Україна відсвяткувала 13-ту річницю своєї незалежності. Нарівні із серйозними економічними досягненнями, вражаючими змінами в політичній і соціальній сферах, відбуваються й істотні зрушення в суспільній свідомості. І для політичних еліт, і для пересічних громадян стає дедалі очевиднішим, що, створивши та відстоявши Українську державність, слід перейти до формування Єдиної української нації.
У своїй промові на честь тринадцятої річниці незалежності України Президент України Л.Д. Кучма назвав процес творення нації основою існування держави. Жодна будівля не була побудована без цементу, яким для успішного державного проекту слугує нація. Услід за Президентом задамося питанням, чи є вона в Україні — сучасна монолітна політична нація, без приналежності до якої не мислить себе кожен її громадянин? Існування нації спирається на свідому волю її членів, і тому нація — це колектив людей, які хочуть бути державою або є нею. Саме тому в деяких західних мовах слово «нація» вживають як синонім слова «держава», — відзначив Президент України.
Кожна нація, як і людина, має свою неповторну долю. Вона складається з безлічі чинників, серед яких історичні передумови, політичні установки, ментальність народу тощо.
Оцінюючи міжнародний досвід, можна виділити кілька моделей формування націй.
По-перше, це класичні національні держави. Їхнім підмурком і стержнем були моноетнічні спільності в єдності політичних, культурних, історичних і географічних кордонів. Так були створені Німеччина, Франція, Польща та більшість сучасних європейських держав.
По-друге, це багатонаціональні держави, в основі яких закладено принцип діалогу, взаємодії між кількома базовими, досить автономними етнічними групами, що формують націю. Це позначилося як на характері їхнього політичного устрою, так і на державній ідеології. Прикладами таких держав є Канада та Швейцарії, де єдину політичну націю становить різна національно-культурна спільність.
По-третє, існують держави-системи, в яких чинник загальної державності (точніше — наддержавності) є пріоритетним і домінує над усіма іншими особливостями. Приклади таких систем — США, Китай та Росія, а також ЄС — з погляду тенденцій і перспектив розвитку.
По-четверте, можна виділити особливу групу клерикальних держав, де основним чинником забезпечення суспільної та державної єдності є спільність релігійних цінностей і лояльність до відповідних інститутів духовної влади. Відповідно до цієї схеми державного будівництва розвивається низка країн ісламського світу.
Кожна з цих моделей формування нації має право на існування і є об’єктивно ефективною в конкретно-історичних умовах. Проте очевидно, що при виборі концепції побудови сучасної української нації, за основу слід брати ті ідеї та символи, які здатні «працювати» в Україні, мають найвищий консолідуючий потенціал, є найадекватнішими внутрішнім і зовнішнім умовам, а також дозволяють вийти на якісно новий рівень суспільного розвитку.
Які ж ідеї та цінності можуть стати основою формування єдиної української нації?
Очевидно, що початкові передумови формування української політичної нації мають безліч схожих рис із тими країнами, в яких нації створювались на багатонаціональній основі. У цих умовах радикальний політичний лозунг «Україна — для українців!» слід остаточно відкинути і спільними зусиллями знайти нову формулу «українства». Для цього треба реконструювати в сучасних формах увесь культурно-історичний «візерунок» української нації, в усьому його етнічному різноманітті. Саме зараз ми спостерігаємо народження нових явищ української культури, як масової, так і елітарної, в тому числі й моди на українську самобутність. Європейський успіх Руслани — тому свідчення. Це украй важливий крок на шляху культурного одухотворення всього процесу національного будівництва.
У юної нації з’являються нові символи, які втілюють її успіх на міжнародній арені, — Андрій Шевченко, Руслана Лижичко, брати Клички. Не має значення, якою мовою вони розмовляють, не має значення, де вони народилися та де працюють у цей час, важливо, що вони усвідомлюють себе українцями. Завдяки їм молоде покоління наших співгромадян розуміє, що можна пишатися тим, що ти — українець.
Особливу увагу слід звернути на такий «некласичний» чинник національного будівництва як політико- економічна мотивація суспільного розвитку. Будь-яка політично спроможна нація сьогодні має свою власну «національну економічну ідею». Наприклад, для Європейського Союзу — це наздогнати США до 2015 року; для Казахстану — стати середньоазіатським «економічним барсом» і більше ніж потроїти ВВП до 2015 року; для Росії — це подвоєння валового внутрішнього продукту до 2010 року. Такі ідеї несуть необхідний мобілізуючий і солідаризуючий потенціал, а отже — можуть бути використані в практиці національно- державного будівництва і в Україні. Ми давно та багато говоримо про національну ідею, але розуміємо її в термінах ХIХ століття. А на дворі вже третє тисячоліття.
Ми повинні враховувати ще одну важливу обставину. У сучасної нації, нації епохи глобалізації, повинен бути сформований чіткий образ і програма майбутнього. Нам треба замислитися про створення національної стратегії XXI століття, що стане основою для продукування програм розвитку і сценаріїв майбутнього України.
Із цього погляду, як один із чинників зміцнення національної єдності можна розглядати гуманітаризацію зовнішньої політики України, що має на увазі активнішу роботу з українською діаспорою й державами, з якими історично та культурно пов’язані національні меншини, що проживають на території нашої країни. Це дало б можливість не лише формувати позитивний міжнародний образ України, а й сприяти вирішенню цілої низки стратегічно важливих питань. Таких, наприклад, як надання Україні статусу країни з ринковою економікою, просування до СОТ, залучення «етнічних інвестицій» в економіку тощо.
Що стосується внутрішньої міжнаціональної політики в Україні, то тут помітний «оновлюючий» ефект могла б дати модернізація (на основі сучасних міжнародних стандартів) законодавства, що регулювало б сферу міжнаціональних відносин, а також активніше приєднання української діаспори (в широкому, неетнічному розумінні цього терміну) до суспільного та соціально-економічного життя країни.
Є ще один важливий чинник національного будівництва, який не мав раніше такого значення як нині, — облік тенденцій розвитку народонаселення. Йдеться про цілеспрямовану й ефективну демографічну та міграційну політику. Те, що Україна належить до «старіючих націй», — факт об’єктивний. І на нього не можна не зважати. Але Україна не повинна бути «вимираючою» нацією. Для нормального відтворювання суспільства, для нормального розвитку економіки протягом наступних десятиріч Україні знадобляться додаткові робочі руки, голови та капітали. Їх може дати грамотна політика «демографічного переходу» — стимулювання народжуваності, а також економічно продуктивної міграції.
Сьогодні, кажучи про формування української політичної нації, ми повинні усвідомлювати, що стоїмо лише на самому початку великого та нелегкого шляху, в умовах, коли навіть зміст самого поняття «національне» зазнає істотних змін. Змінюється характер відносин громадянина та держави, розширюється та «розшаровується» життєвий простір звичайних («пересічних») людей, формуються нові мотиви й основи солідарності людей у суспільстві. Нові нації — це духовна, економічно та політично згуртована спільність вільних і творчо активних громадян. Тому саме формування Українського Громадянина має стати основою концепції українського націотворення на нинішньому етапі.
Синтез традицій та інновацій, облік глобальних тенденцій і розкриття внутрішнього потенціалу країни — таким вбачається ключ до формування української нації нової історичної епохи й, одночасно, тест на здатність еліт і широких верств суспільства до масштабної історичної творчості.
