Однією з «наймодніших» тем минулої кампанії стали таємничі й всемогутні «виборчі технології», активне використання яких, на думку багатьох, забезпечило нещодавньому аутсайдеру президентських перегонів такий вражаючий, переконливий успіх. Під час обговорень методів і принципів, що використовуються сучасними фіхівцями РR і політтехнологами, порівняльного аналізу РR- кампаній кандидатів за дужки виноситься вельми важливе питання: а наскільки є виправданими такі методи з точки зору інтересів суспільства? Наскільки відповідають принципам вільного, рівного й усвідомленого вибору, що лежать в основі тієї моделі представницької демократії, яку намагається використати українське суспільство, всілякі методи відвертого маніпулювання громадською думкою й свідомістю окремих громадян? У зв'язку з цим цікавим є досвід наших північних сусідів, які набагато раніше й у набагато більших масштабах стикнулися з сучасними передвиборними технологіями, включаючи «чорний» РR і всілякі «брудні» методи нечесної конкуренції. Відомий російський письменник Віктор Пелевiн, автор романів «Життя комах», «Чапаєв і пустота», «Покоління П», що стали культовими, сформулював низку питань, опублікованих у журналі «Советник» . Нижче ми наводимо текст цих питань і запрошуємо читачів газети взяти участь у дискусії на цю тему. Отже, слово Віктору Пелевіну .
1. Інформаційний простір переповнений іміджами, котрі давно живуть власним життям. З економічної точки зору імідж — це комерційний продукт, що має певну вартість, причому вартість тим вищу, чим є вищою ефективність цього іміджу. З іншого боку, суспільство до певної міри вірить в іміджі, вважаючи, що це інформаційні образи реальності. Але якщо імідж не відбиває реальність, а модифікує її, його вже не можна назвати іміджем, тобто образом. Виникає запитання — якщо це образ, то образ чого? Ми маємо справу з феноменом такої природи, що важко осягається, — відображенням, що існує незалежно від того, що відбивається. Цей феномен правильніше називати не іміджем, а «віртуальним інформаційним об'єктом». У цього вислову, до речі, така сама абревіатура, як у «временно исполняющего обязанности», або «врио». Крім того, ясно відчувається зв'язок зі словом «врать». Саме віртуальні інформаційні об'єкти й заповнюють центр політичного життя — голосуючи, люди вибирають з їхнього набору. Чи коректно взагалі вживати слово «імідж» щодо досить довільної галюцинації, що наводиться політтехнологами на підставі уловлених очікувань виборців? Що це таке — «імідж»? Чи не виходить так, що наші батьки мали вибирати з одного напівмертвого, але справжнього Брежнєва, а ми вибираємо з десяти різних галюцинацій, не знаючи, що за цим стоїть? Чи можна назвати таку систему напрямку демократією, чи не маємо ми справу, швидше за все, з імагократією, якщо скористатися терміном Чеслава Мілоша, або з РR-кратією? Як ви ставитеся до того, що політичне життя еволюціонує в цей бік, і до чого, по-вашому, може призвести ця еволюція?
2. Те, що імідж є комерційним продуктом, призводить до того, що відбувається інфляція іміджів. Вони вицвітають, якщо постійно не вливати в них нові гроші. Крім того, вони поступово руйнуються компроматом і перестають взагалі викликати в людях якісь почуття, крім глухої огиди. Чи не призводить інфляція іміджів до того, що в людей остаточно пропадає віра в продукти політтехнологій? Чи не помічають професіонали цієї тенденції, яка може проявитися, наприклад, у зростаючій непередбачливості й некерованості електорату, в тому, що відпрацьовані й надійні технології раптом дають осічку? Чи не проявляється ця тенденція в тому, що технології стають одноразовими, як шприци?
3. Внаслідок своєї природи людина не має прямого контакту з громадською думкою — вона може особисто ознайомитися тільки з думкою іншої людини. Громадська думка — одна зі складових інформаційного простору. Про зміст громадської думки люди дізнаються зі ЗМІ, причому рейтинг вважається її єдиною об'єктивною характеристикою. Картина громадської думки, створеної на підставі рейтингів, впроваджується в свідомість електоральної одиниці, яка завжди підсвідомо ототожнює себе з більшістю, оскільки в масовій свідомості саме більшість є носієм моральної істини. Виникає позитивний зворотний зв'язок, який призводить до подальшого зростання рейтингу і т. д. Чи не є громадська думка, створена іміджмейкерами на підставі рейтинг-технологій, іміджем громадської думки? Чи не призводять рейтинг-технології до формування в свідомості електоральної одиниці іміджу виборця, який згодом і вибиратиме між іміджами політиків? І чи не правильніше в такому випадку говорити не про вибори, а про імідж виборів? Наскільки прозорими й доступними для суспільства є способи збирання інформації про стан громадської думки? Навіщо, з комерційної точки зору, взагалі займатися вивченням того, що дешевше виготовити? Чи мають технології визначення рейтингів бути прозорими для суспільства?
4. Наскільки усвідомлюють самі політтехнології можливі результати своєї роботи? Чи не маємо ми справу з розробкою й виробництвом зброї масового інформаційного враження, про потужність якої можуть не здогадуватися навіть її розробники? Чи не є сучасні технології обробки масової свідомості розвитком розробок геббельсівської й сталінської пропаганди?
5. У засобах масової інформації часто пишуть, що майбутні вибори стануть парадом нових політтехнологій. Чи не поясните ви, як професіонали, про що йдеться? Чого нам чекати та як нам захищати свій розум?
6. Відомо, що серед технологій, що використовуються в РR, є методики примусового управління свідомістю, такі, як НЛП. Хороший комунікатор на зразок Рейгана або Жириновського користується технікою НЛП неусвідомлено. Тому до таких людей не має бути претензій — це свого роду талант, який людина використовує інтуїтивно. Але зовсім інша справа, коли методики шизоманіпулювання вивчаються й використовуються свідомо. Ми говоримо про такі технології НЛП, як reframing, onfusion (розрив шаблона), double bind та серйозніші. Питання для професіоналів, тому що ми не маємо наміру тут навчати цій техніці тих, хто з ними не знайомий. Люди, які зазнають дії цих технологій, не повинні про них знати — за іншого випадку використання цих методів втрачає сенс. Чи є нормальним такий стан речей? Чи мають бути РR-технології цілком прозорими для суспільства, і чи можливо це?
7. Питання про внутрішній світ політтехнолога. Відомо, що для того, щоб примусити інших людей повірити у будь-що, необхідно хоча б на секунду повірити в це самому. РR-фахівці по черзі обслуговують сили, котрі є протилежними або серйозно не співпадають одна з одною. Чи не призводить до крайнього цинізму або шизофренії професійна необхідність послідовно (а за ідеального для бізнесу випадку — одночасно) ототожнюватися з такою кількістю полярних думок? Як захищають себе РR-технологи від цього психічно небезпечного аспекту власної діяльності? Чи можна говорити про внутрішню РR- роботу з самим собою? Чи доставляє їм насолоду усвідомлення того, що вони можуть привести до влади будь-якого ідіота? Чи зневажають вони своїх клієнтів?
8. Громадською думкою маніпулюють в інтересах тих, хто платить за це гроші. Але при цьому об'єктом маніпуляцій стає свідомість інших людей. Будь-яку людину обурило б, якби на чиєсь замовлення їй раптом зробили татуїровку на лобі. Але чому суспільство має дозволяти татуювати свою свідомість, та ще й безкоштовно? Реклама й продукція політтехнологій розміщується не на щитах і не в рекламних блоках, а в свідомості людей. Чому замовник будь-якого виду реклами не платить окремим громадянам за розміщення своєї інформації в їхній свідомості? При розміщенні рекламного щита робляться відрахування міській архітектурі, ДАІ, охороні Президента, балансоутримувачеві тощо — всі мають частку, крім членів target group. З ними це питання навіть не обговорюється. У чиїй власності взагалі знаходиться свідомість людини за умов ринкових відносин? Можливо, є сенс створити спілку громадян, які примусово зазнали РR-впливу? Хто захищає інтереси й права громадян як об'єктів РR-маніпулювання?
