Чи не час нам після чергової перемоги зібратися ввечері на рідному українському Хуторі, на околиці якого розташований геополітичний «пуп» Землі. І запросити до столу на Хуторі, який ототожнюється недругами із «сірою зоною» Європи, не заморських радників, а великого російського письменника українського походження та осмислити те, що відбувається. Добре, що горілка у період надмірно розвитого капіталізму не тільки є, але й відмінної якості.
СПОКУСА БАГАТСТВОМ
«Если бы мы все, вместо того чтобы рассуждать о духе времени, взглянули, как должно, на самих себя, мы гораздо больше выиграли бы...»
Микола Гоголь
Україну пронизує висока напруга енергетики «Мертвих душ» — вузлової станції на політичній карті країни. Доморослий «підприємець» від влади роз’їжджає на мерседесівських бричках у пошуках здобичі, несвідомо цитуючи безсмертного Гоголя: «Кто ж зевает теперь на должности? — все приобретают. Несчастным я не сделал никого.., пользовался я от избытков, брал там, где всякий брал бы; не воспользуйся я, другие воспользовались бы. За что же другие благоденствуют, и почему должен я пропасть червем?… что скажут потом мои дети? Вот скажут, отец скотина, не оставил нам никакого состояния!». Великий письменник був не проти багатства, він тільки закликав до упорядкування ділової активності без спокуси багатством, пов’язував реформу, «преображение жизни» через «праведное хозяйство».
«Спокуса багатством» особливо небезпечна для холопа, який служить, не шкодуючи життя, своєму господареві, і забуває, що він повинен залишатися чоловіком: «Все у нас теперь расплылось и расшнуровалось. Дрянь и тряпка стал всяк человек; обратил сам себя в подлое подножье всего и в раба самых пустейших и мелких обстоятельств, и нет теперь нигде свободы в ее истинном смысле... Нигде я не вижу мужа».
Ніде правди діти, і на Захід ми рвемося заради багатого і ситого життя. Для цього використовуються усі можливі прийоми, крім одного. Нам ніколи думати. Тож скористаймося гостинністю українського Хутора. Можливо, з окраїни політичного життя, де час плине повільніше й усвідомленіше, виднішими є обрані європейські шляхи і дороги. І поки на головному дворі українського Хутора встановлюють чергового херувима, посадимо за святковий стіл дорогих гостей. Звичайно, хотілося б запросити не тільки Гоголя, але й інших Великих українців, чиє багатоголосся пронизане любов’ю до батьківщини. Але не все так просто на рідному Хуторі. Тому попросимо великих співвітчизників поки не перейматися. Багатьом з них уже було відмовлено у праві підняти голос про долю України. Інша річ, «щирі українці» — справжні герої славного десятиліття, які пробивали чолом шлях у багату Європу.
ДЕМОНИ ПРОВІНЦІАЛІЗМУ
Комунікаційна природа культури побудована на дорогоцінній властивості прикордоння. Якщо ця кордонність руйнується заради «чистої» національної культури чи зводиться «залізна завіса» у духовному чи інтелектуальному просторі, демони провінціалізму західна ментальність українців, а етнополітичні претензії націонал- демократів на абсолютну істину не підтвердилися творчою діловою активністю. Тут витоки найбільшої трагедії України і, можливо, політичної кризи націонал-демократичного руху. Замість того, щоб почути соціокультурне багатоголосся не тільки Галичини, але й Волині, Закарпаття, Буковини, Чернігівщини, Сіверщини, Полтавщини, Слобожанщини, Поділля, Запоріжжя, Новоросії, Криму та інших історичних земель, на основі якого й будувати українську державність, влада пішла найбільш простим шляхом. За фундамент взяли тільки галичанську традицію як загальнонаціональну.
«Нова» влада, що звикла у минулому до примітивізації, знайшла собі гідних союзників серед націонал орієнтованих «щирих» українців, які приватизували собі право виступати від усього українського суспільства «буревісниками» і оплотами демократії. Націонал-демократи переплутали «науковий», чи печерний, націоналізм тарин; брати Рубінштейни, Левітан, Рєпін і Пастернак — євреї; Достоєвський — білорусько-польські корені, брати Мечнікови — молдавсько-єврейські корені, Павло Флоренський — вірмено- єврейські корені. Окреме місце у російській культурі займають Маргінали слов’янсько-татарського походження. Ось тільки декілька російських прізвищ тюркського походження: Аксаков, Арсеньєв, Ахматов, Бердяєв, Булгаков, Бунін, Годунов, Державін, Карамзін, Рахманінов, Танєєв, Татищев, Тімірязєв, Третьяков, Тургенєв, Тютчев, Чаадаєв та багато інших. У великого російського полководця Олександра Суворова матінка була вірменкою за походженням.
Навряд чи на початку двадцять першого століття в інших народів, враховуючи первісні африканські племена, можна знайти приклади добровільної відмови від своєї культурної спадщини. Це вдалося здійснити тільки на українському Хуторі, де доморослі націонал-демократи викреслили зі списку «щирих» українців багатьох
ВЛУЧНА СТРІЛЯНИНА МИМО УТОПЛЕНИХ ЦІЛЕЙ
Трагічні події над Чорним морем, де українською ракетою було збито російський пасажирський літак, ще раз підтвердили відому істину. В Україні людина залишається найдешевшим товаром. Тому комусь загибель кількох десятків іноземних громадян здалася незначною подією в порівнянні з процесами планетарного масштабу, що відбуваються. Це у західній соціал-демократії заперечення самоцінності окремого громадянина є ознакою прогресуючої дикості.
Але кого може здивувати така стрілянина? Десятиліття незалежності, чи «самостійності», пройшло у невпинній влучній стрілянині мимо запланованих цілей державного будівництва на шляху європейського вибору. Рухаємося нібито на Захід, а у важкі хвилини друзі приходять зі Сходу. Ось і минулий рік славного ювілею незалежності пройшов зі сльозами радості на очах для «еліти в законі», а список видатних друзів України поповнився відомими російськими політиками і Туркменбаші Великим. Влада не перестає говорити про європейську інтеграцію, але на обрії проглядають інші контури.
У політичному житті України популярним є звертання до відомого художнього образу, що зафіксував запорізьких козаків, які пишуть листа турецькому султану. Особливо модним стало зображати на знаменитій картині образи політиків, які глибокодумно складають послання народу про чергове відродження, щоправда, поки з відомим результатом.
Якщо уважно придивитися, яку модель становлення державності вибрала Україна, то тут очікується несподіваний сюрприз. Містика. Турецький султан, незважаючи на величезну відстань у часі, не тільки отримав послання, але й запропонував Україні східну модель благоденства. І останні «оплоти демократії», які розгулювали на українських просторах, із вдячністю втілили побажання султана. Сучасна Україна все більше стає схожою не на омріяний Захід, а нагадує Османську імперію періоду занепаду.
Як відомо з історії, після століть Блискучої Порти, зрощеної на фундаменті східної меритократії (еліти якості), прийшли важкі часи. Вестернізація по-європейськи обернулася для Османської імперії крайнє радикальним націоналізмом, що поділив суспільство на «щирих» турків та інших. Катастрофічно зростав зовнішній борг, економіка занепала, а зубожіле населення ставало ворожим до реформаторів та іноземців. Укоренилася звичка влади жити і паразитувати за рахунок закордонних кредитів. За особисту лояльність султан став роздавати преференції (пільги) особливо наближеним і корпоративним групам, а за безмірну відданість дозволяв час від часу красти та взаємовигідно приватизувати народне добро. Особливо підсилилася корупція, коли султан почав отримувати свою частку від продажу державних пільг. Слава Аллаху, що ще не все з цього вдалося втілити на українському Хуторі, але й заперечувати досягнуте на цьому шляху було б несправедливо.
А як міркує великий письменник про вибір шляху? Гоголь протягом тривалого часу жив у Західній Європі — у Німеччині, Парижі, Римі, Відні. Він був одночасно європейцем, росіянином і українцем, але писав: «Мое сердце всегда остается привязанным к священным местам Родины». Іронія долі. «Щирі українці» відреклися від великого письменника за його приналежність до російської культури, а в іншому таборі його звинувачували у приналежності до західноєвропейської та українсько-польської культури. Навіть Лев Толстой відзначав у нього неросійську мову. Чи, точніше, його російська проза була насичена поетичною енергетикою української мови. Невипадково у російських школах знамениті тексти прози Гоголя вчать напам’ять, як вірші.
Гоголь був мислителем європейського масштабу, одухотвореним джерелами західної філософії. Він писав: «Стоит только попристальнее вглядеться в настоящее, будущее вдруг выступит само собою. Дурак тот, кто думает о будущем мимо настоящего. Он или соврет, или скажет загадку». Шляхи і дороги до світлого майбутнього приховані у «темном и запутанном настоящем, которое никто не хочет узнавать». У суперечках «о наших европейских и славянских началах... весьма много дичи... Но дурно то, что два противоположных мнения, находясь в таком еще незрелом и неопределенном виде, переходят уже в головы многих должностных людей». Одні з них діють у європейському дусі, інші — у протилежному напрямi. І тим самим для підлеглих чиновників приходить лихо: «они не знают, кого слушаться». Цим і користуються різні пройдисвіти: «И плуту оказалось теперь возможность, под маскою славяниста или европиста, смотря по тому, чего хочется начальнику, получить выгодное место и производить на нем плутни в качестве как поборника старины, так и поборника новизны».
Коли політики починають розмірковувати про чергове світле європейське майбутнє, пришестя якого щоразу очікується після чергових правильних парламентських чи президентських виборів, так не хочеться думати про сьогодення. Найзручніше «пялить глаза в будущее», махнувши рукою на все непривабливе сьогодення: «уже так заведено, чтобы передовые крикуны вдоволь выкричались затем именно, дабы умные могли в это время надуматься вдоволь».
Десятиліття протупцювавши як бомжі на порозі європейського та американського домів, українська політична «еліта» зі своєю лояльністю і способом життя за «євростандартами» виявилася незатребуваними на Заході. Сьогодні в Україні, де різні корпоративні групи ведуть боротьбу за владу і переділ власності, можна говорити про «нещасливий стан» суспільства, чи маргінальний синдром, що має вітчизняні корені. Можливо, серед тих, хто віддає накази стріляти мимо запланованих цілей, багато хто не має необхідних якостей, характерних для політичних еліт цивілізованих держав? Але як у цьому переконатися? Не існує готових рецептів, але все-таки є окремі способи. Про них і поговоримо на черговому вечорі на Хуторі поблизу Європи. Продовження — в одному з наступних номерів «Дня» починають вириватися на поверхню громадського життя.
Так уже склалося, що після проголошення незалежності носіями «національної ідеї» стали «щирі» українці. І хоч до їхніх рядів влилися, незалежно від партійної приналежності, громадяни, було б несправедливо не назвати головних героїв. Як найбільш «щирі» українці виступили націонал-демократи, які привласнили право вчити інших, якими повинні бути українська культура і мова.
У 90-і роки серед націонал- демократів була популярною ідея про те, що Галичина виступає як «український П’ємонт», за аналогією з історичною областю в Північній Італії, що стала оплотом не тільки національного, але й економічного відродження. Галичина повинна була б стати флагманом капіталістичної праці, створення сприятливого інвестиційного клімату і зразком вільного підприємництва. У реальній дійсності регіон перетворився на один з найбільш дотаційних. Слабка конкурентоспроможність промисловості, у першу чергу, машинобудування, на зовнішньому ринку і зниження попиту всередині країни зумовили високий рівень безробіття. Склалася своєрідна міжрегіональна спеціалізація. Західна Україна на чолі з націонал-демократичними партіями спеціалізується на національній ідеї, зокрема, на панукраїнізмі, а Схід виділяється своїм ґрунтовним внеском у економічну міць держави.
Перебільшеною виявилася із сучасною європейською соціал- демократією. Запропонований суспільству пропахлий нафталіном варіант «національної ідеї» скомпрометовано небувалими для європейської країни провінціалізмом і корупцією. Країна реально відкинута від цивілізованої Європи. Завдано непоправного збитку становленню української державності.
Застаріла концепція української нації, побудована на світогляді часів Великої французької революції і німецького філософа Йоганна Гердера, який відзначав важливість селянської культури, місцевих мов і фольклору. Сучасна держава — це не національний ансамбль пісні і танцю, а комплементарні відносини усіх проживаючих у ній народів. Демократична держава зобов’язана бути гарантом захисту свободи особистості і прав конкретної людини незалежно від національності та віросповідання.
Уявімо собі, наприклад, австрійську чи російську культури, якби вони відмовилися від своєї спадщини за національною ознакою. Маргінальна культура — найбільше завоювання і стратегічний ресурс Росії, її головний енергоносій. Характерною рисою російської культури є її відкритість світу. Серед знаменитих людей, росіян за духом і культурою — Великі маргінали: Пушкін — з арапів, Гоголь —українсько-польсько-татарські корені, Фонвізін — німець, Багратіон — з грузинів; Лоріс-Меліков, Вахтангов, Хачатурян, Айвазовський — вірмени, Купрін — тавеликих співвітчизників за мовною ознакою і намагаються примусити більшість громадян до зниження свого соціокультурного статусу за рахунок відмови від маргінальної російсько-української культури.
Усі часто згадувані лиха останнього десятиліття (корупція, занепад економіки і моралі) є вторинними у порівнянні з войовничим провінціалізмом. Сьогодні ми живемо у країні, де «щирі» українці, які спливли на поверхню політичного життя, хворі на невиліковну хворобу «манії величності» чи дурості, від якої немає ліків. Де елементарний шахрай, обвішаний нагородами до пупа, проголошується «героєм» капіталістичної праці. Де важко жити своїм розумом і працею.
Що? Нема пророків у своїй вiтчизні? І не Павло Скоропадський писав у «Воспоминаниях»: «…великороссы и наши украинцы создали общими усилиями русскую науку, литературу, музыку и художество, и отказываться от своего хорошего для того, чтобы взять то убожество, которое нам, украинцам, так наивно-любезно предлагают галичане, просто смешно и немыслимо»?
Політичний спектр повинен бути різнобарвним. Більшість українських громадян, незалежно від віддання політичної переваги, бажає своїй батьківщині добра. Але бездумна стрілянина заради, здавалося б, шляхетних цілей не завжди приводить до бажаних результатів.
