Це той Первий, що розпинав
Нашу Україну, А Вторая доконала
Вдову-сиротину.
Із поеми «Сон» Т. Шевченка
Нещодавнє рішення Одеської міськради про перенесення трьох пам’ятників — В. Леніну, потьомкінцям та В. Глушку — з центру Одеси в інші райони міста вказує на інтерес депутатів не тільки до господарчих проблем, а й до культурно-ідеологічної сфери. Не можна погодитися з тими, хто вважає взагалі невчасним і непотрібним цей спалах «пам’яткознавчої» діяльності. Поняття «пам’ятник» однокорінне поняттю «історична пам’ять», яка є частиною сфери культури та ідеології. 1990 року так звані посткомуністичні держави обрали різний шлях розвитку культури, ідеології і ставлення до минулого. В країнах Прибалтики й Польщі імперські та радянські пам’ятники були рішуче скинуті як символ колоніальної залежності цих країн від Росії. Сама ж Росія після вагань вшановує як імперські, так і радянські символи, у тому числі й пам’ятники. А ось Україна, як завжди, обрала середній шлях. Держава займає соломонову позицію — вшановує по черзі всіх героїв української історії за розпливчатим критерієм — «зробив щось для України». Для якої України й що саме зробив той чи інший герой при цьому не уточнюється.
Відсутність продуманої і послідовної державної концепції національного розвитку України часто діє на користь антиукраїнським силам на сході та півдні. Ось і цього разу національно свідомі українці Одеси занепокоєні перспективою появи на місці фігур матросів, повсталих на броненосці «Князь Потьомкін Таврійський» 1905 року, монументу російській імператриці Катерини II. За потурання «помаранчевого» мера Одеси Едуарда Гурвіца міська рада нещодавно ухвалила злочинне рішення про встановлення пам’ятника Катерині II на місці пам’ятника потьомкінцям, абсолютна більшість яких була українцями, що повстали проти російського царату. Напередодні цих подій начальник управління культури (якої і чиєї?) міськради Тетяна Федірко в травні цього року на засіданні комісії з топоніміки протягнула рекомендацію про встановлення пам’ятника Катерині II. Навряд чи вона наважилася б це зробити без попередньої згоди Е. Гурвіца. Подейкують, що як і на початку 90-х років минулого століття, ця акція готується за підтримки великих грошей із Москви, а також за лобіювання антиукраїнських сил в самій Одесі, які намагаються надати місту якомога більше ознак Новоросії — частини Російської імперії.
Виникає запитання: як ми, українці, можемо дозволити споруджувати сьогодні пам’ятники своїм гнобителям і катам?! Якщо в середині 90-х минулого століття в Одесі розгорнулися жваві дискусії навколо аналогічного рішення міської ради, коли мером теж був Е. Гурвіц, то цього разу українство Одеси разом з Чорноморськими козаками практично ніяк не відреагували на злочинні плани Одеської мерії. Очевидно дається взнаки розгубленість, зневіра й апатія, які охопили українство після тимчасової поразки помаранчевої революції.
Аргументи прихильників відновлення монументу Катерині II в Одесі зводяться до трьох основних позицій: 1) пам’ятник Катерині II зразка 1900 року виглядає естетичніше (?!), ніж пам’ятник потьомкінцям; 2) повернення на Потьомкінську площу пам’ятника Катерині II буде актом відновлення історичної справедливості (?!), що була порушена більшовиками; 3) Катерина II є засновницею Одеси, тому що видала наказ про її заснування (вірніше про перейменування селища Хаджибей, яке на той час вже існувало понад 400 років), сприяла заселенню Новоросійського краю. Як 1990 року, так і зараз основними лобістами бронзової Катерини є відверто проросійські та українофобські сили на кшталт «Єдиного Отєчєства» та «Союза православних граждан».
До речі, ці «православні гражданє» зовсім не переймаються тим, що німкеня Катерина вбила свого чоловіка царя Петра III, щоб посісти на російському престолі, й була великою розпусницею, затягуючи у своє ліжко сотні вельмож і навіть простих солдатiв.
Діяння Катерини II оспівує відомий одеський українофоб, псевдоісторик та псевдополітолог, він же багаторічний «герой московського брейн-рингу» Анатолій Вассерман, який свого часу закликав «відокремити танками й високим муром Західну Україну від Східної». Як завжди, на чолі всіх процесів, що йдуть врозріз із процесом становлення української державності, стоїть Московський патріархат. Для місцевих політиків російськофільського розливу як у 1990- му, так і зараз важливо виховати в населення «новоросійський патріотизм», усвідомлення своєї окремішності від решти України. Подібна ж тактика була нещодавно апробована всіма цими силами у випадку з помпезним перепохованням подружжя Воронцових. Бажання увіковічнити Катерину II — це продовженням зусиль втлумачити одеситам, 65% яких є етнічними українцями, що вони є «новоросами». Окремо слід згадати про своєрідну обслугу цих сил з боку багатьох одеських краєзнавців. Для них створення проросійськи орієнтованої історії Одеси є не тільки демонстрацією суспільно-політичної позиції, але й прибутковим бізнесом. Розмова із представниками згаданих сил, що не просто не відчувають спільності з інтересами українського народу та держави, але й нахабно зневажають їх, є розмовою із глухосліпонімими.
Два інші аргументи також не виглядають переконливо. Категорію «історичної справедливості» не можна розуміти примітивно та ретроградно. Ідея повернення вулицям Одеси їх дореволюційних назв та пам’ятників абсолютно ігнорує факт існування нині Української держави з її власними цінностями та законами. В межах цієї держави неможливо вшановувати осіб, що заперечували сам факт існування українського народу. До таких осіб беззаперечно належить i Катерина II. Вона не просто зруйнувала Запорозьку Січ — осередок української демократії й незалежності, вона послідовно проводила політику, спрямовану на нівелювання історичних відмінностей між Україною та Росією.
Повернути сьогодні пам’ятник Катерині II в Одесу — означає солідаризуватися з усіма її діями, з «прогресивністю» існування Російської імперії для України, засвідчити, в принципі, свій російський патріотизм, адже й зараз у Росії Катерина II є однією з найбільш шанованих історичних постатей поруч із Петром I. Пам’ятник формує цілісний образ, і аргумент на кшталт «Ми вшановуємо Катерину II як засновницю Одеси та людину, що сприяла розвитку Півдня України» тут не спрацьовує, оскільки вона сприяла іноземній колонізації Півдня України й нищенню української людності.
Третьому ж аргументу взагалі не слід надавати важливого значення. Процес заснування та розвитку певного міста не може бути зведений до діяння однієї людини-деміурга. Така позиція властива архаїчному мисленню та імперській ідеології, згідно з якою історію творять царі. Глибокі дослідження істориків Кабузана, Дружиніної та інших вже давно показали обмеженість цього підходу на матеріалах історії Півдня України. Слід особливо згадати працю, на жаль, покійного історика О. Болдирєва, нещодавно перевидану, «Одесі — 600». У ній автор навів вагомі аргументи проти безпідставного твердження про те, що відлік історії Одеси починається 1794 року. Про це також неодноразово писав відомий в Україні історик, письменник і журналіст Богдан Сушинський.
Як можна зрозуміти впертий намір міської влади вчинити наругу над історичною пам’яттю українського народу? По-перше, це обумовлено проросійською, проімперською політичною орієнтацією певної частини одеситів, яка мотивує свою позицію тим, що, мовляв, Катерина II хоч і була катом українського народу, але вона заснувала Одесу й багато корисного зробила для неї (?!). Ця частина одеських обивателів ще не мислить Одещину невід’ємною частиною України, а марить якоюсь проросійською Новоросією. Депутати Одеської міськради не піднялися вище цих проімперських настроїв. По-друге, багато одеситів некритично поділяють думку про те, що свою історію, якою б вона не була, треба шанувати. До цієї аргументації, до речі, вдаються комуністи, щоб зберегти своїх ідолів, що й досі бовваніють на площах наших міст. Така аргументація є глибоко аморальною. Жодна нормальна людина з доброї волі не повісить у своїй квартирі портрет злочинця, який закатував батька, матір чи іншу рідну й дорогу людину. Цілком зрозуміло, чому, скажімо, італійці не споруджують пам’ятників Муссоліні, росіяни — Чінгісхану, а німці — Гітлеру. Так, це відомі історичні постаті, але ж вони не заслуговують на національну пошану. Звести пам’ятник Катерині II в Одесі чи в іншому місті України — все одно, що поставити пам’ятник Адольфу Ейхману в Тель-Авіві.
Отже, ні Катерина II, ні Петро I, ні жоден російський цар та їх сатрапи, ні більшовицькі вожді не заслуговують на те, щоб їм споруджували або залишали пам’ятники в незалежній Україні, бо це знавіснілі кати нашого народу. Для Росії, яка й досі сповідує імперські цінності, Катерина II є предметом обожнювання, але ж треба нарешті усвідомити, що Україна — не Росія. Так, сучасна неоімперська Росія зацікавлена в тому, щоб в Одесі був встановлений пам’ятник Катерині, який має стверджувати історичне право Росії на це місто. Ця позиція нашого сусіда відповідає його імперсько-інтеграторській доктрині. Тому рішення Одеської міськради з цього приводу можна зрозуміти як реалізацію імперських планів Росії в Україні.
Чи доцільно знімати пам’ятник потьомкінцям? У свій час більшовики повністю фальсифікували революцію 1905 р., «приватизувавши» собі героїзм її учасників. Ця революція була народною (буржуазно-демократичною), а не більшовицькою. Вона історично назріла й була прогресивною, бо мала на меті усунення деспотичного царського режиму, поміщицького землеволодіння та розчищення шляху для вільного розвитку ринкових відносин, ліберального капіталізму. «Бунт» матросів- потьомкінців, переважно українців, проти знущань офіцерів вписався в історію революції як її яскрава й героїчна сторінка. Цю сторінку треба очистити від більшовицького намулу й повернути історії правду. Тодішні одесити щиро вітали моряків-повстанців проти царизму. То ж чи буде справедливим знімати пам’ятник героям народної революції? Сьогодні замах на пам’ятник потьомкінцям — це варварство, на яке здатні лише люди, вражені російським шовінізмом і для яких символи імперії понад усе. Не можна допустити зняття пам’ятника героям народної революції й встановлення пам’ятника лютому катові українського народу — російській цариці Катерині II!
Про «заслуги» Катерини II перед українським народом свідчать деякі наступні факти:
1762 — 1763 pp. — Катерина II видала два маніфести про іноземну колонізацію Руси—України, вербувалися серби, болгари, молдавани, німці з Прусії, Австрії та інших країн. Іноземцям надавали по 65 десятин землі на душу, звільняли від податків. Українці зобов’язані були безплатно виділяти підводи для перевезення своїх майбутніх поміщиків.
1763 р. — Указ Катерини II про заборону викладання українською мовою у Києво- Могилянській академії.
1764 р. — Інструкція Катерини II князю О. Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини.
1764 р. — Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально- культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.
1764 р. — Скасування української держави Гетьманщини.
1765 р. — Ліквідація Катериною II козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.
1766 р. — Синод видав суворий указ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які друкуються в московській друкарні та апробовані Синодом.
1768 p. — Придушення московськими військами антипольського повстання на правобережній Руси—Україні під проводом Ґонти і Залізняка, відомого під назвою «Коліївщина», після їх підступного й зрадницького захоплення москалями, які воювали на той час з поляками.
1769 р. — Наказ Синоду, за яким українські книжки в церквах були замінені московськими.
1769 р. — Синод Російської Православної церкви заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою й наказав відібрати в людей ті букварі, які були вже на руках.
1775 p. — Підступний напад московських військ на Запорозьку Січ і зруйнування її після вирішальної допомоги запорожців москалям у Московсько-турецькій війні 1768 — 74 pp. Пограбування козаків, захоплення їх майна та висилка багатьох із них у Сибір. Закриття українських шкіл при полкових канцеляріях. Двадцятип’ятирічне ув’язнення на Соловках останнього кошового отамана Петра Калнишевського до самої його смерті 1803 року у віці 112 років.
1777 р. — План виселення кримських татар з Криму, українців — з України, а на обжиті ними місця переселення московитів з Московії. На здійснення цього плану А. Суворов за лічені дні виселив з Півдня України 32000 душ чоловічої статі.
1777 р. — Після смерті від переслідувань та злигоднів геніального українського композитора, академіка Болонської музичної академії Максима Березовського (нар. 1745 р. у Слухові), уряд Катерини II забороняє виконувати його твори й знищує багато його рукописів.
1780 р. — Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Східної Європи.
1781 р. — Знищення решток козацького самоврядування на Лівобережжі та запровадження російської системи управління в 1783 р.
1782 р. — Катериною II створено комісію для заведення в Росії народних училищ, завданням яких було запровадження єдиної форми навчання та викладання виключно російською мовою в усіх школах імперії.
1783 р. — Закріпачення селян Лівобережної України.
1784 р. — 1747 року на території семи полків Гетьманщини (про три не збереглося відомостей) було 866 українських шкіл, тобто, на кожну тисячу душ населення припадала одна школа. Під кінець століття кількість населення зросла утричі, а кількість шкіл зменшилася вдвічі, серед них українських не було жодної.
1784 р. — Синод наказує митрополитові Київському й Галицькому Самуїлу карати студентів і звільняти з роботи вчителів Києво-Могилянської академії за відхід від російської мови.
1785 р. — Наказ Катерини II в усіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російська мова запроваджена в усіх школах України.
1786 р. — Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не було, а в Києво-Могилянській академії негайно ввести систему навчання, узаконену для всієї імперії.
1789 р. — У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.
1793 р. — Москалі придушили повстання в селі Турбаї й жорстоко розправилися із селянами: понад два десятки селян померли, не витримавши катувань, або були розстріляні, решту, після покарання батогами, вислали до Сибіру або в інші губернії.
Казус «одеської Катерини» яскраво засвідчує, як мало змінилося в Україні та, зокрема, в Одесі за десять років у ставленні до української національної ідентичності. Сьогодні модно говорити про помаранчеву революцію, формування громадянського суспільства, української політичної нації, ліберальні ідеї та інші красиві слова. Але за всією цією кон’юнктурою ховається головне — фактична відмова більшості політичних сил України від політики задоволення національних потреб головного носія українськості — етнічних українців. Українцем робить не відповідна позначка в графі перепису, а відповідність основним критеріям: використання української мови, знання історії, причому не з позиції «старшого брата», інакше кажучи, усвідомлення України як самоцінного та незалежного об’єкта історії та сучасності, а не частини Російської імперії. У сучасній же Україні цим принципом нехтують. Україна розглядається як гуртожиток, де всі рівні незалежно від сповідних цінностей та дій. В Одесі українців і досі сприймають, за великим рахунком, не як титульну націю і навіть не як представників національної меншини, а як інорідне тіло, що заважає будувати неукраїнським силам окрему «одеську цивілізацію». За своїм же змістом ця «цивілізація» підозріло нагадує Одесу часів Російської імперії. Залишатися в Одесі виключно україномовною та україноцентричною людиною вкрай важко й навіть небезпечно, але повністю ігнорувати все українське можна скільки завгодно. Останні дії українофобських сил (захоплення бібліотеки Аграрного університету) та ще більше — квола реакція на них влади — показали, що ці сили навряд чи чимось обмежені, окрім свого нахабства. Тому можна було б лише дивуватися, якщо б образ російської імператриці знову не виник над Одесою. Для кожного українця очевидно, що встановлення на 16-му році незалежності України в українському місті такого пам’ятника є зухвалим викликом гідності української нації та її історичному вибору.
І все ж головна проблема полягає в іншому: «Чому знову ті ж самі «катерининські граблі»? Чи справа тільки в наших «воріженьках»? Слід задатися питанням — чому в Одесі налічується понад 15 козацьких організацій, але жодна з них нічого не зробила для того, щоб унеможливити встановлення пам’ятника Катерині II? Схоже, що вони навіть не знають про наміри Одеської міської ради. Натомість вони лише хизуються один поперед одним своїми одностроями й бляшками-нагородами, які самі собі навішують. Простих козаків практично немає. Усі стали осавулами, хорунжими, полковниками й отаманами.
Чому ті, хто багато говорять про українські інтереси, самі їх часто зраджують? Організатори встановлення пам’ятника Катерині II все вірно прорахували. Легальні дії української громади — відправлення листів, збирання підписів тощо — не принесуть результатів. Більш рішучі дії відлякуватимуть від них обивателів і виставлятимуть українців у ролі радикалів-націоналістів. У підсумку ж українці будуть знову відведені в бік від вирішення важливих питань національного розвитку.
Справжня відповідь всієї української громади Одеси й кожного українця-одесита на «катериноманію» повинна полягати в боротьбі не з монументом, а з причиною, що уможливлює його появу. Ця причина — в нас самих, у нашій кволості, млявості, непослідовності, лицемірстві, бажанні перекласти відповідальність з себе на іншого. Багато хто з противників Катерини в душі залишається роздвоєною російсько-українською людиною, яка боїться здаватися «занадто українською». Люди бачать цей фальш і за такими не підуть. Слід вдатися до постійної, наполегливої праці на користь українській справі шляхом самооновлення й самовдосконалення. Вони нам — пам’ятник Катерині, ми їм — виховання своїх дітей та онуків в українському національному дусі, постійне послуговування українською мовою в родині, в установах, на вулицях та громадських місцях, досягнення успіхів у бізнесі, навчанні, спорті. Українець повинен перестати бути маргіналом, він має бути патріотом, високоосвіченою та високоморальною людиною. Тоді за ним підуть, до його аргументів будуть прислуховуватися. Тоді пам’ятники нашим ворогам буде зруйновано в наших душах і унеможливлено їхню появу на площах українських міст.
Якщо пам’ятник Катерині II в Одесі все ж таки зведуть, то це буде велика наруга над українським народом і приниженням млявого, безпорадного й роздрібненого внутрішніми чварами українського козацтва.
