Узагалі, українська місцева влада зазвичай ллє крокодилячі сльози з приводу того, що в бюджеті немає грошей. Якщо справа стосується ремонту дахів, ліфтів, внутрішньоквартальних переходів, дірявого водогону й т.д., ніколи коштів немає. А якщо йдеться про допомогу ветеранові Другої світової війни, який груддю захистив країну, вижив усім смертям на зло, то все обмежується продуктовими наборами до 9 Травня. Куди кинь — усе клин. А особняки чиновників, які одержують зовсім невелику офіційну зарплату, ростуть угору й вшир.
Але все кардинально змінюється, якщо влада хоче засвітитися в якихось іміджевих заходах. Зазвичай під вибори. І гроші на це знаходяться завжди, хоч яким мізерним, за словами чиновників, є міський бюджет. При цьому приводи знаходяться будь-які.
Ось виповнилося 80 років сталінській адміністративно-територіальній реформі, в результаті якої були утворені перші п’ять областей України. Яке щастя, таке, що тепер відзначаємо створенням спеціальної площі в Дніпропетровську. Те, що дата не зовсім кругла, наприклад, за радянської влади чомусь 50 років такого утворення ніяк не відзначали, нинішню дніпропетровську владу ніскільки не засмучує. Якось прославляти область треба, от і вигадали. І понад 7 млн грн на облаштування, придбання барельєфів, меморіальних дошок на стелах та інше знайшлися, мов за помахом чарівної палички. Як сказав міський голова Іван Куліченко: «Ця площа особлива. Я думаю, що ми дуже вдало замкнули адміністративну зону Дніпропетровська ось таким поліптихом. Тут події й люди, що прославили наш край за всю його історію. Тут є можливість молодому поколінню задумати, що кожен з них може прославити Дніпропетровськ і Дніпропетровщину й бути оціненим».
Ось щодо того, аби прославити рідну Дніпропетровщину, слід сказати окремо. На площі містяться барельєфи людей, які, на думку влади, прославили край. Дійсно, щодо видатного конструктора ракет Михайла Янгеля, багаторічного директора ВО «Південмаш» Олександра Макарова, видатного українського історика козацтва Дмитра Яворницького, письменника Олеся Гончара, перетворювача Придніпров’я Олександра Поля, Андрія Фабра — губернатора Катеринославської губернії, який багато зробив для перетворення Катеринослава на гарне місто на берегах Дніпра, кошового отамана Івана Сірка можна сказати багато слів вдячності. Їхній внесок у різний час у розвиток України, міста й області дійсно був великим, і вони залишилися у вдячній пам’яті нащадків.
Але є просто якесь тяжіння можновладців до спадку й прославляння людей, роль яких у нашій недавній історії, м’яко кажучи, неоднозначна, точніше негативна. Ще на початку 2000-х рр. на будинку Дніпропетровської обласної ради встановили меморіальну дошку на честь Володимира Щербицького. Перший секретар Дніпропетровського обкому КПУ, а потім перший секретар ЦК, член політбюро ЦК КПРС, він прославився гонителем усього українського, непримиренним борцем з проявами так званого українського буржуазного націоналізму. Саме під час його перебування на чолі республіканської партійної організації — коли в Москві «стригли нігті» в боротьбі з дисидентами, в Києві «відрубували руки». На його совісті ув’язнення й загибель поета Василя Стуса, переслідування українських дисидентів. Що видатного зробив Щербицький для України й Дніпропетровська? Звичайний апаратник і партійний функціонер, який мертвою хваткою тримався за владу. Таких у Радянському Союзі було багато.
Ніяк не могли оминути ім’я дорогого Леоніда Ілліча. Деякий час тому одну з вулиць у спальному районі на лівому березі Дніпра назвали ім’ям Брежнєва. У ранньому віці, привезений у Каменське (так тоді називався Дніпродзержинськ), він зробив завдяки сталінським чисткам за часів Великого терору запаморочливу кар’єру. Як писав у своїх спогадах генерал Петро Григоренко, особливою хоробрістю на фронті не вирізнявся, ближче ніж за два кілометри до лінії боїв не наближався, виїхав на Малу землю в період затишшя, але не пощастило, потрапив під обстріл. Відтоді його мова була не дуже виразною, що стало темою безлічі анекдотів часів застою. З характеристики в особовій справі 1942 року: «Чорнової роботи цурається. Військові знання вельми слабкі. Багато питань вирішує як господарник, а не як політпрацівник. До людей ставиться не однаково рівно. Схильний мати улюбленців». Цю схильність він проніс крізь усе життя.
І ще одна мінлива обставина. У різні часи й у різних документах Леонід Ілліч міняв свою національність. У особовому листку з обліку кадрів у жовтні 1942 року він українець, у вересні 1943 року в нагородному листку про нагородження орденом Вітчизняної війни I ступеня — уже росіянин. У паспорті 1947 року знову українець, у повідомленні про обрання першим секретарем ЦК КПРС після зняття Микити Хрущова — росіянин.
Саме поняття «застій» у нашій історії пов’язане з ім’ям Леоніда Брежнєва. Зараз чимало людей старшого віку з ностальгією згадують той період, хоча нічого доброго й не було. Черги в магазинах за всім, у багатьох містах величезної країни карткова система, імпорт хліба й продовольства, добре, що підскочила ціна на нафту. Саме тоді країна міцно сіла на нафтову й газову голку, з якої Росія зіскочити не може досі.
Та й Дніпропетровською обласною партійною організацією, як і Запорізькою, Брежнєв керував не дуже довго. Менш як рік другою в 1946—1947 рр. і близько трьох років першою в 1947—1950 рр. Зате саме в Дніпропетровську він встиг створити той клан, який, приправлений молдавськими партійними функціонерами, плавно перекочував з ним до Москви, а потім створив довкола дорого й любимого непроникну стіну, що почала руйнування СРСР.
З ім’ям Брежнєва пов’язане вторгнення до Чехословаччини в серпні 1968 року й Афганістану в грудні 1979-го. Близько п’яти тисяч синів України загинули, багато хто дістав поранення, став інвалідом на чужій війні.
І за всі ці подвиги й «видатні досягнення» в Дніпродзержинську встановлюють пам’ятники, а в Дніпропетровську називають вулицю ім’ям людини, яку називають видатним державним діячем. Що ж такого видатного він зробив, щоб ним пишалася дніпропетровська земля? На це запитання ніхто з влади виразно не відповість. У найкращому разі набором заяложених фраз і штампів.
Узагалі, українська місцева влада зазвичай ллє крокодилячі сльози з приводу того, що в бюджеті немає грошей. Якщо справа стосується ремонту дахів, ліфтів, внутрішньоквартальних переходів, дірявого водогону й т.д., ніколи коштів немає. А якщо йдеться про допомогу ветеранові Другої світової війни, який груддю захистив країну, вижив усім смертям на зло, то все обмежується продуктовими наборами до 9 Травня. Куди кинь — усе клин. А особняки чиновників, які одержують зовсім невелику офіційну зарплату, ростуть угору й вшир.
Але все кардинально змінюється, якщо влада хоче засвітитися в якихось іміджевих заходах. Зазвичай під вибори. І гроші на це знаходяться завжди, хоч яким мізерним, за словами чиновників, є міський бюджет. При цьому приводи знаходяться будь-які.
Ось виповнилося 80 років сталінській адміністративно-територіальній реформі, в результаті якої були утворені перші п’ять областей України. Яке щастя, таке, що тепер відзначаємо створенням спеціальної площі в Дніпропетровську. Те, що дата не зовсім кругла, наприклад, за радянської влади чомусь 50 років такого утворення ніяк не відзначали, нинішню дніпропетровську владу ніскільки не засмучує. Якось прославляти область треба, от і вигадали. І понад 7 млн грн на облаштування, придбання барельєфів, меморіальних дошок на стелах та інше знайшлися, мов за помахом чарівної палички. Як сказав міський голова Іван Куліченко: «Ця площа особлива. Я думаю, що ми дуже вдало замкнули адміністративну зону Дніпропетровська ось таким поліптихом. Тут події й люди, що прославили наш край за всю його історію. Тут є можливість молодому поколінню задумати, що кожен з них може прославити Дніпропетровськ і Дніпропетровщину й бути оціненим».
Ось щодо того, аби прославити рідну Дніпропетровщину, слід сказати окремо. На площі містяться барельєфи людей, які, на думку влади, прославили край. Дійсно, щодо видатного конструктора ракет Михайла Янгеля, багаторічного директора ВО «Південмаш» Олександра Макарова, видатного українського історика козацтва Дмитра Яворницького, письменника Олеся Гончара, перетворювача Придніпров’я Олександра Поля, Андрія Фабра — губернатора Катеринославської губернії, який багато зробив для перетворення Катеринослава на гарне місто на берегах Дніпра, кошового отамана Івана Сірка можна сказати багато слів вдячності. Їхній внесок у різний час у розвиток України, міста й області дійсно був великим, і вони залишилися у вдячній пам’яті нащадків.
Але є просто якесь тяжіння можновладців до спадку й прославляння людей, роль яких у нашій недавній історії, м’яко кажучи, неоднозначна, точніше негативна. Ще на початку 2000-х рр. на будинку Дніпропетровської обласної ради встановили меморіальну дошку на честь Володимира Щербицького. Перший секретар Дніпропетровського обкому КПУ, а потім перший секретар ЦК, член політбюро ЦК КПРС, він прославився гонителем усього українського, непримиренним борцем з проявами так званого українського буржуазного націоналізму. Саме під час його перебування на чолі республіканської партійної організації — коли в Москві «стригли нігті» в боротьбі з дисидентами, в Києві «відрубували руки». На його совісті ув’язнення й загибель поета Василя Стуса, переслідування українських дисидентів. Що видатного зробив Щербицький для України й Дніпропетровська? Звичайний апаратник і партійний функціонер, який мертвою хваткою тримався за владу. Таких у Радянському Союзі було багато.
Ніяк не могли оминути ім’я дорогого Леоніда Ілліча. Деякий час тому одну з вулиць у спальному районі на лівому березі Дніпра назвали ім’ям Брежнєва. У ранньому віці, привезений у Каменське (так тоді називався Дніпродзержинськ), він зробив завдяки сталінським чисткам за часів Великого терору запаморочливу кар’єру. Як писав у своїх спогадах генерал Петро Григоренко, особливою хоробрістю на фронті не вирізнявся, ближче ніж за два кілометри до лінії боїв не наближався, виїхав на Малу землю в період затишшя, але не пощастило, потрапив під обстріл. Відтоді його мова була не дуже виразною, що стало темою безлічі анекдотів часів застою. З характеристики в особовій справі 1942 року: «Чорнової роботи цурається. Військові знання вельми слабкі. Багато питань вирішує як господарник, а не як політпрацівник. До людей ставиться не однаково рівно. Схильний мати улюбленців». Цю схильність він проніс крізь усе життя.
І ще одна мінлива обставина. У різні часи й у різних документах Леонід Ілліч міняв свою національність. У особовому листку з обліку кадрів у жовтні 1942 року він українець, у вересні 1943 року в нагородному листку про нагородження орденом Вітчизняної війни I ступеня — уже росіянин. У паспорті 1947 року знову українець, у повідомленні про обрання першим секретарем ЦК КПРС після зняття Микити Хрущова — росіянин.
Саме поняття «застій» у нашій історії пов’язане з ім’ям Леоніда Брежнєва. Зараз чимало людей старшого віку з ностальгією згадують той період, хоча нічого доброго й не було. Черги в магазинах за всім, у багатьох містах величезної країни карткова система, імпорт хліба й продовольства, добре, що підскочила ціна на нафту. Саме тоді країна міцно сіла на нафтову й газову голку, з якої Росія зіскочити не може досі.
Та й Дніпропетровською обласною партійною організацією, як і Запорізькою, Брежнєв керував не дуже довго. Менш як рік другою в 1946—1947 рр. і близько трьох років першою в 1947—1950 рр. Зате саме в Дніпропетровську він встиг створити той клан, який, приправлений молдавськими партійними функціонерами, плавно перекочував з ним до Москви, а потім створив довкола дорого й любимого непроникну стіну, що почала руйнування СРСР.
З ім’ям Брежнєва пов’язане вторгнення до Чехословаччини в серпні 1968 року й Афганістану в грудні 1979-го. Близько п’яти тисяч синів України загинули, багато хто дістав поранення, став інвалідом на чужій війні.
І за всі ці подвиги й «видатні досягнення» в Дніпродзержинську встановлюють пам’ятники, а в Дніпропетровську називають вулицю ім’ям людини, яку називають видатним державним діячем. Що ж такого видатного він зробив, щоб ним пишалася дніпропетровська земля? На це запитання ніхто з влади виразно не відповість. У найкращому разі набором заяложених фраз і штампів.
І третій герой серед барельєфів — Леонід Кучма. Колишній директор «Південмашу», який став завдяки політичній кон’юнктурі, що вдало склалася, президентом України. Уся його «заслуга» перед Україною й областю в тому, що він створив ту олігархічну структуру, від якої страждає країна. За нього почали марніти паростки демократії, фальсифікуватися вибори, політичний курс коливався, дипломатична ізоляція стала реальністю. Справа Гонгадзе чорною плямою лежить на політичній кар’єрі Кучми, й від неї йому ніколи не відмитися. За нього почалися переслідування неугодних журналістів, почали придушувати свободу слова. І звички нинішньої влади родом саме з часів президентства Кучми. Схоже, що саме це й приваблює нинішніх правителів і їхнє оточення. Як говорить англійське прислів’я, злодій впізнає злодія так само, як вовк впізнає вовка. Додамо — і прославляє.
У чому ж причина такої прихильності влади до негативних осіб нашої історії? Їх кілька.
По-перше, нинішній політичний момент, наближення виборів. Хоч скільки повторюй «халва», в роті солодше не стане. Можна в незліченних телероликах кричати про «покращення», але народ лише обурюється. Отже, треба викликати приплив ностальгії, змусити людей згадати молодість, раптом розчуляться й проголосують «правильно».
По-друге. Нинішня управлінська еліта схильна до конформізму. Для неї суспільні й цільові установки радянського чиновницького апарату зрозумілі й близькі. Вона не навчилася керувати країною сучасно, просто не знає інших методів, окрім тих, якими користувалися їхні старші товариші. Природно, що герої в усієї владної вертикалі, починаючи від президента й закінчуючи дрібним корумпованим чиновником, саме такі, як Брежнєв і Щербицький. За них пишним цвітом розцвіла корупція, й для влади це зрозуміле й комфортне середовище. Не для людей встановлюються барельєфи, а для себе коханих. Зі Сталіна й Брежнєва вони готові брати приклад. І поступати за їхніми зразками й лекалами.
Адже не випадково передивляється історія, радянська у викладі, близькому до короткого курсу, підноситься, а вся інша в найкращому разі замовчується. У містах не хочуть перейменовувати вулиці, названі на честь катів і вбивць під приводом збереження історії.
Усе це ланки одного ланцюга. Відключають канал ТВi й встановлюють барельєфи душителям свободи слова. Нинішні можновладці думають, що і їм встановлять пам’ятники. Марно. Швидше, їх зметуть у історичне небуття. І ніякий конформізм не допоможе. Жорна історії мелють повільно, але дуже дрібно. Черчилль знав, що казав.
КОМЕНТАРІ
«УШАНУВАННЯ КУЧМИ ЗАЛИШИТЬСЯ НА СОВІСТІ ІНІЦІАТОРІВ ВСТАНОВЛЕННЯ ДОШКИ»
Левко ЛУК’ЯНЕНКО, почесний голова УРП, філософ, історик:
— Чи можна встановлювати пам’ятні дошки та пам’ятники живим людям? У світі прийнятно, що остаточну оцінку діяльності політика чи вченого визначають після його смерті. Навіть якщо людина не втручається у справу вшанування себе, у більшості все одно закрадається думка, що він заплатив — і встановили дошку. Кучма був Президентом незалежної України. У цьому випадку ми маємо, принаймні, юридичний факт, який виправдовує встановлення такої дошки. Натомість Брежнєв очолював імперію, а Щербицький був уповноважений імперією очолювати в Україні окупаційну адміністрацію. По суті, російська імперія під керівництвом Брежнєва здійснювала окупаційну політику руками Щербицького. Люди, які шанують самі себе, свою історію, повинні були б розрізняти Україну-колонію та Україну-незалежну державу.
Російська імперія — царська чи комуністична — лютий ворог України. Вона нищила українську націю, тричі провівши геноцид, у результаті чого загинуло мільйони людей. Репресії, депортації... Треба абсолютно не мати національного почуття, щоб ставити цим людям пам’ятники у будь-якій формі. По суті, це означає, що ми вшанували тих, хто «душив» Україну, хто накидав петлю на шию української нації і цю петлю постійно затягував. Російська імперія прагнула «освоїти» українську територію. Всіх, хто був проти цього, залякували, відправляли в заслання, вбивали. Саме це робив Щербицький під керівництвом Брежнєва. Ганебно і неприпустимо сьогодні вшановувати цих людей. Фактично це означає, що ми вшановуємо катів власного народу. Встановивши дошки цим людям, виходить, влада Дніпропетровщини говорить, що вони добре робили, що вбивали українців. Це абсолютно неприпустима річ — ні з моральної, ні з політичної, ні з історичної точок зору. Нинішня ганебна влада України, яка це робить, розписується у тому, що вона, по суті, продовжує в Україні політику російських імперіалістів. Ні для кого не секрет, що російська політична еліта не відмовилася від ідеї повернути Україну під владу Москви. Але ж ми, здобувши національну свободу, маємо її цінувати! Ми повинні засуджувати тих, хто убивав українців та посилював у країні окупаційний режим.
Кучма був президентом незалежної України. Цей факт залишиться за будь-яких обставин, як би ми сьогодні не оцінювали політику цієї людини. Можна ставити питання про доцільність вшанування Кучми у такий спосіб, питання про те, якими насправді були його заслуги перед Україною, але факт є фактом — він був президентом. З цієї позиції, звичайно, Кучма заслуговує на встановлення пам’ятників та дощок, але він заслуговує і на те, щоб його судили справедливим кримінальним судом. Сьогодні він має бути засуджений, адже причетний до вбивства Гонгадзе. Також ми не повинні забувати, що Кучма розробив власну систему керування Україною, систему, за якої діяли переважно бандитські методи. Тому, говорячи про встановлення Кучмі барельєфної дошки, ми повинні розуміти: юридичне право влада на це має, бо він був президентом. Так, поганим президентом, але був. Ушанування Кучми залишиться на совісті ініціаторів встановлення дошки. Але робити це за життя — смішно.
«...КРІМ СМІХУ ТА ІРОНІЧНОГО СТАВЛЕННЯ, ЖОДНИХ ЕМОЦІЙ НЕ ВИКЛИКАЄ»
Сергій ЖАДАН, письменник:
— Кучма ще живий, а довкола нього вже створюють міф, як і довкола Щербицького та Брежнєва. На місці Леоніда Даниловича я б дуже пишався тим, що потрапив у таку «прекрасну» історичну компанію. Звичайно, особисто я б склав дещо інший список почесних жителів Дніпропетровської області, але, очевидно, мене до складання таких списків ніколи не допустять. Влада сьогодні абсолютно не дослуховується ні до думки людей, ні до думки опонентів. Вона робить те, що їй заманеться. Ушанування саме цих людей поруч із тими, хто дійсно на це заслуговує, — це формування пострадянського дискурсу, який особисто у мене викликає чимало запитань. Таке враження, що Україна не рухається вперед, а увесь час дивиться назад, думаючи, кого ще можна вшанувати. Тому в нас з’являються українські герої типу Брежнєва та Кучми. Ушанування Леоніда Даниловича за життя барельєфною дошкою в Дніпропетровську, крім сміху та іронічного ставлення, жодних емоцій не викликає. Можливо, він сам заплатив за встановлення дошки? У будь-якому разі це сприймається смішно, зокрема, зважаючи на його «заслуги» перед областю та Україною в цілому.
