— Традиційно зустріч президентів у Сочі має закритий характер, а обговорювані питання не розголошуються. Як можна трактувати це затишшя?
— Навіть якщо якісь домовленості були досягнуті, це не означає, що вони мають бути прокоментовані або проінтерпретовані прес-службами, спікерами і т.д. Ми звикли, що переговори з російським президентом часто відбуваються не те що в закритому, а в секретному режимі.
Швидше за все, обговорювали кілька ключових питань. У першу чергу умови отримання нового 2 млрд траншу. Оскільки 15 млрд фінансової допомоги, обіцяної Російською Федерацією Україні, по-перше, не передбачає виплати одразу всієї суми, по-друге, поступовість такої допомоги враховує деякі обставини й виконання деяких умов з українського боку. Путіну потрібні гарантії. Він дає гроші Януковичу, й для нього важливо, контролює Янукович ситуацію в країні чи ні? Що буде далі з Майданом? Як розвиватимуться події в країні? Чи поверне нинішня влада під контроль кілька західних регіонів України, де фактично не працюють обласні адміністрації? Це не братська допомога, а геополітична інвестиція для того, щоб Україна залишалася в сфері впливу РФ і потім могла б стати частиною тих інтеграційних проектів, які інспірує, проектує, моделює й модерує Російська Федерація, особисто Путін.
Одна справа обіцяти фінансову допомогу після того, як українська політика зробила своєрідний зигзаг на успіх, але саме він обернувся внутрішньополітичним потрясінням і тим, що сьогодні називається українською кризою в усіх її вимірах: політичному, соціальному, внутрідержавному й геополітичному. Таким чином, Путіну важливо зрозуміти, наскільки влада контролює ситуацію в країні зважаючи на те, що в нинішньому російському політичному дискурсі, не лише владному, а й публічному, влада — це передусім монополія на насильство.
Друге питання — це прем’єр-міністр і майбутній уряд. З ким працювати по лінії економічної допомоги та відновлення військово-коопераційних промислових ланцюжків, що є одним з пунктів грудневих угод Путіна та Януковича в Сочі. Оскільки Арбузов, нинішній виконувач обов’язків прем’єра, не дуже зрозумілий РФ, вони не мають досвіду роботи з младодонецькою родинною політико-економічною групою. Вони звикли працювати з Азаровим, Бойком, Кінахом, знають приблизно, чого можна очікувати від Клюєва, Яценюка, Порошенка. Молода поросль держуправлінців, яка зараз становить ядро Кабміну, росіянам незрозуміла.
У той же час, у Януковича немає сьогодні комфортнішої й оптимальної кандидатури на посаду прем’єра. Розмови про призначення Клюєва або Порошенка — домисли й політичні спекуляції. Яценюк відмовився бути прем’єром на тих умовах, які були запропоновані Януковичем, тому залишається лише Арбузов. Останній не має сьогодні достатньої підтримки, щоб бути проголосованим у Верховній Раді. До нього є запитання, претензії з боку частини фракції Партії регіонів. Не знаю, чи вистачить у Януковича зараз ресурсів, щоб змусити фракцію проголосувати за кандидатуру Арбузова, й чи вистачить цих ресурсів, щоб схилити на користь цієї кандидатури комуністів. Швидше за все, Арбузов ще побуде в ролі в.о. прем’єра. Вочевидь, Янукович поїхав до Сочі ще й для того, щоб прозондувати, наскільки цей варіант влаштує Путіна. Напевно, все-таки, він переконуватиме й наполягатиме на тому, що сьогодні Арбузов — той прем’єр, з яким доведеться працювати російській владі.
Звісно, у Путіна є сумніви, наскільки ефективно в цій ситуації може бути використана економічна допомога й наскільки це геополітично виправдано — чи може він розраховувати на подальші поступки з боку України, яка переживає революційну ситуацію. Чим це закінчиться — жоден правитель, астролог, шаман, прогнозист не передбачить. Але й виходу в Путіна теж немає. Якщо зараз не пропонувати допомогу Януковичу, наявна політична криза лише підсилить стресовий стан валютно-фінансової сфери України, що, у свою чергу, продублює політичну кризу глибокою кризою економіки й ослаблятиме позиції нинішньої влади. І, відповідно, гратиме на посилення в нинішньому протистоянні української опозиції, яка не лише моделюється із заходу, а й отримала запевнення в тому, що в разі їхнього приходу до влади Україна отримає всеосяжний план економічної модернізації та його фінансування з боку Заходу. Таким чином, чим слабкіше Янукович і сильніше опозиція, тим менше шансів у Путіна, щоб розраховувати на утримання України у сфері впливу РФ, тим паче її участь у їхніх амбітних проектах на Євразійському просторі. Інакше Україна може зробити остаточний розворот у бік Заходу й вийти на колію не лише європейської економічної, а й у цілому західної інтеграції. Тому сенсу в продовженні торгу з Януковичем для Путіна немає — доведеться ризикувати грошима. Інших політичних сил або представників у владі, які могли б забезпечити Путину збереження своєї геополітичної інвестиції в Україну, немає.
— Зараз опозиціонери говорять про ймовірний вихід групи депутатів із фракції Партії регіонів. Чи можливий розкол?
— У таких розмовах більше бажаного, ніж дійсного. Хоча хитання й розбрат у ПР — теж факт. Ті, хто говорить про монолітність Партії регіонів, так само видають бажане за дійсне. Але сподіватися на те, що найближчим часом з фракції вийде велика група депутатів-перебіжчиків, не варто. Поки до кінця не зрозуміла гра олігархів, які фактично є заступниками й спонсорами певних депутатських груп у фракції ПР, які демонструють глухе невдоволення, але не наважуються на відкриті дії, тим паче вихід з фракції й приєднання до опозиції. Таке відчуття, що олігархи поза грою зараз — вони просто спостерігають за розвитком подій, зручно влаштувавшись, нервуючи, але не збираючись вийти на поле... Отже, депутати поки теж стоять на старті, щоб у разі чого перебігти в інший політичний табір, але до пострілу стартового пістолета, вони залишатимуться в позі чекання.
З другого боку, влада робить усе, щоб не допустити масового відходу з фракції Партії регіонів. З цією метою на посаду голови Адміністрації президента був поставлений Андрій Клюєв, який має серйозний авторитет у партії й фракції. До того ж, у президента є інструмент примусу до дисципліни тих депутатів, які почали демонструвати нелояльність до патрона, вищого боса. Цей інструмент — дострокові вибори, вигідні президентові з двох причин. По-перше, проти деяких депутатів, які втратять імунітет після розпуску парламенту, можна порушити справи й не лише сфальсифіковані, а й реальні — є за що. По-друге, ПР можна почистити, й неабияк. Звільнившись від баласту, набравши до списку менш багатих і більш слухняних кандидатів. Таким чином, провести до нового парламенту надійнішу фракцію абсолютно відданих і дисциплінованих солдатів партії, які виконають будь-який наказ. Саме це утримує багатьох депутатів від того, щоб зробити воістину екзистенціальний вибір.
— Як ви оцінюєте дії опозиції в цій ситуації? Після ювілейного Народного віче вже з’явилися заяви радикалів про готовність переходити до активних дій. Наскільки вони контролюють ситуацію?
— Поки опозиція утримує свою позицію суб’єкта, спікера, представника Майдану, але при цьому сфери їхнього контролю над Майданом звужуються. У той же час, Майдан поки не відмовляється від лідерів опозиції як від своїх політичних представників, свого тимчасового керівництва. Тут виникає проблема мандата від Майдану — він не безумовний і не абсолютний. Це не парламент, коли виборець дає політикам мандат на чотири-п’ять років, а далі на парламентській арені вони можуть діяти цілком автономно, виходячи з резонів кулуарної політики й внутрішньоелітних домовленостей.
Зараз компроміс неможливий тому, що переговори ведуть не влада й опозиція, а влада й Майдан через посередника-опозицію. Те, що може влаштувати опозицію як політиків, лідерів фракцій парламенту, не зовсім влаштовує опозицію як лідерів Майдану. Оскільки отриманий мандат не інституалізований, завтра його може отримати «Правий сектор» або інші радикальніші лідери.
Опозиція не є повноцінним суб’єктом переговорів, оскільки не вона контролює Майдан, а Майдан контролює опозицію. Майдан формує порядок денний політики опозиції й переговорів. Це безвихідь, яка не дає можливості сформувати пакт еліт, який у кризисних ситуаціях часто був оптимальним рішенням виходу з кризи. Чимало країн виходили з авторитарних ситуацій на траєкторію демократичного розвитку саме за допомогою таких пактів.
Переконати Майдан у правильності того чи іншого компромісу не вийде зараз — це лише викличе відторгнення. Окрім іншого, Майдан є уособленням принципової антиелітної політики. На Майдані переважають радикально-революційні, народно-популістські настрої, осідлати які нинішні лідери опозиції не можуть. Більш-менш вдало вони можуть лише серфінгувати. Звідси й застійність ситуації. За три місяці вихід з кризи так і не знайдено, бо всі хочуть перемогти. Компроміс не має розглядатися як поразка, більше того, всі мають вважати себе переможцями. Зараз компроміс можливий довкола формування коаліційного уряду. Але як знайти владі компроміс з Майданом — це ключове питання висить у повітрі, як і вся держава.
Початок теми: Розмова у Сочі
