18 липня 2013 року виповнюється 150 років від дня підписання так званого Валуєвського таємного цензурного циркуляра, яким заборонялося друкувати й поширювати на всій території імперії книжки українською мовою. Що стояло за появою цього чергового антиукраїнського акту й якими були його наслідки для української культури, а також маловідомий варіант тексту документа — читайте в матеріалі дослідника історії українського друкованого слова та видавничої справи, професора Миколи ТИМОШИКА.
ХТО Й НАВІЩО ПІДРИВАЄ ПОВАГУ ДО НАШОГО СЛОВА
Чергові спроби певних політичних сил загальмувати процес утвердження української мови як державної, демонстративне ігнорування високими посадовими чиновниками рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення першої частини статті 10 Конституції України, за яким «українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування», намагання запровадити в окремих регіонах держави другу офіційну мову — все це спонукає нас пильніше вникати й аналізувати уроки історії.
Такий аналіз неодмінно виведе на ті чинники, які методично й цілеспрямовано підривали пошану до українського слова, відтісняли його на другий план, на багато років наклали негативний відбиток і на психологію українського громадянства, і на рівень національної свідомості певної частини українців.
Історія розвою українського друкованого слова пов’язана з десятками, сотнями таємних і гласних, санкціонованих на «височайшому» рівні й у кабінетах місцевих «держиморд» актів, циркулярів, указів, розпоряджень, метою яких було знищити мову багатомільйонного народу, переконати простий люд у «другосортності», «неприродності», «безперспективності» «малоросійського наріччя».
Своєрідну роль «сторожового пса» щодо заборони поширення українського друкованого слова в усі часи виконували різноманітні цензурні підрозділи, утворені ще за часів Петра І. З особливою жорстокістю стала розправлятися російська цензура з україномовною друкованою продукцією після так званого Валуєвського (1863 року) цензурного циркуляра.
Наслідки цього відпрацьованого століттями механізму нищення всього українського, особливо в друкованій сфері, відчуваємо й нині.
ПРИЧИНИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ЦЕНЗУРИ В РОСІЇ
Цензура, в широкому розумінні слова, означає нагляд за друком із метою попередження шкідливих, з точки зору уряду, друкованих творів. У вужчому значенні цього поняття маються на увазі заклади, яким спеціально доручено такий нагляд.
Причиною запровадження з боку уряду такого нагляду за друком книжок у Російській імперії стала... діяльність друкарень в Україні. Справа в тому, що одна-єдина друкарня, що виникла в Москві за Івана Грозного й існувала до кінця ХVІІ століття, була на утриманні самої влади, виконувала лише її замовлення. Отож, ніякої потреби в цензурі тоді не було.
В інших умовах розвивалася ця справа в Україні. Українські гетьмани своїми універсалами віддавна забезпечували на підпорядкованих ним територіях волю друку. Так, в одному з пунктів Гадяцької угоди, підписаної Іваном Виговським із поляками, спеціально гарантувалася воля і незалежність українських друкарень: «Колегії, школи й друкарні, скільки їх буде потрібно, вільно засновувати, вільно науками займатися і друкувати різні книжки».
Першу спробу поставити діяльність Чернігівської й Києво-Печерської друкарень, які ніколи не залежали від будь-яких урядових чинників, під свій контроль здійснив цар Олексій Михайлович. Справу довершив Петро І, який своїм указом від 5 жовтня 1720 року заборонив друкування в Києві й Чернігові книжок, «не согласных с великороссийскими печатями», тобто тогочасною українською мовою.
Остаточно діяльність вільних друкарень в Україні заборонила 1796 року Катерина ІІ. Таким чином було покладено початок цензури як цілком самостійного відомства, на яке покладалися обов’язки дозволяти чи забороняти книжки.
ДО УКРАЇНСЬКИХ ВИДАНЬ — ОСОБЛИВЕ СТАВЛЕННЯ
Щодо цензури Україна була у значно гіршому становищі, ніж, скажімо, Польща чи Фінляндія. Бо саме для України застосовувалися, окрім загальних для всієї імперії цензурних правил, ще й додаткові. Суть їх полягала в тому, щоби «в українських книгах, де трактується про народність і мову українську, українці не давали переваги любові до своєї малої батьківщини перед любов’ю до «отєчества».
Ці додаткові правила особливо стали посилюватися після першої хвилі відродження слов’янських народностей, а надто ж — після появи 1840 року «Кобзаря» Тараса Шевченка, який нагадав «малоросам» про їхню справжню Батьківщину.
Метою саме тих специфічних цензурних заборон українського друкованого слова й була повна асиміляція українського народу, знищення елементів, які становлять національне буття цього народу, головним чином мови, літератури, культури в цілому.
Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства та оголошення вироку суду щодо найактивніших його членів 30 травня 1847 року, 19 червня того ж року міністр внутрішніх справ граф Перковський своїм циркуляром надіслав у губернські центри таку «видавничу» інформацію: «Надруковані твори Шевченка — «Кобзар», Куліша — «Повість про український народ», «Україна» і «Михайло Чернишенко», Костомарова — «Українські балади» і «Вітка» — заборонені й вилучені з продажу. Міністром народної освіти наказано по цензурному відомству про заборону надалі передруку цих творів новим виданням».
Зазначені твори на багато років уперед відкривали все нові й нові списки заборонених українських видань.
Судовий процес над «братчиками» став своєрідним сигналом для вже неприхованого наступу царського уряду на український рух.
НАСТУП НА ІСТОРІЮ
Літопис Григорія Граб’янки був першим історичним документом, який піддали політичній кастрації. Цензор Мацкевич, до якого потрапив рукопис на затвердження в 1853 році, побачив у ньому немало місць, де вчувалася йому велика пристрасть і пієтет автора до української національності. Незважаючи на наполягання керівництва Тимчасової комісії для розгляду стародавніх актів, яка готувала цей літопис до видання в друкарні Київського університету, залишити весь текст без змін, оскільки це історичний документ, а не твір сучасного автора, Літопис Граб’янки все ж вийшов із значними цензурними купюрами.
Ще один приклад. Магістр університету св. Володимира Каленик Шейковський наприкінці 1850-х років підготував до друку рукопис словника української мови, який він із відомих причин назвав «Опыт южнорусского словаря». У часописі «Основа» (число 12 за 1861 рік) вже було вміщено повідомлення про умови передплати майбутнього словника, оскільки з цензурного комітету одержано дозвіл на друкування цієї книжки, щоправда вже з іншою назвою — «Малороссийский лексикон». Однак виходу книжки завадила... передмова із таким заголовком: «Декілька слів про южноруський народ і особливо про його мову». Вже готовий до друку текст рішенням спеціального засідання цензурного комітету був знищений. До речі, прізвище талановитого випускника Київського університету, який так і не зміг стати викладачем цього закладу, К. Шейковського через 13 років після цієї історії знову зустрінеться в заборонних цензурних документах. Цього разу — у справі виходу його книжки «Будівля світу», що вийшла накладом 420 примірників далеко від Києва — у білоруському Бобруйську. 5 лютого 1876 року на неї був накладений арешт прямо на складі в друкарні.
ПЕРЕДТЕЧІ ЦЕНЗУРНОГО ЦИРКУЛЯРУ
У контексті розгляду ситуації з передумовами запровадження урядового цензурного циркуляра наприкінці 50-х — початку 60-х років XIX століття варто загострити увагу на одній обставині. Апологети «єдіної і нєдєлімої» імперії, які ще й сьогодні трапляються в середовищі наших науковців, у своїх аргументах щодо захисту чи, принаймні, виправдання політики царського уряду в національному питанні часом заявляють, що ніхто насильно українську мову ніколи не забороняв, що заборонялися лише окремі твори окремих авторів, які могли розхитати підвалини імперії, на що, мовляв, її провідники мали безперечне право.
Безумовно, лукавлять такі науковці, не бажаючи ознайомитися із десятками, сотнями гласних і негласних документів, які ще й сьогодні чекають на свого першого читача в архівах колишніх цензурних управлінь. Оприлюднимо деякі з них.
24 травня 1858 року на адресу Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора з грифом «таємно» надійшов із Третього відділу Міністерства внутрішніх справ, пакет такого змісту:
«У Санкт-Петербурзі в 1857 році на малоросійській мові вийшла книга під заголовком «Граматика». Переконливо прошу Вас розпорядиться, аби всі книгопродавці у ввірених Вам губерніях зобов’язані були підписками не тримати в себе цієї книги для продажу. Якби в когось із них була ця книга, то розпорядіться опечатати всі примірники печатками і в такому виді чекати особливого розпорядження».
Цього разу йшлося не про історію України чи передмову до словника української мови, а всього лише про граматику, яку немало людей хотіли вивчати. Детальніше знайомство з цією справою показало, що з депешею до Києва петербурзькі цензори запізнилися. Значний наклад цієї книжки вже було продано. Так, із наявних 500 примірників у книгопродавця Дейкуна вдалося вилучити лише 44, в іншому магазині всі доставлені 33 книжки були вже реалізовані. Поліція стала збирати у власників магазинів свідчення про тих, хто конкретно купував ці книжки.
Дійшло до того, що стали забороняти окремі букви з української абетки. «Малоросійською мовою» дозволялося читати, але лише в російській інтерпретації. Красномовне підтвердження цього — циркулярний лист Міністерства освіти на адресу Київського цензурного комітету. Ось витяг із нього:
«Головне управління цензури визначило: «...Постановити правилом, аби твори на малоросійському наріччі, писані власне для поширення їх між простим народом, друкувалися не інакше, як російськими буквами...»
Подібних циркулярів лише по цензурному відомству вийшло на початок 1860-х років більше десятка. Таким чином, готувався грунт для заборони вже на державному рівні мови багатомільйонного народу.
ЯК ЗАПУСКАЛИ МЕХАНІЗМ НИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Місію заборони рідної мови українців керівництво імперії поклало на міністра внутрішніх справ російського уряду П. Валуєва.
На початку пробну кулю було запущено на адресу Міністерства освіти. Від імені «більшості малоросіян» П. Валуєв виклав у листі до міністра освіти позицію уряду. Вона зводилася до наступного: «Ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, наріччя ж, вживане простолюдом, є та ж російська мова, лише зіпсована впливом на неї Польщі. Загальноросійська мова така ж зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть більше зрозуміла, ніж українська мова, яку тепер творять».
Другим кроком стало підписання П. Валуєвим 18 липня 1863 року циркуляра, який із позначкою «таємно» було розіслано по всій Російській імперії.
Промовиста деталь: до жовтневого перевороту 1917 року в Росії цей документ ніде не публікувався. Пізніше, особливо в перші роки радянської влади, в різних виданнях подавався його скорочений варіант разом із викладом доповідної записки, на який найчастіше й посилаються науковці. Пропонований нижче текст документа, віднайденого автором в архіві колишнього київського цензурного комітету, є оригіналом. Тому з огляду на це його варто навести повністю в перекладі українською мовою: «На основі подання від 27 минулого червня за № 342 пропоную Київському цензурному комітету зробити розпорядження, аби до друку дозволялися лише такі твори на малоросійському наріччі, які відносяться до галузі красного письменства, пропуском же книг тією мовою як релігійного змісту, так і навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, призупинитися до розв’язання піднятого з цього предмету питання в установленому порядку, про що комітету буде своєчасно повідомлено».
Поява цього руйнівного для книговидавничої справи в Україні й ганебного в історії всієї людської цивілізації циркуляра, безперечно , зумовлена політичними чинниками. Після першого десятилітнього антракту в історії українського руху, пов’язаного з розгромом Кирило-Мефодіївського братства, невдалими спробами «Молодої України» підвести із занепаду духовні сили народу, стала пожвавлюватися культурологічна діяльність. На твердий грунт ставала «Основа» — перший у Росії український за мовою і суттю друкований періодичний орган, повсюдно в містах і селах України відкривалися недільні школи, знову, як і в період виходу Кулішевої «Сільської бібліотеки», до читача почали надходити українські книжки, зокрема підручники. Але, як висловився Сергій Єфремов, цьому «медовому місяцю українського руху судилося мати надто коротке існування».
СПРОБИ РОСІЙСЬКОЇ ВЛАДИ ВИРІШИТИ «УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ»
«Пропуск книг тією мовою», говорячи словами Валуєвського циркуляра, призупинявся не тимчасово. Вже з початку 1870-х років урядовий тиск на українофільський рух знову посилився. Фінальним акордом чергового наступу на все українське стала діяльність «Юго-Западного отделения Императорского географического общества», яка чітко проявилася, зокрема, в налагодженні випуску українознавчої літератури, заснуванні мережі спеціальних магазинів, де продавалися саме українські книжки.
За доносом російських шовіністів цар наказав створити спеціальний комітет для розгляду питання про «українофільство». Саме для одного із засідань цієї комісії Головне управління у справах друку підготувало досить красномовний документ, який укотре проливає світло на причини категоричного небажання царського уряду миритися з подальшим існуванням на території Російської імперії української мови та літератури, насамперед у друкованому вигляді. Цей маловідомий документ (друкується вперше за понад 90 років) вартує того, щоби про нього знав нинішній український читач. Тим більше, що зміст його надто актуальний сьогодні в Україні:
«Цензурне відомство давно вже звернуло увагу на появу в друці значного числа книг, що видаються на малоросійському наріччі.
Стежачи з особливою увагою за спрямованістю усіх видань для народу на малоросійській мові, яких розплодилося у значній кількості, не можна було не прийти до позитивного висновку в тому, що вся літературна діяльність так званих українофілів має бути віднесена до прикритого лише благовидними формами зазіхання на державну єдність і цілість Росії...
У писаннях сучасних діячів українофільства не лише проглядається, а й висловлюється прямо думка про відокремлення Малоросії від усієї Росії, відокремлення поки що лише літературне, але за яким природно і навіть неминуче має прийти прагнення до відокремлення політичного, бо ніщо не об’єднує людей в політичному відношенні так сильно, як єдність мови і літератури, і навпаки, ніщо не роз’єднує їх так, як відмінність мови і писемності. Допустити створення особливої простонародної літератури на українському наріччі означало б покласти міцну основу для розвитку переконання у можливості здійснити в майбутньому... відчуження України від Росії» (Виділення моє. — М.Т.).
Те, що десятиліттями приховувалося й завуальовувалося, нарешті було сказано гранично чітко й однозначно: аби поставити раз і назавжди всілякі питання про український сепаратизм, який за століття перебування України в складі Росії виникав систематично, треба було передусім заборонити цю мову.
Отже, заборона друкування книжок українською мовою, як і заборона поширення цієї мови серед українського населення Російської імперії, стала для ревнителів цієї справжньої «тюрми народів» головним чинником її виживання.
Про форми і методи антиукраїнських цензурних репресій, спроби відміни цензурних циркулярів та високий житейський чин видатних діячів українського відродження щодо захисту права народу на свою мову, вочевидь, розмова не завершена.
