У «Дні» №156 опубліковано статтю Євгена Марчука «Соціополіс — модель майбутнього суспільства», в якій уперше пропонується конкретний вихід із критичної ситуації, що склалася. «Створення та успішна діяльність в Україні структур випереджального розвитку, основою якої є поступово зростаючий сукупний людський потенціал — нова парадигма просування нашого суспільства в гідне майбутнє», — пише автор. Про те, наскільки назріла необхідність саме такого підходу до розв’язання проблем, свідчать і голоси тієї самої інтелектуальної еліти, від якої й залежить сьогодні наше майбутнє. Баритися з прийняттям рішень не можна: надто ціняться українські «мізки» на Заході, відтік їх зростає й зростає. І не вдасться стримати цей потік ніякими патріотичними лозунгами та заборонами. Кожна людина має право на реалізацію своїх здібностей і на життя в державі, яка про це піклується.
ВИТРАТНЕ МИСЛЕННЯ
Нині мало хто згадує початок того, що ми називали «перебудовою». Тоді одним із перших прозвучав лозунг про «людський чинник». Це здавалося природним, бо в усьому світі цивілізованість держави вимірюється ставленням до інтелектуальної еліти. Однак дуже скоро це поняття зникло з лексикону, так і не встигши набриднути. Людина не стала вирішальною умовою соціального прогресу і в незалежній Україні.
Здібності та професіоналізм — речі надзвичайно дорогі, а вкладання в них коштів — справа дуже прибуткова, оскільки успіх економіки більше залежить від людини, ніж від «залізяк», на яких вона працює. За даними економістів, 1 карбованець звичайних капіталовкладень наприкінці 60-х років давав 38 копійок прибутку; карбованець, витрачений на науку, давав уже 1 карбованець 45 копійок; а на кожний карбованець, вкладений у розвиток освіти, країна отримувала близько 4 карбованців.
А ми ж досі вважаємо освіту та культуру (а часом і науку, особливо гуманітарну) неприбутковими сферами. Це типова помилка. Прибуток від них з’являється не відразу й не там, де вкладаються кошти, а розподіляється між іншими соціальними сферами, що користуються результатами науки та освіти. Отже, цей прибуток належить усьому суспільству.
Через цей парадокс в умовах стихійного нерегульованого ринку не всі гуманітарні сфери можуть бути прибутковими. Чи означає це, що вони неефективні для суспільства? Аж ніяк. Просто для них необхідний інший принцип фінансування. Вкладання коштів у гуманітарні сфери дуже вигідне для держави. Адже їхній розвиток призведе до зростання ефективності економіки (і до великих прибутків!) у багатьох інших галузях. А отже, держава зможе поповнити свій бюджет за рахунок податків, що в багато разів перевищить первинні витрати.
Наша держава, схоже, цього не розуміє. Продовжуючи мислити категоріями витратної економіки, вона вигідне вкладання коштів вважає лише витратою грошей, майже добродійністю, забуваючи стару істину, що скупий платить двічі. Результат — скорочення асигнувань на науку, освіту, культуру, зменшення прийому студентів, що навчаються у вузах за рахунок коштів держбюджету, повсюдне скорочення штатів викладачів вищої школи (іноді більш ніж на 50%), закриття навчальних закладів, виселення інститутів із власних приміщень.
Коли людина голодна, їй навряд чи спаде на думку відрізати, щоб з’їсти, шматок власної ноги, якщо, звичайно, вона не хвора на шизофренію. Але держава чинить саме так, намагаючись в такий спосіб латати бюджетні дірки. А потім ми дивуємося, що в нас слабка наука й бідна країна. Про нерозуміння державою ролі людського чинника свідчить і те, що науки про людину в нас ніколи не були в числі пріоритетних напрямків науки та техніки. Але наївно вважати, що прогресивні технології та нові матеріали можуть створюватися без допомоги людей.
Складається враження, що до інтелектуальної еліти, яка була б гордістю будь-якої країни, в нас всім байдуже. Талант, інтелект, знання людини — це не надбання нації, а особиста проблема їх власника. Хочу, щоб мене правильно зрозуміли. Йдеться не стільки про долі людей науки (хоча й про них теж), скільки про долю суспільства. Розумні люди все ж таки не пропадуть, зайнявшись бізнесом, приватною практикою, принаймні на життя зароблять. Якщо не за покликанням, то в іншій справі. Якщо не в нас, то за кордоном.
Від ігнорування людського чинника страждає сама держава, ті галузі, звідки йдуть таланти, бо без опори на людину та її здібності ми ніколи не подолаємо труднощів. Якщо займатися лише гасінням економічних «пожеж», то грошей бракуватиме й завтра, й післязавтра, «пожеж» буде дедалі більше, а без сильних науки, культури та освіти ми будемо плентатися в хвості цивілізації й навіть не наблизимося до економічно розвинених країн. До речі, нерозвиненість гуманітарних наук властива негуманним, недемократичним, тоталітарним державам. Та й за прогнозами футурологів XXI століття буде епохою наук про людину.
СКУПИЙ ПЛАТИТЬ ДВІЧІ, ДУРНИЙ — ЗАВЖДИ
Держава стверджує, що грошей немає, тому що не знає, як їх примусити працювати на суспільство. Потрібні прогресивні економічні реформи й грамотна податкова політика, яка стимулює (а не душить) виробництво й не дає паразитувати. Адже найбільш процвітаючою формою бізнесу в нас є посередництво в усіляких формах, що робить гроші з «перекладання» їх з однієї кишені в іншу, залишаючи собі чималі комісійні. А багато хто з тих, хто займається так званою «приватною комерцією» (та інші представники й представниці нелегального бізнесу), взагалі не платять податків або платять, але не державі, а рекетирам. При цьому вони живуть краще, ніж творці благ і творці дорогої інтелектуальної продукції, а величезні кошти потрапляють у злочинні руки або ще Бог знає куди.
Виходить навпаки. З керівництва економікою, наукою, державою йдуть найкращі, а залишаються ті, хто просто зручніший (до речі, саме талановиті люди за складом характеру часто виявляються «незручними» для навколишніх). Усе це обходиться дуже дорого — ціною убогості десятків мільйонів людей, безповоротного падіння рівня здоров’я та генофонду нації через хвороби та неповноцінне харчування дітей, ціною інтелектуального й етичного виродження однієї з найбільш розвинутих у минулому республік, що постачала еліту в усі сфери життя колишнього Союзу, від Академії наук і Спілки письменників до Політбюро компартії.
У магазині ми платимо за товар ту ціну, за якою його продають. У сфері розумової праці все навпаки. Держава (головний «покупець» продукції фундаментальної й гуманітарної науки) сама призначає ціну, причому вельми низьку. Але інтелектуальна продукція — річ дуже дорога, багато дорожча за ковбасу чи кросівки. Це давно зрозуміли за кордоном, де високо цінять не тільки своїх, а й наших вчених, у чому й полягає одна з причин горезвісного «відтоку мізків».
Щоб позбутися експлуатації держави, у вченого є щонайменше два шляхи: або піти туди, де можна вигідніше «продати» свій «товар» (зокрема й за кордон); або просто знижувати якість, приводячи «вартість» у відповідність до низької ціни. Як співає Юлій Кім: «Мне дают по труду, я даю по зарплате».
Талановиті люди найчастіше обирають перший шлях (за винятком безкорисливих ентузіастів, яких залишається все менше). Найменш здібні й ініціативні йдуть другим шляхом, неухильно знижуючи інтелектуальний рівень науки. Ще трохи, й уже ніякими підвищеннями зарплати його не піднімеш, оскільки залишаться лише ті, яким зручно, нічого не роблячи, отримувати мізерну зарплату, яка є замаскованою допомогою з безробіття.
Брехливим є твердження, що на науку бракує коштів тому, що ми бідні. Бракує не тому, що бідні, а бідні тому, що не хочемо платити стільки, скільки треба. Азбука економіки свідчить: щоб розбагатіти, треба спершу витратити. Навіть напівграмотний селянин розуміє, що й у голодні роки треба залишити частину зерна (причому найкращу) на насіння. І якщо хочеш отримати добрий урожай, то маєш залишити на насіння достатню кількість. Якщо ж насіннєве зерно просто з’їсти, пояснюючи це злиднями й тим, що нема чого їсти, то завтра дійсно не буде чого їсти.
«НАША НАЦІЯ В НЕБЕЗПЕЦІ...»
Такими словами починалася доповідь комісії експертів, створеної урядом США 1981 року. Далі там зазначалося: «Ця доповідь присвячена лише одній проблемі, але такій, яка погубить американський добробут, безпеку та цивілізацію, якщо не буде розв’язана...» Читач здивується, дізнавшись, що причиною занепокоєння провідних вчених і державних діячів стало (всього лише!) певне зниження інтелектуального розвитку американських школярів (що регулярно вимірюється в США).
На превеликий жаль, ми навіть не підозрюємо, в якій небезпеці перебуває наша нація, бо ніхто ніколи не вимірював інтелекту наших дітей, а неухильне, впродовж кількох останніх років, зниження рівня науки та освіти стало звичним. Час уже нарешті зрозуміти, що не пошуки міфічного золота предків, не покладання надії на матеріальні подачки через кордон, а лише справжній скарб нації — «золоті» голови й руки її людей — здатен зробити Україну могутньою й процвітаючою державою й уникнути долі економічної та інтелектуальної колонії Заходу чи Сходу. Треба лише дати можливість талантам нормально жити й працювати в усіх сферах — від науки до управління державою.
Як створити такі умови? А про це можна спитати у самих професіоналів, вони й на це запитання змогли б знайти відповідь. Хоча посередності в нашій державі давно вже не питають чиїхось порад...
