Виступаючи 6 вересня перед депутатами на урочистому засіданні з нагоди 20-річчя незалежності, Віктор Янукович висловив задоволення: мовляв, нарешті парламент України став працювати злагоджено й ефективно, «вперше за багато років Верховна Рада демонструє високу дієздатність і політичну відповідальність».
Як прагнення якомога довше посідати кабінет на вулиці Банковій — мабуть, саме так можна оцінити діяльність найвищого представницького органу держави. Тим більше, що 6 вересня депутати встигли провести й урочисте засідання, і звичайне пленарне, ухваливши декілька законів — і все це з 10.00 до 15.00, скасувавши заплановане вечірнє засідання. Що тут скажеш — молодці, ефективно працюють, не базікають зайвого!
А от з позиції інтересів пересічного українського громадянина, зацікавленого у становленні демократії, ефективної ринкової економіки і громадянського суспільства, ситуація виглядає зовсім інакше. Варто взяти для прикладу те саме 6 вересня.
От, скажімо, депутати внесли поправки до закону про пенсійну реформу — з голосу, без розданого парламентаріям проекту цих поправок, що прямо суперечить регламенту. Я вже не кажу про зміст поправок — скасування перерахунку пенсій у бік збільшення, що боляче вдарить по десяти мільйонам українців (і це тоді, коли величезні VIP-пенсії залишилися недоторканними...). А інший закон, який суттєво розширює можливості використання армією зброї в мирний час? Чи не слід було його детально обговорити, щоб уникнути в майбутньому небезпечних моментів? Бо ж відтепер рішення Президента України про широкомасштабне використання зброї армією в мирний час потребує не «затвердження», як раніше, а лише «схвалення» Верховною Радою...
І взагалі — як може парламент фактично вдвічі скоротити собі тривалість робочого дня, якщо станом на те саме 6 вересня в ньому на розгляді перебувало (ви тільки вдумайтеся в цю цифру) понад 1000 законопроектів?
Якщо ж узяти до уваги більший відрізок часу, то ми побачимо: впродовж минулої сесії Верховна Рада діяла, на перший погляд, вельми успішно — ухвалено 740 законодавчих актів, із них власне законів — 198 (що на 80 більше, ніж за позаминулу сесію; решта актів — це парламентські постанови); при цьому, скажімо, питання економічної політики розглядав 51 закон, правової політики — 49 законів, національної безпеки та оборони — десять законів, культури й освіти — чотири закони. Половину ухвалених Радою законів ініціювали самі депутати, іншу половину — уряд, глава держави і Нацбанк. Робота депутатів виглядала ритмічною та розміреною: пленарні засідання чергувалися з роботою в округах і комітетах.
Та коли навіть відволіктися від запитання, де у певного числа нардепів розташовані ті «комітети» й «округи» — на Канарах чи на Багамах, — то й чимало іншого в роботі Верховної Ради не є нормальним. Більше того, з позиції інтересів громадянського суспільства вся робота Ради за останні півтора року є ненормальною та неконституційною. І ось чому.
Мабуть, уже справжньою притчею во язицех стало депутатське голосування чужими картками, в чому найбільших успіхів досягла теперішня урядова коаліція — коли в залі від неї фізично присутні менше, ніж 100 депутатів, табло дивовижним чином висвічує щось таке, наприклад: «За — 255 голосів». А голова Ради Володимир Литвин у цій ситуації замість того, щоб виконувати свої конституційні обов’язки з організації роботи парламенту, відбувається загальними сентенціями: мовляв, депутати повинні неухильно дотримуватися вимог Основного Закону, який передбачає їхнє персональне голосування, але не приковувати ж їх ланцюгами до робочих місць?
Та цим перелік парламентських негативів не вичерпується. Головний із них — те, що чинна зараз конфігурація «більшість — опозиція» не має нічого спільного з волевиявленням виборців восени 2007 року, інакше кажучи, Рада не є органом, який представляє реальний спектр інтересів громадян, тим самим не виконуючи головної, можна сказати, засадничої місії парламенту.
А як відбувається ухвалення поданих урядом та фракцією Партії регіонів законопроектів? Практично без дискусій (а інколи просто з голосу). При цьому мало не автоматично відхиляються запропоновані опозицією поправки, чого реально не було в Радах минулих скликань.
Отож, якщо дивитися на діяльність Ради не з високого кабінету на Банковій, то не можна не побачити дуже небезпечної тенденції перетворення цієї Ради з парламенту (бодай недосконалого, нечасто здатного піднестися до розуміння й узгодженого захисту національних інтересів, а на додачу схильного не завжди дотримуватися ним самим ухвалених законів) на механізм, що слухняно штампує подані Президентом та урядом законопроекти. Впадає в око, що це сталося — і здобуло схвалення гаранта Конституції — якраз за рік до нових парламентських виборів. Тому закономірно нова сесія Верховної Ради відбуватиметься під знаком підготовки до цих виборів (чи відмови від їхнього проведення з перенесенням на 2015 рік, про що давно вже подейкують), а відтак одним із головних актів серед тих, які розглядатимуть та ухвалюватимуть нардепи, має стати новий Закон про вибори.
Цікаво, що навіть московські аналітики вже встигли відзначити: йдеться про спробу закріпити, як любив колись говорити вождь світового пролетаріату, «всерйоз і надовго» панування в Україні нинішнього владного режиму. При цьому «нова» виборча система насправді є погіршеним і прилаштованим під інтереси правлячої верстви варіантом ущент дискредитованої ще на початку 2000-х мішаної виборчої системи. Тобто половина нардепів обиратиметься за партійними списками (як і зараз, «закритими»), половина — як і колись, у мажоритарних округах. Як засвідчили вибори часів Леоніда Кучми, саме в мажоритарних округах грандіозних розмірів набувають адмінресурс, підкуп виборців, фальшування результатів голосування. Обрані ж депутатами «незалежні» кандидати якимось дивом опиняються у пропрезидентських фракціях. А ще скасовуються дозволені і попереднім, і нинішнім виборчим законодавством міжпартійні блоки й установлюється п’ятивідсотковий прохідний бар’єр — замість чинного тривідсоткового. І, як кажуть, зникає (a la Росія) сакраментальна графа «проти всіх» у виборчих бюлетенях.
Можна не сумніватися: за нинішніх політичних розкладів буде ухвалено будь-який виборчий закон, який даватиме можливість владній верхівці й надалі перебувати «нагорі». А національні інтереси, перспективи розвитку громадянського суспільства, реальної багатопартійності та політичної демократії будуть — укотре вже — зігноровані, хоча слів про них скажуть чимало. Уже зараз Верховна Рада втратила спроможність хоч якось контролювати ті персони, котрим реально належить уся повнота влади. Тож Рада дедалі більше перетворюватиметься на квазіпарламент того типу, який існував у комуністичних державах Центрально-Східної Європи — номінальна багатопартійність під орудою «керівної та спрямовуючої сили» та суто декоративна депутатська активність. Отакий маємо «подарунок» на 20-річчя незалежності...
