«Процес наведення порядку в країні розпочався, і його не зупинити», — упевнений Президент України Віктор Янукович. При цьому він вважає, що порядок у країні — це, серед іншого, й належна система судочинства. Однак коли у середині жовтня з’явилася інформація про висновки Венеціанської комісії щодо законів України «Про судоустрій і статус суддів» та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо недопущення зловживань правом на оскарження» дехто вирішив, що судова реформа може розсипатися, або принаймні загальмувати. Помітно активізувався «господар» кількох справжніх палаців на вулиці Пилипа Орлика, голова Верховного суду України Василь Онопенко, який раніше на зустрічі з главою держави на словах підтримав судову реформу. Тепер він вирішив знову розпочати роботу, спрямовану на її дискредитацію, а отже й згортання, зокрема заявивши, що Вища рада юстиції є політизованим органом, і почав добиватися повернення ВСУ будинків, переданих урядом новоствореному Вищому спеціалізованому суду з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Тим часом Президент України днями продемонстрував і вірність курсу на завершення судової реформи, і тверді наміри покласти висновки Венеціанської комісії в основу подальшої роботи з реформування судової системи держави. У листі до голови Верховної Ради України Володимира Литвина він, зокрема, висловив побажання провести такі зміни до закону, які б не допускали втручання парламентарів у процес обрання суддів. «Подібна практика... сприймається європейським співтовариством як випадки тиску на суддів», — відзначає Президент і додає, що згідно з новим законодавством участь глави держави та Верховної Ради у процесі призначення й обрання суддів є «виключно церемоніальною».
Про дискусію, поновлену у середовищі українських правників після оприлюднення висновків Венеціанської комісії, «День» розмовляв з головою Вищої ради юстиції Володимиром КОЛЕСНИЧЕНКОМ.
— Я задоволений, що ми нарешті перейшли від розмов, мрій та побажань до реального втілення у життя ідей, напрацьованих у ході підготовки судової реформи. Особливо цінно, що це робиться з урахуванням як інтересів та традицій нашої держави, так і рекомендацій, які надаються нашими партнерами — європейцями та американцями. (Зауважу, що крім експертних інституцій Ради Європи та Європейського Союзу Вища рада юстиції співпрацює з фахівцями американського проекту USAID «Україна: верховенство права»).
— Досвід яких судових систем ви вивчали при підготовці та реалізації судової реформи в Україні?
— У світі є різні системи судочинства. Одні діють надзвичайно ефективно, інші ще не позбавилися певних недоліків. Представники ВРЮ не раз відвідували різні країни, зустрічалися з визнаними фахівцями. На жаль, мушу сказати, що єдиного європейського зразка, який можна було б повністю запозичити, не існує. Спілкуючись з членами Венеціанської комісії, я просив: покажіть країну, яку можна вважати еталоном. Але однозначної відповіді не отримав. Спочатку ми співпрацювали з експертами, які представляли Францію. Як відомо, там діє класична судова система. Цю країну можна вважати однією з колисок європейського права. Ми з усією повагою ставимося до французької моделі судочинства. Та й у всьому світі її вважають такою собі «священною коровою». Однак навіть французька правова модель багато у чому не збігається з тими рекомендаціями, які дає нам зараз Венеціанська комісія. Йдеться про статус Вищої ради магістратури (аналог Вищої ради юстиції України), побудову судів, строки та порядок оскарження судових рішень. Тому очевидно, що в Україні слід будувати таку модель, яка забезпечить результат — підвищення рівня правосуддя та довіри до нього суспільства. Ця модель має відповідати національним інтересам, інтересам суспільства, влаштовувати владу і не заважати їй бути ефективною. Вона має забезпечувати у суспільстві розуміння того, що саме людина є головною цінністю і суд має захищати в першу чергу її права і свободи.
— Чи всі стандарти, які нам рекомендують застосовувати, прийнятні з погляду цінностей, про які ви говорите?
— Переважна більшість цілком прийнятні. Але є й принципові речі, з якими не можу погодитися. Адже ѓрунт, на який ми хочемо покласти ці правові норми, докорінно відрізняється від європейського. Досить сказати, що кількість справ у судах у країнах сталої демократії значно менша, ніж в Україні. Характер звернень до суду також істотно відрізняється. Ніде не може бути, скажімо, такої ситуації, що громадянин, беручи кредит в банку, заздалегідь знає, що не буде його повертати. Тож ми повинні виходити з того, що наша країна знаходиться у стані переходу від тоталітарного режиму до демократичного, засади якого ще не стали у нас традиціями, як це відбувається у старій Європі.
— А наші європейські порадники це також розуміють?
— Я неодноразово був на засіданнях Венеціанської комісії. І можу засвідчити, що на останньому засіданні 15—16 жовтня був зовсім інший тон розмови з українською делегацією, ніж іще 5 червня. Ми вже чули одне одного і говорили однією мовою, а відтак розуміли одне одного. Це нас радує. У червні нам дорікали неповагою у зв’язку з тим, що до парламенту був внесений закнопроект, який попередньо не надали для вивчення комісії. Тоді я пояснював це тим, що ми вже отримали три висновки комісії за 2002, 2007 і 2010 роки. Попереднє керівництво країни створювало різні групи, виявляло певні ініціативи, розробляло законопроекти, але далі цього справа не йшла. А Президент Янукович і його команда із самого початку проявили політичну волю, тому що ситуація у судовій системі вже певною мірою стала загрозою для національної безпеки країни. Нерідко ми чули про те, що судді беруть хабарі навіть за цілком законні рішення. Не кажу вже про різну практику судочинства за одних і тих же правових підстав та багато інших проблем системи, що у сухому залишку призвело до зневіри людей у можливості захистити у суді порушене право.
— Саме така ситуація дала поштовх для висновку, що починати рух до судової реформи треба негайно?
— На першому ж засіданні робочої групи з питань судової реформи при Президентові України наприкінці березня глава держави визначив конкретні терміни підготовки та внесення законопроекту до парламенту, наголосивши на необхідності врахувати рекомендації європейських експертів та наш позитивний досвід. Попри те, що чимало необхідних кроків з реформування системи вимагали внесення змін до Конституції, Президент сказав, що далі зволікати ми не можемо. І робоча група почала працювати. При цьому більшість попередніх рекомендацій Венеціанської комісії законодавець врахував. До того ж, на стадії обговорення відповідних законопроектів було дуже багато поправок — понад тисяча. Їх вносили усі політичні сили. Але у ході цього законотворчого процесу сталося так, що деякі питання, які були у первинному проекті закону, зникли, бо серед законодавців перемогла інша думка.
— І все ж, що, на ваш погляд, показала практика — новий закон вже забезпечує якісь позитивні зміни у судовій владі?
— Закон вже діє, і, не секрет, ним значно посилено роль Вищої ради юстиції. Ми відчуваємо, що справляємо позитивний вплив на стан судочинства у країні. Особливо яскраво це видно з характеру скарг на дії суддів, що надходять до нас. Наразі майже немає нових скарг на участь суддів у процесах незаконного захоплення підприємств (рейдерстві). Саме тому ми вже можемо констатувати: ситуація почала змінюватися на краще.
— Однак Венеціанська комісія, схоже, з цим не повністю згодна?
— Комісія не моніторить застосування права. Вона відстежує, щоб зміни у законодавстві відповідали європейським стандартам. Потрібно розуміти, що прийняті зміни були, перш за все, реакцією на ту конкретну ситуацію, що мала місце у вітчизняній системі правосуддя. Жовтневі висновки експертів містять певні застороги до прийнятих законів. Будемо над ними працювати і вносити у діючі закони відповідні зміни. Це стосується, зокрема, необхідності передбачити можливість загального порядку оскарження рішень Вищої кваліфікаційної комісії та Вищої ради юстиції. Це потрібно для того, щоб забезпечити конституційні гарантії на реалізацію апеляційного оскарження рішень суду. Хоча я вважаю, що законом мають бути чітко визначені суди, які розглядатимуть такі суперечки, зокрема, й по першій інстанції. Оскільки це специфічна категорія справ, то вкрай важливо, щоб їх розглядали більш кваліфіковані та досвідчені судді.
Минулого тижня я брав участь у зустрічі, організованій проектом USAID «Україна: верховенство права». Йшлося про судову реформу в Україні та світові стандарти незалежності судової влади. У ній зокрема, брали участь посол Сполучених Штатів Америки в Україні Джон Теффт і представник генерального секретаря Ради Європи Акке Петерсон. З їхніх слів я зрозумів, що вони задоволені співпрацею України і з Венеціанською комісією, і з USAID. Ми з ними багато говорили про те, що нас об’єднує. Ми готові до компромісів, готові враховувати побажання і зауваження. Та разом тим, я вважаю, не можна забувати про національні традиції, менталітет українців та реалії сьогодення, нашу складну історію — війни, голодомори, відсутність державності, тоталітарні режими, як писала Оксана Забужко, «про усі ці експерименти над слов’янською душею».
Пам’ятаю свій подив, коли під час судового засідання у швейцарському суді я почув, що сторони процесу посилалися на закон, ухвалений 1711 року. До речі, щоб внести зміни до закону, там треба проводити референдум... Наша корінна відмінність від європейців у тому, що вони сотні років жили в умовах поваги до людини, в умовах сталих, перевірених часом законів. Тож європейські експерти просто не розуміють, чому нам доводиться регулювати законом навіть етичні норми поведінки суддів.
— Як скоро в Україні можна врахувати та запровадити зауваження Венеціанської комісії?
— Перехідний період не повинен бути тривалим, тому що світ постійно і швидко змінюється, а ми є його часткою, існуємо у глобальному інформаційному, економічному та правовому просторі й повинні робити все для того, щоб якнайшвидше скоротити дистанцію між Україною та рештою світу і стати рівними серед рівних. Особисто я, зважуючи певні кроки, які вимагають великої відповідальності, стараюся уявити їхні наслідки для своїх трьох синів. Чи слугуватимуть ці кроки тому, щоб мої діти жили у цивілізованій країні, щоб вони, звертаючись до суду, були впевнені, що їхні права буде захищено незалежно від того, хто сьогодні при владі. Це повинно стати реальністю для усіх раз і назавжди. І про все це ми маємо постійно і скрізь дбати, бути патріотами своєї країни, піклуючись таким чином і про свої сім’ї.
— Ви цим на щось натякаєте?
— Так. Наша країна має у європейських інституціях своїх представників. Саме їх я маю на увазі. Це вони повинні бути, в першу чергу, патріотами своєї країни. Гадаю, зовсім не личить їм брати на себе там функції прокураторів, паплюжити Україну, її цінності, звершення та наміри. І зовсім погано, коли такі люди усіляко демонструють, що для них усе неприйнятно у рідній країні. Так не можна. Треба прагнути до того, щоб нас за кордоном чули і розуміли навіть тоді, коли якісь розбіжності існують усередині країни. У цій ситуації не можна уникати конструктивного діалогу, плазувати і з усім погоджуватися, а тим більше підкидати ще й свій хмиз у багаття... Йдеться про тих горе-«фахівців», які сьогодні роздають коментарі з приводу висновків Венеціанської комісії. Мені здається, вони здебільшого керуються нічим іншим, як своїми особистими інтересами.
— Ви, мабуть, маєте на увазі члена Венеціанської комісії від України Марину Ставнійчук?
— Не хотів би переходити на особистості, але, на жаль, так склалося, що саме вона сьогодні виглядає справжнім фахівцем з судоустрою, хоча жодного дня не працювала суддею. Але ж красномовністю та чарівністю не можна компенсувати відсутність досвіду та спеціальних знань.
— Які рішення зараз готуються в Україні, щоб імплементувати висновки Венеціанської комісії?
— Почнемо з Вищої ради юстиції. Своїм розпорядженням я створив робочу групу з удосконалення регламенту ВРЮ відповідно до рекомендацій комісії й у рамках діючого національного законодавства. Окрім того, я знаю, що проводиться відповідна законотворча робота в Адміністрації Президента і в парламентському комітеті з питань правосуддя. Сподіваюся, що цього тижня до Верховної Ради буде внесено відповідні законопроекти, що врахують усі зауваження, окрім тих, задля яких треба переглядати Конституцію. В Україні згодні з тим, що ці зміни також слід вносити. Я сподіваюся, до грудня, коли має відбутися чергове засідання Венеціанської комісії, більшість запропонованих змін може бути внесено.
— І всі будуть задоволені?
— Такого, а тим більше у нас, ніколи, мабуть, не буває. Від прийняття Конституції України 1996 року ми чули схвальні відгуки про склад ВРЮ. Та згодом ця оцінка змінилася на вимогу того, що до ВРЮ обов’язково має входити не менше як 50% +1 суддя, обрані суддями. Але ж ми маємо гіркий досвід 2007—2008 років, коли саме судді бойкотували роботу ВРЮ, заважаючи конституційному органу виконувати свої повноваження. Тоді судову систему було втягнуто у політичні розборки, і політичні сили самі підштовхували суди до відверто неправосудних рішень. А ВРЮ не могла приймати рішення через блокування. Очевидно, наша Рада має бути політично незалежною. І я стверджую, що саме такий склад ВРЮ сьогодні. Європейці, зокрема й члени Венеціанської комісії, з цим згодні. Але вони побоюються, що до керівництва Радою може прийти людина, яка використовуватиме свої повноваження на шкоду демократії та правосуддю. Дійсно, таку ситуацію не можна виключити... Але Вища рада юстиції не може складатися виключно з суддів. Адже в компетенції ВРЮ не тільки призначення та звільнення суддів і притягнення їх до відповідальності, а й розгляд скарг на притягнення до відповідальності прокурорів, розгляд питань щодо несумісності прокурорів з посадою. Тут досить зазначити, що у західних моделях судоустрою прокурорів зараховують саме до судової гілки влади. Про що ж тут тоді сперечатися? Тим більше, що в Україні планується подібним чином реформувати прокуратуру. Отже, не варто поспішати з виведенням зі складу ВРЮ прокурорів. З другого боку, мене, суддю у відставці із 20-річним стажем (причому в суді першої інстанції, а це у нашій професії прирівнюється до перебування на передовій), обрано до ВРЮ не з’їздом суддів, а Верховною Радою України. Чи впливає цей факт на мою діяльність у ВРЮ? Та й хто краще за суддю знає специфіку судочинства? Думаю, відповіді очевидні.
— Чи можна сьогодні назвати судову систему незалежною?
— Складне запитання. Незалежність судової системи — це незалежність кожного окремого судді, який є самостійним у прийнятті рішень при здійсненні правосуддя. Такий статус гарантований державою і визначається особливим порядком призначення, обрання, притягнення до відповідальності, недоторканністю та імунітетом, належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді тощо. Очевидно й те, що незалежність кожного судді визначається його особистою мірою свободи. Ви так не вважаєте? З другого боку, коли людина відчуває себе незахищеною у реалізації свої прав та свобод, то тоді у своїх діях вона мусить оглядатися на зовнішні чинники. Думаю, що метою подальшого реформування законодавства у сфері судоустрою й судочинства має стати усунення цих можливих чинників впливу на суддю, і про це якраз і йдеться у рекомендаціях Венеціанської комісії. Сподіваюся, що недалеко той час, коли суддя у нашій країні залежатиме лише від закону.
