаний для іноземного інвестора документ, як то кажуть, на підході, його доля навряд чи виявиться безхмарною. Дворічна затримка з появою закону була не випадковою. Для влади мало наважитися на запровадження «угод про розподіл продукції» у практику залучення інвестицій, треба ще й підрахувати, як би не продешевити. В цьому сенсі пропорція подальшого ділення залишку продукції між інвестором і державою — найбільш відповідальне питання законопроекту. Адже саме ця пропорція повинна задовольнити одночасно трьох. Уряд чекає на отримання хорошого прибутку і рентну плату за користування надрами. Інвестор розраховує сповна відшкодувати свої витрати на розвідку і видобуток корисних копалин і отримати прибуток, порівнянний з інвестиційним ризиком (досить високим в Україні). Верховна Рада буде домагатися такого розподілу, щоб не допустити розпродажу країни. Одним словом, яким виявиться остаточний варіант законопроекту, поки рано прогнозувати.
№220 17.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
