В умовах домінування адміністративної логіки над партійною цілком природним виглядає крах усіх спроб створення у парламенті стабільної законодавчої більшості. Категорично важливим формування такої більшості є для України з того погляду, що політична конфігурація майбутнього парламенту стане визначальною і для формату виконавчої влади, і для всього процесу реформ у доступній для огляду перспективі. А враховуючи той факт, що вибори є одним з інструментів, за допомогою якого можна змінити структуру політичних інститутів і логіку їхнiх дій, головним на даному етапі є завдання подолання адміністративно-бюрократичного базису влади. Необхідний перехід до збирання нової, дієздатної конструкції, здатної перетворити більшість на виборах у парламентську більшість, а також досягнути функціональної єдності виконавчої і законодавчої влади у режимі реальної партійної політики і відповідальності. Тому нижчевикладене потрібно розглядати не стільки як найбільш вірогідний політичний сценарій, скільки з позиції актуального політичного планування. Зрештою, вибори — це не тільки набір персоналій та інтересів, але й закладення певного алгоритму розвитку країни на декілька років.
Новим зигзагом у виборчому марафоні стало «перепланування» електорально-партійної архітектури у зв’язку з приходом глави президентської Адміністрації В.Литвина і прем’єр-міністра А.Кінаха на роль лідерів блоку «За єдину Україну!». Цей крок майже одностайно було сприйнято як чергову спробу чергового створення чергової «партії влади» на основі надконцентрації адміністративного ресурсу. Однак за адміністративним «застекольем» можна побачити й інший змiст. Порівняно новим кроком є «пряме включення» президентського ресурсу й електоральна консолідація всієї вищої виконавчої еліти. Технології побудови «партії влади», характерні для пострадянських режимів початку 90-х, коли публічний державний діяч (наприклад, чинний прем’єр) ставав формальним партійним лідером, були спрямовані насамперед на мобілізацію адміністративної еліти і конвертування адміністративного ресурсу у виборчий прибуток, а також на «резервування» місць для власного законодавчого лобі. Однак сучасна ситуація диктує потребу в стратегії, що калькулюється у більш довгостроковій перспективі. Новітні «мобілізаційні» ініціативи влади можуть бути спробою пошуку нових ресурсів і можливостей для поступового формування ефективної моделі партійного режиму. Зводити все до банальної концентрації адміністративного ресурсу та створення чергової фракції влади надто просто.
Стратегію створення широкої партійної коаліції можна розбити на два етапи: перший пов’язувався з боротьбою за формулу виборчого закону. Перехід до пропорційної системи виглядав передчасним, оскільки центристські партії як публічні майданчики адміністративних еліт слабкі ідейно та організаційно. Досить часто головною опорою для них є або «природні політичні монополії», або сума особистих виборчих капіталів політиків. Причому ця сума не завжди означає «партія». Так, наприклад, майже весь «парламентський» актив партії «Трудова Україна» робить ставку на мажоритарні округи (відомий список Шарова-Пінчука), що характеризує «ТУ», швидше за все, не як партію-інститут, а як «суму PR-технологій та ресурсозабезпечених політиків». Збереження формули 50/50 зафіксувало паритет партійно-ідеологічних і особистiсто-ресурсних моделей нинішнього етапу українського партбудівництва. Обидві частини змішаної системи надійно забезпечують центристам мандатне лідерство та статус ядра майбутньої парламентської більшості. З другого боку, проступає і прагнення ставити на партії, що вже відбулися, як на провідних гравців на виборах. Режисура нинішньої кампанії це підтверджує. По-перше, контроль та дозування підтримки спрямовані на врівноваження шансів різних партій і блоків: декілька центристських партій підсилюються за допомогою впливових лідерів (М.Азаров стає головою Партії регіонів, В.Литвин та А.Кінах — блоку «За єдину Україну!»). По-друге, за допомогою різних форм делегування (Р.Безсмертний і П.Порошенко входять до ядра блоку В.Ющенко) відбувається закріплення за різношерстими партійними структурами статусу потенційних учасників майбутньої більшості. По-третє, з метою нейтралізувати ризики високих електоральних показників зміцнілих партійних структур (СДПУ(о), «Нашої України», ПЗУ) терміново підготовлено проект під умовною назвою «Оборона Києва»: муніципально-адміністративний ресурс «Єдності» Г. Омельченка, що за задумом повинно «відвести» від Ющенка велику частину столичного виборця, традиційно орієнтованого на націонал-демократів, і зрівноважити таким чином обліковий результат «Нашої України» і «За єдину Україну», а також втримати об’єднаних есдеків на «потрібній цифрі». Таким чином, концентруючи і перерозподіляючи президентський ресурс для формування широкої партійної коаліції і залучаючи до цього сильні політичні фігури, Президент фактично намагається перенаправляти партійне будівництво від адміністративних ближче до партійних форм. Якщо продовжити цю логіку, то саме на базі електоральної більшості можна було б сформувати законодавчу більшість і партійно ідентифікувати президентську владу.
Але тоді між «партією влади» і адміністративним ресурсом вже не може бути поставлено знак рівності. Модель «партії влади», котра будується, складається вже не з «ексклюзивної партії» чи лобі, а є президентсько-партійною моделлю. Які її характерні риси? «Партія влади» стає своєрідною «федерацією» партій і блоків. Щодо виключно адміністративного ресурсу, то він здебiльшого зосередиться у мажоритарних округах, оскільки саме тут він поки ще «рентабельний» (більшість адміністративної еліти робить ставку на «клієнтські» зв’язки на регіональному рівні). Місія адміністративного ресурсу, що полягала у забороні та нейтралізації своїх «братів» — лівоопозиційного і так званого олігархічного ресурсів підходить до свого завершення. Цей процес багато в чому об’єктивний, але поки трохи інертніший. Прискорити його може перехід на партійні начала, ЯКИЙ покликаний змінити становище партій на політичному ринку, — партії вже не можуть і не мають права бути підручними інструментами у конкурентній боротьбі за пости, бізнес, закони.
Нові принципи функціонування партійного ринку дозволять змінити логіку політконкуренції, що вже вичерпала себе, — «ліві—центристи—праві». Внаслідок дії цієї формули-тріади тактика влади замикалася на балансуванні між поляризованими лівими і правими. Це тільки зміцнювало ідейну безбарвність та шарнірність центристських партій, що виконували тільки посередницькі і стримуючі функції. Тому з боку влади пошуки нової ідеологічної і організаційної платформи для центристських партій цілком виправдані. З другого боку, завдання конструювання парламентської більшості неможливе на основі тільки центристських сил і однієї ідеологічної доктрини. Необхідне «збирання» декількох політичних сил на розширеній ідейно-програмній платформі. Коаліційний дрейф ліворуч не може бути перспективним через кілька причин: по-перше, така співпраця проблематична через «ефект ідеологій, що стикаються», — реформаторської та консервативної (яскравий приклад — голосування у ВР по Земельному кодексу). По-друге, для нових політичних сил важливо зламати створену комуністами своєрідну машину «законодавчого дежа в’ю», що генерувала «радянське» минуле у новий законодавчий простір. Хоч іноді комуністів і кликали на роль союзників влади у критичних для неї ситуаціях, у новій поствиборчій політиці їм доведеться розраховувати лише на роль консервативної опозиційної меншини.
Стратегічними партнерами центристських сил у процесі нової політичної ідеологізації можуть і повинні виступити партії національно-демократичної спрямованості. Динаміка платформених позицій правих і центристів є взаємодоповнюваною: націонал-демократам не вистачає прагматизму, інстинкту і почуття «реальної політики», а у центристських сил не вистачає «ідейної місіонерності» та необхідного мінімуму політичного ідеалізму і проективності. Створити ідейно-політичну більшість не зможе яка-небудь одна партія або група. Якби одна з них взяла на себе подібне завдання, то це могло б призвести до різкого переділу влади та порушення внутрішнього балансу. З іншого боку, зцементувати центристсько-однорідну більшість можливо за допомогою «будівельних лісів» адміністративного, кадрового, партійного, інформаційного, експертного та інших ресурсів. Новий компроміс з боку виконавчих і законодавчих безпартійних і партійних еліт, правих і центристських партій може призвести до проектованої партизації влади.
Перехід до нового типу виробництва політики зробить можливим змістовне оновлення ідеологічного фундаменту правоцентристської більшості. Ідейне оновлення націонал-демократів можна вважати вже доспілим: зниження рейтингу правих диктує потребу у переході від етнокультурної ідентичності до політекономічної. Фігура В.Ющенка, який пройшов школу реальної політики, може допомогти націонал-демократам більш-менш швидко (хоч і не без втрат) увійти до нового ідейно-програмного контексту. Близькою до політекономічної програматики є ідеологія СДПУ(о), яка за реальним програмним змістом є швидше соціал-ліберальною, ніж соціал-демократичною в лівоцентристському європейському, тим більше пострадянському, розумінні. Крім цього, СДПУ(о), що заявила про себе як про партію електоральної мобілізації, котра спирається на ідеологічний та організаційний ресурси і у своїй політичній стратегії орієнтована на поступову партійність влади, може і повинна бути в коаліції більшості. Таким чином, на ідейно-програмній основі реальне створення базової структури більшості на основі двох блоків та однієї партії — «Наша Україна», «За єдину Україну!» і СДПУ(о).
Формування законодавчої більшості на єдиній програмній основі дасть реальну можливість подолати дефекти пострадянської демократії. Відсутність у Президента ідейно-програмної опори у парламенті і у державній структурі загалом провокувала «ефекти блокування». І президентська влада з метою захисту своєї позиції вимушена була вдаватися до вето-політики. Якщо поствиборча політика буде будуватися за схемою: законодавча більшість — електоральна більшість — соціологічна (суспільна) більшість, то це реальний шанс закласти підмурівок для будівництва «об’єднаної демократії». Парадокс чи «сумна іронія» полягають у тому, що саме вища бюрократична еліта, використовуючи весь доступний набір, м’яко кажучи, інструментів, може посунути весь «елітарний прошарок» до партійності політики, створити нову організаційну реальність влади.
Якими ж можуть бути наслідки переходу до «партійності влади»? Очевидно, що завдання майбутніх парламентських виборів — створення мандата для нової ідейно-програмної більшості. Однак отримання мандата — тільки попередній результат більшості на весь період роботи парламенту. Знизити ризик розпаду виборчих блоків після виборів можуть процедурно-регламентарні корективи роботи парламенту. Реальність стабільної роботи більшості буде залежати від ідейно-програмного порядку денного роботи як майбутнього складу парламенту, так і майбутнього партійно-коаліційного уряду.
Партійність більшості робить цілком реальним те, що наступні президентські вибори і новий президент будуть партійними. По суті, партійність президентських виборів за умови домінування право-прагматичної більшості означає, що сценарії президентських виборів будуть істотно відкоректовані щодо 1999 року, коли президентський приз розігрували у другому турі представник Компартії та лідер «збірної антикомуністів». У свою чергу, партизація інституту президентства буде означати завершення переходу до відповідальної партійності політичного режиму загалом.
