Те, що не вдалося Леоніду Кучмі, може статися завдяки Віктору Януковичу. Йдеться про створення реальної, конструктивної, економічно грамотної й, головне, української опозиції. Іншого шляху при «проукраїнському уряді» просто немає. Друге пришестя Віктора Федоровича на посаду прем’єра та повернення разом з ним старих фігур зразка 2003— 2004 років свідчить про те, що кадрові можливості старої еліти, в основному, вичерпано. І тому дебютна прем’єрська риторика на серії брифінгів і прес-конференцій, зовні основуючись на постулатах підписаного Універсалу, насправді висвітлила головне завдання правлячої партії — «наказано вижити».
Іронія Майдану, як виявилося, полягає в тому, що навчила розуму якраз тих, проти кого її було направлено. Регіонали першими зрозуміли, що зачистку політичного поля краще розпочинати із заяв про виконання чужих обіцянок. Програмні промови прем’єра акумулювали в собі всі ті лозунги, з якими йшла на вибори вся передвиборна колода українських політичних партій. Перші словесні залпи Віктора Федоровича виявилися ефектними й точно досягали мети. Тут знайшли своє відображення й казки про адміністративну реформу, так красномовно недооцінені жителями селища Макарів. І сокровенні думки Юлії Тимошенко про прозорість газових угод. І навіть вистраждані ідеї товариства «Просвіта» про розвиток державної мови на південному сході країни. Тобто все те, що мав робити Віктор ЮЩЕНКО ще півтора року тому. Таким чином, чутки про дрімучість прем’єра виявилися явно перебільшеними. І хоч що б стояло за цими промовами — поради іміджмейкерів чи безсонні роздуми самого прем’єра, так чи інакше основної мети вони досягли. Влучено не лише в основну ціль — серця двох Вікторів, які все ще вагаються перед перспективною й невідворотною сутичкою, але й встановлено нову планку для опозиції, — доведеться як слід попрацювати головою. Інакше їм навряд чи вдасться витримати зачистку політичного поля. А те, що ця зачистка вже розпочалася, навряд чи викликає сумнів. І робиться це не так прямолінійно, як за часів кризових менеджерів, коли для подолання тривідсоткового парламентського бар’єра досить було просто кричати «Кучму геть!». Тут криком і емоціями вже не візьмеш. Тут потрібні розумові процеси. І думати не за чотири місяці до виборів, а починаючи з учорашнього дня. Тут вже не пройдуть пропозиції типу підвищити оренду Чорноморського флоту й повернути заощадження, як не пройдуть і організації блюзнірських майданів. Тут потрібна фішка. Й така, що проникне в серця громадян і буде нездійсненною для Віктора Федоровича. Чи є така ідея у нинішньої опозиції? Запитання, звичайно, цікаве. Але вибір, прямо скажемо, небагатий і складається лише з двох альтернатив. Перша й найпростіша — оголосити, незважаючи на риторику, новий уряд антиукраїнським, що підриває основи української державності й тому не здатен принести жодних благ народу. Чим, у принципі, й займаються сьогодні націонал-демократи. Що, може, й обґрунтовано в умовах позапарламентської опозиції. Але для успішності цього проекту необхідно, як мінімум, хороша й масова газета.
Друга альтернатива — взяти політичну паузу й подивитися, що буде. Перестати тішити себе ілюзіями про дострокові парламентські вибори, а зайнятися спокійним моніторингом дій уряду й, аналізуючи його помилки, напрацьовувати альтернативну програму. І, враховуючи те, що помилки неминучі, грамотно інформувати про них свого виборця, потихеньку набираючи собі політичних балів на майбутнє. Чи готова до цієї роботи єдина парламентська опозиція в особі БЮТ? Наскільки цей блок здатний відмовитися від популізму й набирати вагу в абсолютно новій електоральній ніші? Судячи із заяв політичного опонента Юлії Тимошенко, депутата Рената Ахметова, блок до нової опозиційної стратегії поки що не готовий. Зі слів Ахметова, він не боїться Тимошенко в опозиції й «чим сильніша вона, тим краще нам». Це виглядає дещо парадоксально й нагадує висловлювання Льва Толстого про письменника Леоніда Андреєва: «Він лякає, а мені не страшно». Тобто у тому вигляді опозиційності, в якому існує сьогодні БЮТ, він не є серйозною небезпекою для правлячої коаліції. І не в останню чергу тому, що важелі впливу на бюджетний електорат, завдяки якому Юлія Володимирівна пройшла в парламент, знову опинилися в руках Віктора Федоровича. І малоймовірно, щоб він не скористався цими важелями. Крім того, «олігархічна» складова блоку рано чи пізно перетече в ряди коаліції й пані Тимошенко не залишиться нічого іншого як шукати опору в так званому середньому класі, з яким через її схильність до адміністрування до цього часу складалися непрості відносини. Але так чи інакше, якщо слідувати еволюційній логіці, саме за цим класом політичне майбутнє. А лобіювати його інтереси в парламенті поки нікому. І той політик, який зможе об’єднати цей розрізнений і перспективний народ, вирішить проблему не лише свого майбутнього.
