2008 рік стає для Росії лакмусовим папірцем, який, будучи зануреним у склянку з російською дійсністю, демонструє справжній стан речей: обрали нового президента, проводиться проект «Ім’я Росії». Про свій погляд на зрілість громадянського суспільства в Росії, про ставлення Кремля до проблеми сталінізму й Голодомору в Україні, а також про права й свободи людини «Дню» розповів Сергій КОВАЛЬОВ, дисидент, перший омбудсман і правозахисник, президент російського Інституту прав людини. Він є одним із авторів Російської декларації прав людини й громадянина, здобув широку популярність як послідовний і різкий критик політики Кремля в Чечні. Ніколи не долучаючись до «мовчазної більшості» російського населення, Ковальов залишається особистістю, що викликає в російському суспільстві дуже суперечливі й навіть полярні оцінки.
ПРО РАБСЬКУ ПСИХОЛОГІЮ
— Сергію Адамовичу, ви вже, напевно, чули про проект «Ім’я Росії. Історичний вибір 2008», що проводиться зараз. Як ви вважаєте, з чим пов’язаний той факт, що перші місця росіяни наразі віддали Миколі II, Сталіну й Леніну?
— Перше слово, яке мені одразу спадає на думку, — це історія. Наша історія, кривава й підла, наклала відбиток на дуже багато поколінь, на дуже тривалий час. Тепер постає питання, чому так сталося? Чому всі тяготи історії так сильно позначилися на росіянах? У мене є з цього приводу, так би мовити, генетичне міркування. Багатьом відомий поширений образ росіян, огидно раболіпних. А з іншого боку — відомий також інший спосіб нашої реакції на те, що відбуваються навколо, — це той бунт, про який написав Пушкін: «Російський бунт — безглуздий і безпощадний». А проміжків між такими різними етапами немає, немає жодних спроб виробити демократичні процедури, коли суспільство могло б впливати на владу, не вдаючись до бунту. Коли я кажу про генетичний чинник, я маю на увазі чинник, закріплений у генах національного характеру. Адже відомо, що коли селекціонер хоче вивести новий сорт рослини, то йому досить часто доводиться вдаватися до прийому селекції на провокаційному тлі. Наприклад, ви хочете вивести рослини, які стійкі до деяких захворювань. Ви берете й заражаєте рослини. Більша частина посіву гине, а деякі виявляються трохи стійкішими. Якщо пригадати чимало етапів російської історії, це й буде приклад певної селекції на провокаційному тлі. Найяскравіший — сталінські табори.
До цих таборів багато людей потрапляло просто, бо так склалося, але здебільшого туди йшли ті, хто вирізнявся на загальному тлі. Нащадків у таких людей не було, а в різних «сучих дітей», які вміють пристосуватися до умов, навпаки, потомство було. Своєю підлотою вони забезпечували собі непогане життя. Люди аж ніяк не найкращі жили цілком благополучно, а люди, позначені знаком якості, безслідно зникали. Ця обставина, на мою думку, дуже позначилася на національному характері, на масовій психології. А цей безпощадний російський бунт — адже саме він є таким властивим рабам, це елемент рабської психології. Що стосується українців, то вони за сталінських часів зазнавали анітрохи не менших репресій, проте деякі відмінності між нами збереглися. Скажімо, з приводу різних виборчих фокусів, українці свого часу сказали: «Ні, ми не стадо, не хочемо, щоб нас обманювали». А росіяни досі нічого не зробили. Але українцям особливо нічим пишатися. Як мені здається, річ у тім, що школа життя для нас приблизно однакова. Історія розпорядилася так, що українці були пригноблені, а росіяни нібито не були гнобителями, але їм вбивали в голову, що вони — «старший брат». Психологія «старшого брата» дуже в’їлася й допомагає почуватися господарями. У цьому сенсі, русифікація, пригноблення, як мені здається, зберігали чистоту українців. Був певний тиск ззовні. Як я бачу зараз, Західна Україна більш вільнолюбна й незалежна. А в Східній одночасно є й протест проти тиску, але схильність до раболіпства теж присутня. Думаю, що якщо б де-небудь на Донбасі або на Харківщині провели опитування, подібні до російських, то Сталін і там був би не на останньому місці. Але я повторюю, вас вирізняє, звісно, те, що ви згадуєте радянські роки як час певного гноблення української мови, культури, звичаїв, а російські пролетарі згадують цей період дещо інакше. Хоч і в одних, і в інших спогадах є спотворення історії, спрощення. Навіщо далеко ходити, давайте пригадаємо великих поетів. Що писав Лєрмонтов? «Прощай великая Россия, страна рабов, страна господ. И вы, мундиры голубые, и ты, послушный им народ». А Пушкін що казав: «Зачем стадам дары свободи? Их должно резать или стричь».
«НАШІ ПІДРУЧНИКИ З ІСТОРІЇ ПРОСТО СОРОМНО НАЗИВАТИ ПІДРУЧНИКАМИ»
— Як ви вважає, яку роль відiграла нинішня російська влада в тому, що Сталіна й Леніна за результатами голосування висунули в кумири?
— Сьогоднішня політична ситуація в Росії теж штовхає в цей огидний бік не надто мислячих людей. Та й наші підручники з історії просто соромно називати підручниками. У них постійно згадується наше героїчне минуле, всюди суцільні успіхи, про найкривавіші етапи — півсторінки, та ще й так викладено, що, мовляв, так, це було, але з другого боку, що нам ще залишалося робити? Нинішня наша влада — жахлива влада, про неї доброго слова не скажеш.
— А чи не думаєте ви, що нинішня російська влада зацікавлена в консервації названого вами стану раболіпства?
— На жаль, будь-яка влада бажає володіти великими можливостями. Влада любить владу. Тому важливо мати громадянське суспільство, яке вміє її контролювати. Звісно, Кремль зацікавлений у тому, щоб суспільство було слухняним. А вже суспільство, яке кумиром визначає Сталіна, є раболіпним, тут правди не приховати.
«УСЕ НАШЕ ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В РОСІЇ — ЦЕ ІМІТАЦІЯ»
— А чому в цьому випадку не чути голосів інтелігенції, громадських організацій?
— Звісно, в Росії є багато людей, які на перше місце поставлять Сахарова. Але частка таких людей невелика. Але ж і совісних, освічених людей завжди буває менше, ніж людей іншого сорту. Думаю, що за межами Росії це теж так. Наприклад, Америка — дуже демократична країна. Але запевняю вас, що середній американець нічого не тямить у демократії, просто він живиться плітками, чутками й помилками. Проте країна демократична. А що треба, щоб країна була демократичною? Треба дві речі: по-перше, потрібен відповідний закон, який буде не просто проголошуватися, а буде виконаний. Скажімо, нинішня російська конституція навіть дуже непогана. Проте там сказано, що вища мета — це свобода особистості. Якщо б вона виконувалася, все було б зовсім непогано. Але проблема в тому, що наша конституція, як сталінська — потрібна не всередині Росії, а поза нею. Щоб її можна було показувати й казати: «Дивіться, ось наша конституція». Усе наше політичне життя в Росії — це імітація. Насправді потрібен хороший закон, ще потрібна критична маса людей, які розуміють, що це таке — демократія. Я, звісно, не знаю, яка це має бути критична маса, важливо тільки, щоб вона була впливовою, щоб це були люди, до чиєї думки прислухаються.
«...ТЕПЕР СЛОВО «ДЕМОКРАТІЯ» ВИМОВЛЯЮТЬ ЯК ЛАЙКУ»
— Який вплив на права й свободи людини може мати так звана суверенна демократія, яку втілює в життя нинішня російська влада?
— Річ у тім, що тепер слово «демократія» вимовляють як лайку. І це провина перших років перебудови. Це провина людей, які назвали себе в той час демократами. Тоді всі думали, що настане демократія, а разом із нею буде ковбаса й багато всього іншого. Зараз це слово, в більшості випадків, не викликає позитивних емоцій. А це дуже небезпечно не лише для Росії, а й для її сусідів. Ця тенденція являє собою глобальну загрозу. А ще гірше те, що провідні західні лідери не звертають на це уваги. Тобто вони готові заплющити на це очі. Вони багато говорять про універсальні цінності, але все це пусті слова. Вісім років біля керма держави стояв підполковник КДБ. І коли його запитали: «Як ви ставитеся до своєї минулої служби?» — він відповів: «Я нею пишаюся». Уявіть, якби в Німеччині раптом федеральним канцлером обрали колишнього штурмовика «Штазі». Був би всесвітній скандал. А якби цей новий канцлер ще й сказав, що він пишається своєю попередньою службою, він би був нев’їзним, йому б руки ніхто не подав. Усі в світі вважали б ганебним його кудись запросити. А от з Путіним було інакше. І це свідчить, що лицемірство й циркові ілюзіони існують не лише в Росії. На жаль, і в так званому вільному світі є лідери, готові збрехати. Я думаю, що Путін забезпечив свою першість досить надовго. Під час останніх виборів він перетворився на національного лідера, що називається.
ПРО ЛЯЛЬОК І ЛЯЛЬКОВОДІВ
— Але ж тепер у Росії інший президент — Дмитро Медведєв. Чи не думаєте ви, що згодом він зможе потіснити Путіна з політичної арени?
— Поки я вважаю, що Медведєв не є чимсь самостійним. Це так, маріонетка, лялька. Щоправда, історія сповнена прикладів, коли лялька раптом бунтує й їсть власного ляльковода. Очевидний приклад — Наполеон. Коли він постав на політичній арені Франції, його називали «вірна шпага Директорії». Ця шпага залишилася, але куди поділася Директорія? А Сталіна обирали в секретарі, щоб він займався технічними, організаційними питаннями всередині ЦК. І Гітлер, між іншим, спочатку був лялькою. І пан Березовський, по-моєму, розраховував на Путіна теж як на ляльку, що його слухатиметься. А зараз, напевно, сидить у себе в Лондоні й ретельно перевіряє, чи не насипали йому в чай полонію. Але Медведєв, все-таки, не бунтар, він поки навіть не навчився виразно читати як слід те, що йому написали. Що буде далі, хто може знати? Але я можу ручатися за те, що сучасна влада розігрує новий фокус — вони імітують, що є ліберальні свободи.
«МИ ІСТОРІЮ ХОЧЕМО ЗАЧЕСАТИ Й ЗРОБИТИ ПРИВАБЛИВІШОЮ»
— Як ви вважаєте, чому політики Росії, а також влада опираються спробам України розповісти світу всю правду про Голодомор? Адже багато разів з України лунали голоси наших відомих істориків і громадських діячів: ми не звинувачуємо російський народ. Ми звинувачуємо сталінський режим.
— Ми історію хочемо зачесати й зробити привабливішою. Адже коли нашу історію згадують, то в багатьох мурашки біжать по шкірi, а нам хочеться виглядати привабливо. Ми звикли ще за радянських часів історію спотворювати, от ми її й спотворюємо. Що стосується Голодомору, то, безсумнівно, це жахливий злочин. І слід сказати, що прикладів геноциду в радянській історії дуже багато. Наприклад, розстріл полонених польських офіцерів у Катині. А це десятки тисяч людей! І це типовий геноцид, бо вбивали за етнічним принципом. А депортація народів? Адже під час депортації до 30% людей гинули. Що стосується Голодомору в Україні, це жахливий злочин, але чи геноцид це? Принаймні, прямих доказів немає. Немає аргументів того, що українців морили голодом, тому що вони українці, а не з якихось інших причин. Говорять, що голодні смерті були й у Казахстані, й у Південних областях Росії, й у цих місцях також влаштовували блокаду, щоб не допустити втечі. Зате цілком ймовірно, що це була загальна політика влади до родючих областей, але українська складова жертв виявилася переважаючою. Є цілком добросовісні історики, які кажуть, що це не було геноцидом, це було жахливе колгоспне будівництво.
«ЦЕ БУЛА ПЕРЕМОГА ЛЮДИНОНЕНАВИСНИЦЬКОЇ ІДЕОЛОГІЇ...»
— Зараз у багатьох країнах світу відбувається засудження сталінізму й навіть прирівняння його до фашизму. Чому в Росії до цієї проблеми інше ставлення? Що це — результат державної пропаганди?
— Російська точка зору полягає в тому, що ми якраз переможці фашизму. Але все це міф. Адже хто почав світову війну, до речі? Другу світову почав Гітлер разом зі Сталіним. Вона почалася не 22 червня 1941 року, а 1 вересня 1939-го. А з 17 вересня в цій війні брав участь і Радянський Союз. І взагалі, історія пішла б в іншому руслі й, можливо, набагато важче, якби Гітлер не виявився таким самовпевненим і не розпочав би війну на Східному фронті. А що Гітлер сам вигадав? Такий-от ступінь антисемітизму, ввів антисемітизм у закон. А Сталін не вводив антисемітизм у закон, та він був державним і практикувався дуже широко. І, між іншим, якби Сталін прожив ще трошки, то сталася б депортація євреїв. Вона вже була готова, єврейських помітних людей змушували підписувати прохання про те, щоб поїхати з міст. А концтабори існували ще задовго до Гітлера. Ви ж знаєте, де гинула українська культура? На Соловках. Ой, скільки діячів культури України поховано в Сандамосі, де розстріляли останні танки Соловків! І що це була за боротьба з фашизмом, якщо пів-Європи опинилось в ра бстві? Країни, які союзники нам віддали за наші видатні воєнні успіхи. А що було на окупованих землях? Фахівців вивозили разом з обладнанням, як рабів. Були також криваві чистки. Оце так переможці фашизму! Та й військові перемоги, як їх досягали! Це ж у якій армії були загородзагони, які йшли позаду й не давали відступати. Та й уся наша воєнна стратегія зводилася до одного — завалити противника своїми трупами й утопити його у своїй крові. Де це бачено, щоб втрати переможця в рази перевершували втрати переможених. А ідеологія була спільною: та сама ставка на силу, ті самі масові репресії. Я б сказав, що це була перемога людиноненависницької ідеології, що загрожувала всьому світу.
ПРАВДА ПРО ПРАВА
— Як iдуть справи у сфері прав людини в Росії на сьогоднішній момент?
— Говорячи загалом, справи з правами людини в Росії йдуть дуже погано. Вони промовляються як заклинання, ці свободи особистості, а насправді в країні є політичні в’язні, і їх чимало. На виставці, що відбувалася роки три тому в Музеї Сахарова, було 69 портретів політичних в’язнів, причому це після тривалого й ретельного відбору. І тоді, звісно, це не був вичерпний список. А зараз таких людей іще більше.
— А як ви оцінюєте свій внесок у сферу прав людини в період свого перебування на посаді державного омбудсмана?
— Перший російський омбудсман провів усе своє омбудсмантсво на чеченській війні, за що й був дуже швидко викинутий з лав омбудсманів Державної думи. Ця Дума зняла мене з посади за те, що я був противником війни в Чечні. А потім ця сама Дума (було інше скликання, але персональний склад залишився в принципі той самий) намагалася відправити у відставку президента Єльцина, оголосивши йому імпічмент. Тоді тільки голосів трошки не вистачило щодо пункту початку війни в Чечні. І вийшло так, що спочатку одну людину прогнали через те, що вона не схвалювала цієї війни, а іншу хотіли прибрати за те, що вона її розв’язала. І так у нас усе відбувається. Ось вам наш формат. Хоча, здається, у вас теж є свої труднощі з омбудсменами.
«МУЗЕЙ САХАРОВА НЕ В НЮХ НАШІЙ ТЕПЕРІШНІЙ ВЛАДІ»
— Останнім часом поширилася інформація про те, що Музей Сахарова на межі закриття. Чи є надія на його порятунок?
— Розумієте, ми в Музеї Сахарова не хотіли б мати державну підтримку, ми хочемо зберегти незалежність. Російських підприємців, які скуповують яйця Фаберже як нібито витвори мистецтва й дарують їх державі, ви знайдете скільки завгодно. Так само потужно підтримують футбольні команди, я маю на увазі не «Челсі», а саме наші команди, які отримують допомогу від наших мільярдерів. А от на музей не знаходиться бажаючих допомогти. Чому? Бояться, адже Музей Сахарова — не в нюх нашій теперішній владі. На жаль, і міжнародної допомоги теж не дочекаєшся. Але якоюсь мірою тут винні державні мужі. Адже закордонні партнери розуміють, яким є ставлення до незалежних організацій у Кремлі. Але іноді деякі дотації нам були й від іноземних посольств — з країн вільного світу.
— А якщо допомога надійде від українських організацій?
— Звісно, якщо це неурядові організації, а щось інше.
ДОВIДКА «Дня»
Сергій Адамович Ковальов народився 2 березня 1930 року в м. Середина-Буда Сумської обл. (Україна), в сім’ї залізничника. 1932 р. сім’я Ковальова переїжджає під Москву, в селище Підлипки. 1954-го закінчив біофак МДУ. Біофізик, фахівець в галузі нейронних сітей. Жив і працював у Москві. Опублікував понад 60 наукових робіт; 1964 р. захистив дисертацію й отримав вчений ступінь кандидата біологічних наук.
Із середини 50-х рр. брав участь у боротьбі проти «вчення Лисенка» — антинаукової доктрини, що панувала в радянській біології і яку підтримувала партійна влада. З 1968 р. Ковальов долучився до руху на захист прав людини, що виник тоді в СРСР. У травні 1969 р. увійшов до складу Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР — першої незалежної правозахисної громадської асоціації в країні. З 1971 р. він — один з провідних учасників видання «Хроніки поточних подій» — машинописного інформаційного бюлетеня радянських правозахисників.
28 грудня 1974 р. Ковальов був заарештований за обвинуваченням у «антирадянській агітації й пропаганді». У грудні 1975 р. суд засудив його до семи років таборів суворого режиму і трьох років заслання. Термін відбував у Скальнинських (Пермських) таборах і в Чистопільській в’язниці; із заслання був відправлений на Колиму. Після закінчення терміну заслання оселився в м. Калініні (нині Твер).
У роки перебудови повернувся до Москву. Брав участь у різних громадських ініціативах: входив до оргкомітету Міжнародного гуманітарного семінару (грудень 1987), брав участь у створенні прес-клубу «Гласність», в установчому з’їзді товариства «Меморіал» (з 1990-го — співголова цього товариства). 1989 р., за рекомендацією Андрія Сахарова, призначений співголовою з радянської сторони Проектної групи з прав людини при Міжнародному фонді за виживання й розвиток людства (згодом — Російсько-американська група з прав людини). Тоді ж увійшов до Московської Гельсінкської групи.
З 1990 р. до 1993 р. — депутат З’їзду народних депутатів Росії, член Президії Верховної Ради Російської Федерації. Двічі — 1993 р. і 1995 р. — був обраний депутатом Державної думи РФ. З 1996 р. — член російської делегації на Парламентській Асамблеї Ради Європи.
Голова комітету з прав людини Верховної Ради Росії (1990—1993); голова Комісії з прав людини при президентові Росії (з 1993; в січні 1996 подав у відставку). У січні 1994 р. обраний першим Уповноваженим з прав людини (усунутий Державною думою з цієї посади в березні 1995-го).
Наразі є президентом Інституту прав людини (ІПЛ) — автономної некомерційної організації, що займається дослідницькою й просвітницькою роботою у сфері прав людини. ІПЛ був заснований наприкінці 1996 р. групою фізичних осіб і юридичною особою: Російсько-американською проектною групою з прав людини.
