Деякий час назад бізнесмени МСУП, зрозумівши, що на чолі їхньої такої перспективної структури має стояти дуже могутній і впливовий політик, iз проханням очолити спілку звернулися до народного депутата України Євгена Марчука. Він дав згоду.
Спілка почала активно, і з подачі Євгена Кириловича новим генеральним директором одностайно обрано відомого (і що не менш важливо — авторитетного) бізнесмена Василя Волгу.
Сьогодні — він наш співрозмовник.
— Пане Волго, в чому ви вбачаєте сенс діяльності МСУП і своє завдання як її генерального директора?
— Уже десь близько року як я дійшов усвідомлення того, що ще трохи якщо підприємці самі не об’єднаються для захисту своїх прав, то підприємництва в Україні просто не залишиться.
Пригадаємо кінець вісімдесятих — початок дев’яностих років. Найширший розвиток кооперації. Це був час великих надій. Тоді в кооперативному русі брало участь кілька мільйонів чоловік. Люди пишалися тим, що вони працюють у кооперативах. Вони одержували високі зарплатні. Вони сплачували податки — і була забезпечена соціальна сфера.
Але, починаючи з 1994 року, зі зміною політичного керівництва, держава почала все це давити — підіймати орендну плату, вигадувати все нові непомірні й нічим не обгрунтовані податки, акцизні збори, ліцензування всього, що тільки можна... Це призвело до того, що кооперативи стали неефективними і їх почали закривати. У мене також було одинадцять кооперативів, і я також змушений був їх закрити...
Задавивши кооперативний рух, нова політична влада концентрує свою увагу на дрібно- і середньооптовій торгівлі.
І тут починаються побори, всіх заганяють у тінь...
Сьогодні (чи не абсурд?) — більше як півтора мільйона чоловік контролюють мільйон підприємців...
— Так, схоже, що бізнесмени не зможуть прогодувати таку ораву...
— Якби тільки прогодувати... Але вони ж вимагають іноді абсолютно нереальні хабарі...
Працюючи на міжнародному рівні, я з подивом дізнався, що, наприклад, у США перевірка будь-якої бізнесової структури здійснюється одна на сім років. Але її може й не бути.
Моє друге крісло — генеральний директор фінансово-промислової корпорації «Мізар». Так от у цій структурі торік я пережив 19 перевірок...
— Але ж уже вийшов указ Президента про те, що робити можна не більше однієї перевірки на рік...
— Так. Але він же вийшов із застереженням — але в деяких випадках... Все. От ці «деякі випадки» застосовуються повсюдно.
Весь цей тиск і призвів до того, що я почав займатися цією роботою — погодився стати генеральним директором МСУП і більш активно займатися об’єднанням бізнесменів, які прагнуть до змін.
— Чимало бізнесменів хотіли б працювати чесно. Нещодавно один дуже досвідчений юрист розповідав мені, що до нього зверталися люди навіть із кримінального світу і пропонували значну суму тільки за те, щоб він написав їм інструкцію — як вести справи законно...
— Всі хочуть працювати чесно. Поступово на бізнесовому полі не залишиться шахраїв. Але дехто з них, на жаль, сьогодні «вхожі» в дуже високі кабінети.
— Ви знаєте, на мене також часто находять такі ж думки, особливо коли я бачу на телеекрані чи ж на фото в газетах деяких наших вищих керівників поруч з «авторитетами» карного світу. При цьому ми ж знаємо, ким учора були ці «авторитети» — кидалами і наперсточниками на вокзалах... І саме негласна підтримка нинішньої влади і виростила їх до рівня «авторитетів»...
— Про це, взагалі, окрема тема. Коли я бачу ці фотографії, де деякі вищі посадові особи держави в оточенні надавторитетних, замазаних у крові людей iз карного світу, мене просто коробить — адже я знаю, хто саме вивіз мого партнера з бізнесу до лісу, вимагав велику суму грошей, хто на його очах убив бомжа і при цьому погрожував, що те ж саме буде з ним... А деякі керівники з ними зустрічаються, мають якісь спільні справи... Скажіть, що я маю думати про таких (!) керівників?..
Нещодавно мене попросили про зустріч «хлопці», котрі представляють інтереси деяких можновладців, які дуже високо сидять... Відбулася розмова. І наприкінці я запитав: «Хлопці, а ось такі поняття, як Україна, відродження державності, вони взагалі-то для вас щось значать? Ви зараз при владі, невже ви не хочете, щоб ваші діти вами пишалися?..». Один iз них дивиться на мене і говорить: «Україну не врятує вже ніхто. А якщо ми не візьмемо свого зараз, то візьме хтось...»
— Василю Олександровичу, про нинішню, таку нервову і неврівноважену владу ви говорите так різко. Не побоюєтеся репресій?
— Я вже звик працювати під пильною увагою наших правоохоронців. Якось була і спроба порушити карну справу. Адже корпорація «Мізар» робить те, чого не робить ніхто... І це приносить чималі гроші, і при цьому я принципово нікому не даю хабарі... Мене допитували тоді дуже високі міліцейські чини. Найголовніше запитання було — як ти це робиш?.. Я їм відповідав: «Це ноу-хау, не лізьте сюди, будь ласка...» І от вони вирішили взяти мене «на іспуг». «Та ми тебе упечемо! Та ми тебе підведемо під «вишку»!..» І я раптом відчув такий момент, коли всередині неначе щось переламалося. Я зрозумів, що ми знаходимося у напіввоєнних умовах. І я почав їм навіть не говорити, а кричати: «У мене працюють люди! Вони живуть за рахунок того, що існує моя фірма! Я повертаю борги «Укргазпрому», ті борги, які вже «мертві», по яких пройшов навіть термін позивної давності! Ми повертаємо мільйони! А ви хочете зробити з мене злочинця — не вийде!
І вони раптом почали говорити тихіше, тихіше: «Та перестаньте, та що ви?..»
Так ось після цього, я зайвий раз пересвідчився, що йде найсправжнісінька боротьба корумпованої, наскрізь прогнилої влади проти свого народу, проти найбільш активних, найбільш заповзятливих його представників. І щоб вистояти і вижити, напевно, не варто боятися...
— Наскільки я зрозумів, саме питаннями консолідації, наданням один одному допомоги і займається Міжнародна спілка українських підприємців?
— Так. Сьогодні все більше бізнесменів, змучених свавіллям, об’єднуються навколо Євгена Кириловича Марчука, і всі вони збираються в МСУПі. Кількість членів МСУПу обчислюється не сотнями. Рахунок починає йти на тисячі. І що більше цих порядних, не забруднених людей до нас приходить, то сильнішими ми стаємо. Сьогодні вже навіть наші регіональні відділення в областях можуть самостійно вирішувати іноді дуже непрості питання.
Донедавна основна наша увага була зосереджена на роботі за рубежем. Завдяки цьому створено 15 зарубіжних представництв. Частина з них (у США, Естонії, Латвії, Литві, Польщі, Болгарії) вже сьогодні працюють дуже ефективно.
Зараз більше уваги ми приділяємо розвитку внутрішньої структури. Наші представництва діють уже в 10 областях.
— Як би ви визначили головні напрямки діяльності МСУП?
— Перше. Об’єднання підприємців iз метою захисту своїх інтересів.
Друге. Професійне лобіювання інтересів підприємців.
— Якщо можна, про це детальніше.
— Річ у тому, що через Кабмін, через парламент тягнеться безліч різноманітних непрофесійних прохань, пропозицій... Деякі з них загалом не попадають у правове поле. Бувають навіть із царини криміналу... Чи, скажімо, питання у правовому полі, але наслідки його рішення можуть негативно позначитися на розвитку всього підприємництва або ж економіки загалом. Трапляються й нормальні прохання, але їх не оформлено належним чином.
У нас створено відділ, у якому працюють дуже високопрофесійні фахівці (юристи-міжнародники, аудитори-міжнародники), і вони займаються винятково цими питаннями. І коли до нас приходить підприємець, котрому потрібно вирішити якесь питання на будь-якому рівні влади — спочатку це аналізують. Потім готують документацію. І дуже мобільно (від одного до трьох днів) цю проблему розв’язують.
Третє. Ми розгортаємо програму безкоштовного навчання за кордоном. Займаємося працевлаштуванням.
Нині є безліч економічних навчальних закладів, які дають освіту, але не влаштовують на роботу. Тим часом серйозні підприємці, члени нашої спілки, дуже гостро відчувають брак висококваліфікованих кадрів. При цьому вони повинні бути впевнені, що люди, котрих вони візьмуть на роботу, — справді висококваліфіковані фахівці. Хтось повинен дати їм цю гарантію. Ми налагоджуємо зв’язки з навчальними закладами комерційного характеру, аналізуємо їхні програми. І думаю, що вже десь до літа ми зможемо надавати такі гарантії.
З іншого боку, ми допомагаємо цим вузам, піднімаємо їхній рейтинг.
Четверте. Ми дуже інтенсивно розгортаємо інвестиційну програму. Десять областей уже залучено до цієї роботи. Їхні губернатори дали своє добро на фінансування першочергових заходів. У цьому проекті бере дуже активну участь академік Трофілов.
П’яте. Ми створили Міжнародний гарантійний фонд. Його очолив дуже авторитетний банкір Валерій Малишевський. Механізм фонду дуже цікавий.
— У чому його суть?
— Почну з того, що в нас немає достатньої законодавчої бази, яка визначає функціонування приватних гарантійних фондів. І це, до речі, одна з причин нашої залежності від Міжнародного валютного фонду. Хоча, звісно, за всіх мінусів ми зобов’язані з ним працювати. Такі кредити, які надає МВФ, не дає більше ніхто. Низькі відсотки, можливість пролонгації. Міжнародний досвід свідчить, що деякі кредити навіть прощають...
— Проте, з іншого боку, МВФ висуває умови, виконання яких призводить до залежності — жорстка монетарна політика майже завжди призводить до скорочення власного виробництва країн, які цими кредитами користуються... І це, до речі, починає розуміти дедалі більша кількість людей. Мені якось випало побачити письмово викладені вимоги МВФ до України — припинити дотацію сільського господарства, запустити в Україну якнайбільше продуктів сільського господарства з-за кордону (а в Європі, як відомо, їх перевиробництво). При цьому вітчизняні виробники сільгосппродукції повинні шукати покупців десь на стороні. Цікаво — де?
— Один дуже популярний в Україні західний політик є автором «Теорії контрольованого хаосу». Це стосовно країн колишнього СРСР.
— Так, це дуже точна назва. За такого становища на цьому ринку можна без особливих проблем збувати їхні товари.
Так от, країни—члени МВФ отримують таку (!) вигоду від реалізації тут своїх товарів, що на її тлі їхні величезні внески в МВФ виглядають копійчаними...
До того ж погляньмо, яким чином використовують ці подачки МВФ чи Банку реконструкції та розвитку. Отримавши кредит, ми повинні купити на нього якусь західну технологію та привезти її сюди. У результаті реалізації цих кредитів у них створюються ще й нові робочі місця.
Та повернемося до нашого Міжнародного гарантійного фонду. Уся проблема полягає в тому, що нинішнє політичне керівництво нізащо не хоче працювати з приватними інвестиціями. Тобто говориться, що ми, мовляв, хочемо, нехай прийде сюди приватний інвестор, ми працюватимемо... А коли він приходить (їх уже багато було, бізнесменів, котрі від 10 до 50 мільйонів вкладали в економіку України й хотіли більше...) до, скажімо, віце-прем’єра Голубченка, він їм каже — так, давайте гроші! Вони запитують про гарантії. А їх дати ніхто не може.
Приватні інвестиції, які можуть прийти в нашу економіку, набагато серйозніші, динамічніші.
— Проте коли уряд, як показує практика, гарантії дає лише вибраним, то хто ж прогарантує решту?
— Саме в цьому й усе питання. Хто дасть гарантію?
Свій Міжнародний гарантійний фонд ми створювали, наслідуючи досвід створення МВФ, який з’явився колись в Америці. Тоді там також була криза й необхідна була якась інституція, що гарантувала б приватні інвестиції.
Наш фонд гроші поки що не витрачає, не видає нікому. Він виступає гарантом.
— Уявімо таку ситуацію: фонд дав комусь гарантію, бізнесмен інвестицію отримав, але його проект прогорів. Що робитиме фонд?
— Практично механізм роботи фонду виглядає так. Нехай фермер хоче купити комбайн, який коштує, приміром, 30 тисяч доларів. У нього таких грошей, ясна річ, немає. Та коли він, скажімо, поріже всіх своїх свиней, то зможе зібрати 3 тисячі доларів. Він бере ці гроші, приходить у фонд, вкладає їх і отримує від фонду гарантію на суму вдесятеро більшу. Тобто на 30 тисяч доларів. Його гроші (3 тисячі) зберігаються у фонді. Вони працюють. Після успішного завершення його проекту він може прийти й забрати свої гроші. Вони відпрацювали. Вони його відгарантували. А, коли схоче, може за таким самим принципом діяти й далі.
Тут ми не винайшли нічого нового, а пішли за міжнародними стандартами.
— Читачам, напевне, було б цікаво трішки дізнатися про вас як про особистість.
— Так склалося життя, що я пройшов усі етапи, починаючи зі стояння на ринку й закінчуючи становленням міжнародного підприємництва.
У Київ я потрапив 1992 року. До цього був офіцером Північного флоту, служив на атомних підводних човнах. Підприємництвом почав займатися вже тоді, коли дозволили перші горбачовські кооперативи.
Потім розпався Союз. Я українець і вирішив повернутися на Батьківщину. Тут також брав участь у кооперативному русі. Через кілька років створив корпорацію «Мізар». Спочатку це була просто фірма. Згодом вона почала розростатися. Нині в корпорацію входить і фармакологічна фірма, і закрите акціонерне товариство «Криниченька», яке випускає системи очищення води, кілька фірм, які займаються аудитом і операціями на фондовому ринку.
— У вас є родина?
— Так. Це дружина і двоє синів — Василь та Ілля. Василь навчається в Києво-Могилянському колегіумі. Іллі — 4 роки.
— Роботою завантажені з ранку до вечора?
— Так, але мені взагалi не звикати. Коли я ставив роботу по корпорації, мені довелося об’їздити всю Україну, я жив тоді в машині. Тепер трішки змінилося — я живу в літаку. Роботи, звісно, багато.
— Василю Олександровичу, спасибі за інтерв’ю.
№242 17.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
