В Інституті Луїджі Стурцо було незвично тихо. Вечір, але світло в одній лише залі. Хоч навколо — гамірний центр Рима в переддень Різдва з весело розчиненими крамницями, сяючими гірляндами, потоком туристів навколо Пантеону. Будівля ХV століття. Пальми у дворі. Старовинні сходи, склепіння з потьмянілими фресками. Зала з погруддям Луїджі Стурцо. Єдина освітлена зала. Ще два роки тому в цій залі святкували 90-ліття Ѓабріеле Де Рози — патріарха італійської історії. Тепер там стояла його труна. Вінки, фіолетові стрічки між квітів. Мов із прозорого скла — його дружина Сабіне, німкеня з Польщі. Інша жінка стояла на колінах і плакала — секретарка з багатолітнім стажем. 8 грудня 2009 року Де Рози не стало. Пішов з життя великий вчений. Пішла з ним ціла доба історії Європи — Європи інтелектуальної чесності. Де Роза уособлює Європу, як її уявляли покоління східноєвропейських інтелектуалів, коли боролися проти комуністичного режиму, мріючи про повалення тоталітаризму і про об’єднання «двох Європ» у спільний простір свободи і культури.
Ѓабріеле Де Роза (Gabriele De Rosa) народився 24 червня 1917 року в місті Кастелламаре ді Стабія поблизу Неаполя. Отримав юридичну освіту. В період нацистської окупації брав участь у русі Опору; під час боротьби у підпіллі перебував у розшуку з боку СС. Після звільнення Рима став членом Партії лівих християн; після її розпуску (1945) ввійшов до Комуністичної партії Італії, з якої вийшов 1952 року через незгоду з її ідеологією. 1992 року був обраний головою Християнсько-демократичної партії. В 1987-1994 роках став сенатором Італійської Республіки. Вперше в історії італійського університету 1958 року заснував кафедру сучасної історії.
Викладав сучасну історію в університетах Падуї та Салерно (був зокрема ректором Салернського університету в 1964—1974 рр.), а також у Римському університеті «Ла Сап’єнца». Створив у Падуї Центр студій історії церкви реѓіону Венето в сучасну добу (1966), який пізніше було перенесено до м. Віченца (1975), де отримав назву Інституту студій суспільної та релігійної історії. В 1975—1999 рр. Де Роза був генеральним секретарем цього інституту, згодом його президентом (1999—2006), а в останні роки — почесним президентом. В 1979—2007 рр. Де Роза був президентом Інституту Луїджі Стурцо в Римі — однієї з найпрестижніших академічних фундацій країни.
Поєднання цих імен — Луїджі Стурцо і Ѓабріеле Де Роза — має великий символічний зміст. У 1954—1959 рр. Де Роза співпрацював з доном Стурцо — визначним італійським релігійним діячем (дон Стурцо був священиком) та філософом-антифашистом. Еміѓрувавши з фашистської Італії до Лондона, Парижа, а згодом Нью-Йорка, дон Стурцо послідовно боровся проти тоталітарних режимів XX ст., стаючи на бік поневолених народів. Громадянський контекст його діяльності — це справа батьків-фундаторів Європи: таких, як Роберт Шуман, Конрад Аденауер, Альчіде де Ѓаспері, Альт’єро Спінеллі, Жан Моне. Ця співпраця з доном Стурцо (Де Роза був також біографом Стурцо і Де Ѓаспері) — важливий інтелектуальний спадок для студій Де Рози. Стурцо, зокрема, різко протестував проти поділу Європи на «сфери впливу», захищав самовизначеність народів (зокрема балтійських країн), бачив Європу не як продукт бюрократичних артикулів, а як грандіозний культурний проект, чиє коріння сягає античної та гуманістичної цивілізацій.
Серед наукових досліджень Де Рози — історія церкви Півдня та Півночі Італії, католицького руху і папства у зв’язку з життям соціуму та політичними процесами. Один із найважливіших напрямків дослідження — історія святих та релігійних культів (насамперед на Півдні Італії) — тобто, власне, історія релігійності народу. Філософія милосердя, чуда, прощі, ставши об’єктом наукового дослідження, постає не як містична «пауза» в реальному щоденні, а як глибока відповідь соціуму на сокровенні духовні запити людини. Новаційність дослідницького методу релігійної історіографії Де Рози — в концепції «релігійного переживання реальності» (vissuto religioso), що дозволило вченому вивчати історію церкви у нерозривному зв’язку з розвитком громадянського суспільства, а також концептуалізувати етичні підстави історико-культурної єдності демократичної Європи як континууму християнської цивілізації.
Де Роза поставив питання про моральну роль історії, про її відповідальність у житті сучасного світу. Як учив Стурцо: «Людина прив’язана до землі, її життя — локальне; (людина) їздить по світу, але її пов’язаність зі своїми почуттями, звичками, інтересами ніколи не обривається, все це закорінене в місцепоходженні: дім, сусіди, пейзаж, рідні, приятелі, друзі і навіть вороги — все це малий світ, який формує в нас (...) великий світ (...) — від окремого селища до цілої нації»1. Звідси «релігійне переживання реальності» у Де Рози — родинний, автентичний, найсокровенніший вимір Батьківщини. Це «локальне», каже Де Роза, не «історія дзвіниць», а «історія людського простору, що живе не відокремлено, а в коловороті інтересів і почуттів (...)»2. Міркуючи так, учений не приймає ідею історії як історії подій і фактів і тим менше приймає поверхові тези на кшталт «кінця історії». Адже історія — не послідовність ідеологічної боротьби, а великі трансформації всередині conditio humanitatis — становища людини. Лише такий гуманістичний підхід до історії дає змогу уникнути «втоми історії» і «не загубитися у вирі часу», а розповісти час як велику сагу людського існування. Порівняймо це зі ставленням до Батьківщини, що побутує в Україні, чи з «ресталінізацією» російської історії, — на жаль, дуже виразно постає культурний кордон між Європою і НЕ-Європою.
У 80—90-х роках історик звернув свій погляд на європейський Схід. Де Роза став одним із промоторів в Італії та Західній Європі ідеї необхідної інтеѓрації Східної Європи в Об’єднану Європу. Завдяки тісній співпраці з італійським славістом Санте Ѓрачотті3 та польським істориком Єжи Клочовським4, Де Роза сприяв утвердженню в Італії полоністики. Зокрема, за участю Де Рози при Інституті Стурцо було організовано Італійсько-польську школу для випускників польських університетів. Це був кінець 80-х, роки «Солідарності» — переддень падіння Берлінського муру. В симпозіумі «Релігія в підпіллі у країнах Сходу» (Тревізо, 1990), що його організував Де Роза, брали участь учені з Литви й Польщі, Угорщини і Хорватії, — виходила на яву загнана в підпілля комуністичним режимом церква як одна з цитаделей духовного протистояння тоталітаризму.
В останні роки завдяки науковій зацікавленості Де Рози Україною пріоритетним дослідницьким напрямком Інституту студій суспільної та релігійної історії Віченци став Схід Європи5. Це загалом дуже несподівана трансформація Інституту, який доти працював майже виключно у сфері студій релігійної історії реѓіону Венето. Спрацювала дивовижна інтуїція історика: він зрозумів, що тут — непочатий край роботи і огром маловідомого для Європи культурного та історичного матеріалу. Де Роза побачив Україну як невід’ємну частину культурної динаміки Старого Континенту, а євроінтеѓрацію України — як один з визначальних чинників культурного збагачення та формування нової ідентичності Європи. Де Роза став промотором і організатором низки важливих наукових зустрічей та симпозіумів: круглий стіл «Польсько-український університет між минулим і майбутнім Центрально-Східної Європи» (Інститут Стурцо, Рим, 2003); міжнародні симпозіуми «Доба Давнього Києва та її спадок у зустрічі з Заходом» (Інститут студій суспільної та релігійної історії, Віченца, 2002); «Поранене людство: 20 років після Чорнобиля» (там само, 2006)6.
Найважливішою подією став міжнародний симпозіум «Смерть землі. Великий Голод в Україні 1932—1933 рр.», що відбувся у вічентинському Інституті в жовтні 2003 року. Проведений під патронатом президента Італії Карло Адзеліо Чампі, цей симпозіум дав початок багатьом науковим та політичним ініціативам, спрямованим на поглиблення вивчення Голодомору. Учасники симпозіуму направили подання до парламенту Італії та ЄС з вимогою визнати Голодомор як геноцид українського народу.
Це був, зокрема, останній раз, коли мені довелося зустріти Джеймса Мейса. Вже хворий, він, тим не менше, не пропустив жодного засідання. Пам’ятаю його ентузіазм після завершення конференції: так відбувається інтелектуальна євроінтеѓрація України, казав він. Попрощалися біля старого млина, якому півтисячі років. Хто міг думати, що це прощання буде останнім?7
Результатом симпозіумів стали два важливі видання під редакцією Де Рози, які дали новий поштовх розвитку україністики в Італії і зокрема поклали початок видавничій серії «Центральна і Східна Європа» («Media et Orientalis Europa»): «Доба Києва та її спадок у зустрічі з Заходом» (L’Еta di Kiev e la sua eredita nell’incontro con l’Occidente. — Рим, 2003), «Смерть землі. Великий Голод в Україні 1932—1933 рр.» (La morte della terra. La grande «carestia» in Ucraina nel 1932—1933. — Рим, 2004)8. Нині друкується збірник чорнобильського симпозіуму.
Із найвагоміших українознавчих публікацій Де Рози: «Невідома земля в серці Європи: Україна»9, «Україна, мовчання істориків»10, «Польсько-український університет між історією та майбутнім Центрально-Східної Європи» (укр. перекл.: «Слово і Час», 2003, № 10), «Історіографія в процесі побудови»11, «Європа і Голодомор в Україні»12.
Цей «східний» напрямок студій Де Рози є, зокрема, наслідком його антиконформізму, громадянської пасіонарності його наукового таланту, спраглого спростувати звичні інтерпретаційні схеми та глянути в суть проблем. І у своєму житті Де Роза був завжди вірний принципу «релігійного переживання реальності». Зайнявшися Україною, він вирішив здійснити паломництво до Києва — Микола Жулинський допоміг організувати цю поїздку. Але це була й справді не поїздка, не відвідини, а — паломництво, казали його співробітники. Де Роза хотів доторкнутися рукою до київських святинь, збагнути їхню духовну наповненість. Свята Софія, Лавра — йому вже було важко ходити. Спираючись на костур, щодесять хвилин він мусив сідати на стілець, який носив за ним наш перекладач Андрій. Але своє паломництво він здійснив.
Академічні контексти діяльності Де Рози завжди супроводжували контексти гуманітарні, гуманістичні, людські. Багатолітній співробітник вічентинського Інституту, Франческа Ломастро, історик-медієвіст, працює зокрема в Асоціації «Il Ponte — Міст», яка займається щорічним оздоровленням чорнобильських дітей. Це тяжка праця, що вимагає велетенських зусиль, — з огляду, зокрема, і на бездушність бюрократичних систем з одного боку й з другого, — досить згадати про труднощі з візами. Але й тут немає неперехідного вододілу між «життям» та «академією» — нині вічентинський Інститут серед своїх численних студій, зорієнтованих на Схід Європи, має проект «Покинуте дитинство від Середньовіччя до сьогодні. Порівняльний аналіз між Італією та Україною». А найважливіший проект на наступні роки — демократія і релігія в країнах європейського Сходу. Робиться спроба заглибитись навіть у Центральну Азію: група вчених займається нині релігійною історією Казахстану; щойно вийшла книжка «Сталінізм на пограниччі», що показує, як Сталін попередньо відпрацьовував методи Голодомору на знищенні бедуїнської культури в Казахстані13. Наступник Де Рози — нинішній директор Інституту Джорджо Кракко, професор Туринського університету, — теж історик-медієвіст, але й для нього студії України та загалом Сходу Європи органічно інтеѓровані в коло його наукових пріоритетів.
Твори Де Рози перекладено англійською, німецькою та французькою мовами. Де Роза нагороджений багатьма італійськими та міжнародними науковими преміями. 2006 року Ѓабріеле Де Роза отримав титул почесного доктора НАН України.
Похорон відбувся в церкві Святого Авѓустина — церкві, освяченій іменем великого філософа Середньовіччя, що будував своє розуміння часу на концепції «теперішнього часу майбутнього». Для Де Рози історія була наукою майбутнього. Під час жалобної меси кардинал Акілле Сільвестріні сказав: Де Роза був людиною, що завжди мала в собі «мужність правди».
Сумно було після похорону — спорожнів світ ще на одну велику душу. Але Де Роза заповідав нам імператив роботи. Я залишилася з групою вічентинців — і спогад про Де Розу перетворився на обговорення нових проектів, суть яких — подолання просторів нерозуміння і незнання між Сходом та Заходом Європи. На початку нашої співпраці Франческа Ломастро була промотором і організатором виставки українського живопису кінця ХІХ — початку ХХ ст.: вересень — жовтень 2004 року, переддень помаранчевої революції14. Виставка називалася: «В дорозі до світлопростору». «Світлопростір» — може, це і є ключове — і помічне для печалі — слово: простір зустрічі, що наповнюється світлом смислу.
Де Роза завжди говорив людям: «Che ti accompagni la Madonna», «Нехай тебе супроводжує Мадонна», — такий звичай на Півдні Італії. Ѓабріеле Де Роза пішов з життя 8 грудня — у свято Мадонни. Нехай Мадонна супроводжує його і за обрієм життя. А залишений нам його етос і науковий спадок буде підвалинами розбудови нового знання про Україну в Європі.
1 Cit. in: G. De Rosa. Che cosa puo dirci oggi la parola di Luigi Sturzo? // L’appagamento morale dell’animo. — Roma, 2007. — P. 358.
2 Cit. in: G. De Rosa. A venticinque anni dalla fondazione dell’Istituto di Vicenza // L’appagamento morale dell’animo, op. cit. — P. 208.
3 Давній друг України, дослідник, зокрема, українського бароко, проф. С. Ѓрачотті нещодавно побував у Києві як учасник симпозіуму «Магічний вплив М.В. Гоголя на світовий та український культурні процеси» (в рамках Міжнародного фестивалю «Марія»). Див. інтерв’ю: «Культурна місія України» («День» № 168, 22 вересня 2009 р.; № 169, 23 вересня 2009 р.), «Сила плюралізму («Український Тиждень», № 41 (102), 9 жовтня 2009 р.), доповідь Ѓрачотті про Гоголя «Від батьківщини крові до батьківщини душі» та стаття і фото С. Марченка «То була інша країна, інший час...» («Культура і Життя», № 39, 2009).
4 Єжи Клочовський — польський історик церкви, медієвіст. Професор Католицького університету в Любліні, багаторічний директор Інституту студій Центрально-Східної Європи. Автор численних монографій, в яких досліджує європейську природу польської культури, взаємозв’язок між Заходом та Сходом Європи, приділяючи при цьому багато уваги Україні, Білорусі й Литві як невід’ємній частині польсько-європейського діалогу.
5 Україністичний напрямок діяльності Ѓ. Де Рози детальніше аналізується в статті: O. Pachlovska. Gabriele De Rosa e l’Ucraina. Storia, scienza del futuro (Ѓабріеле Де Роза і Україна: Історія — наука про майбутнє) // Festschrift Gabriele De Rosa. «Sociologia (Numero Speciale)» (3) . — Roma, 2007. — Pp. 27—39.
6 О. Пахльовська. Чорнобильська Хресна Дорога в Італії. — «День» № 50, 28.03.2006.
7 О. Пахльовська. Прощання біля Старого Млина // Л. Івшина (ред.), День і вічність Джеймса Мейса. — Київ, «Бібліотека газети «День», 2005. — Сс. 367—373.
8 Див. матеріали презентацій книжки про Голодомор (11.06.2005 — Віченца; 5.09.2005 — Київ): «La мorte della terra. Presentazioni del volume sulla Grande Carestia in Ucraina del 1932—33» (Смерть землі. Презентації видання про Великий Голод в Україні 1932—33 років) // «Ricerche di Storia Sociale e Religiosa». (Рим). — № 69, 2006; О. Пахльовська. Ѓея: смерть і воскресіння. — «Україна молода», № 222, 26.11.2005: Її ж. Голодомор. Чорна книга комунізму в Україні. — «Слово Просвіти», 1—7 грудня 2005 р. Див. також: Н. Тисячна. Iнтелектуальна Європа про український геноцид. — «День» № 161, 7 вересня 2005 р.
9 G. De Rosa. Una terra sconosciuta nel cuore dell’Europa: l’Ucraina. — «Ricerche di storia sociale e religiosa. Nuova serie». — № 63, 2003.
10 G. De Rosa. Ucraina, silenzio degli storici. — «L’Avvenire», 22.02.2003.
11 G. De Rosa. Una storiografia in costruzione // L’eta di Kiev e la sua eredita nell’incontro con l’Occidente. — Roma, 2003.
12 G. De Rosa. L’Europa e la carestia in Ucraina // La morte della terra. La grande «carestia» in Ucraina nel 1932-33. — Roma, 2004.
13 N. Pianciola. Stalinismo di frontiera. Colonizzazione agricola, sterminio dei nomadi e costruzione statale in Asia centrale (1905-1936). — Roma, 2009.
14 Verso lo spazio luce. La pittura ucraina dagli ultimi decenni dell’Ottocento alla rivoluzione del 1917. — Ergon Edizioni-Associazione «Il Ponte-Міст» onlus (Vicenza), 2004.
