Напередодні першої річниці помаранчевої революції багато людей запитують себе і одне одного: чим був і чим є Майдан у нашому житті? Які зміни відбулися за рік, що минув, і що відбуватиметься з нами далі? «День», як завжди, пропонує приєднуватися до нашого обговорення.
Природно, що сьогодні знову досить активно обговорюються проблеми, пов’язані з феноменом помаранчевої революції. Які видимі й невидимі чинники спонукали більшість українців взяти участь у боротьбі проти тодішньої влади і проявити при цьому небачену єдність, рішучість і мужність? Чого прагнули — явно і неявно — люди, які тижнями стояли на морозі на майдані Незалежності та на майданах по всій Україні? Які ідеї принесла нам революція? Як нині вони осмислюються й реалізуються? Чи нові лідери спромоглися усвідомити вимоги повсталого народу і чи здатні вони втілити його волю в життя? Все це потребує глибокого, об’єктивного та чесного аналізу та добре виважених пропозицій щодо розробки стратегій реалізації цілей революції.
Методологічним принципом аналізу політичної ситуації в Україні деякими експертами є наразі широко відомий постулат «так історично склалося». Абстрагування від історичних суб’єктів (держав, класів, груп, особистостей) позбавляє можливості адекватного відтворення реальних процесів суспільного життя, яке рухається в напруженому полі суперечливих інтересів. Коли вчений свідомо чи несвідомо намагається аналізувати соціальний процес поза цим полем зіткнення інтересів конкретних суб’єктів, зразу ж виникає підозра в його намірі замовчати історичну відповідальність якогось учасника процесу.
Зокрема Вадим Карасьов, стаття якого «1991/2004: дві революції» стала поштовхом до бурхливої й тривалої дискусії на шпальтах «Дня», стверджує, що «територія нинішньої України сформувалася з уламків імперій і країн, які наділені різними культурними генокодами. Звучить як історичний вирок. А як виглядає насправді проблема «цивілізаційного розлому» та доля нашої нації?
Зауважимо, що цивілізаційний підхід до осмислення сучасних історичних процесів є високою мірою продуктивним. Відомий американський політолог, директор Інституту стратегічних досліджень ім. Дж. Оліна при Гарвардському університеті С. Хантингтон іще в 1993 р., щойно після закінчення холодної війни, писав: «Я вважаю, що у світі, який народжується, основним джерелом конфліктів буде вже не ідеологія й не економіка. Найважливіші кордони, що розділяють людство, й головні джерела конфліктів визначатимуться культурою. Нація-держава залишиться головною дійовою особою у міжнародних справах, але найбільш значущі конфлікти глобальної політики розгортатимуться між націями та групами, що належать до різних цивілізацій. Зіткнення цивілізацій стане домінуючим чинником світової політики. Лінія зламу між цивілізаціями — це і є лінія майбутніх фронтів». Цивілізацію цей вчений розуміє як категорію культури: «Цивілізація визначається наявністю загальних рис об’єктивного порядку, таких як мова, історія, релігія, звичаї, інститути, а також суб’єктивної самоідентифікації людей». Релігія, на думку С. Хантингтона, є останньою межею між цивілізаціями. В той же час учений вважає, що цивілізації динамічні. Вони переживають піднесення та спади, розпадаються та зливаються. Проблема цивілізаційної ідентифікації (коду) надзвичайно важлива для України й національна ідеологія покликана чітко визначити цивілізаційний статус нашої країни, її геополітичне становище та внутрішні можливості, перспективи подальшого поступу.
Навіть зі шкільних підручників історії відомо, що територія України не виходить за межі етнічних українських земель. Ще не так давно (в історичних вимірах) на цих теренах домінували українська мова, культура, православна віра, ментальність, тобто головні ознаки української національної ідентичності. Звичайно, певні регіональні відмінності існували й тоді, але ж вони не давали ніяких підстав стверджувати, що через Україну проходить «цивілізаційний розлом». Наразі я не берусь однозначно стверджувати про приналежність України до якоїсь певної сучасної цивілізації. Батько української історичної науки М. Грушевський писав, що Україна є європейською країною. А. Тойнбі відносив нашу країну до православно-руської цивілізації, тобто до тієї, осердя якої становить Росія. Відверто кажучи, я вважаю переконливішою думку видатного українського історика.
Відмінності між цивілізаціями мають різну контрастність, але щоб побачити посеред України лінію цивілізаційного розлому, треба цього дуже захотіти. Коли ж неупереджено підійти до проблеми, то, крім регіональних особливостей та дисперсно розсіяних внутрішньорегіональних відмінностей, нічого більше не побачиш. Результовані вони головним чином колонізаторською політикою тих імперій, до складу яких входили українські етнічні землі.
У результаті ми маємо націю, вкрай понівечену, пошматовану русифікаторами. Пошкоджені всі ознаки національної ідентичності: й мова, й культура, й ментальність. На сході та півдні України ці деформації сильніші, ніж в інших регіонах. Наслідки русифікації, як короста, вкрили всю територію України. І ця хвороба, на жаль, прогресує. В Одесі, наприклад, панує мова сусідньої держави (іноземна), а за її околицями переважає українська. То ж чи коректно проводити цивілізаційну «лінію фронту», скажімо по Дніпру, чи по Збручу, чи навколо Одеси, Харкова, Донецька тощо? Де той реальний цивілізаційний вододіл? Стан української нації такий, що про неї треба говорити як про націю травмовану, понівечену, роз’єднану русифікацією. Хоч частина українців втратила певні цивілізаційно-національні ідентифікаційні ознаки, але ці втрати не абсолютні, й зберігається реальна можливість відродження, пробудження «витіснених», «приспаних» національних ознак. Про загрозливі національні недуги українців свідчать нещодавні президентські вибори, на яких 44% виборців проголосували за відверто проросійського кандидата на вищу посаду в державі. Ситуація невизначеності національної ідентичності, дуалізму дуже небезпечна для існування держави, адже головною її опорою є національний патріотизм. Що ж робити?
Формування цілей — процес за своєю природою творчий, а, отже, варіативний, далеко неоднозначний, хоча й обумовлюється інтересами соціального суб’єкта та реальними можливостями їхнього досягнення. Справжніми творцями історії є конкретні особи, групи людей, які борються за свої інтереси, виражені в цілях практичної діяльності. Це давно відомі істини, але про них зумисне чи не зумисне дехто забуває. Доречним буде поставити таке запитання: чи можна все те, що «складено», збудовано людьми, зруйнувати? Відомий афоризм дає позитивну відповідь на це запитання. А чи можна все, що зруйновано людьми, відродити? Далеко не все, але дещо можна. Звичайно, відродження не означає абсолютного відтворення того, що було, бо не можна двічі увійти в одну і ту ж річку. Світове єврейство із «уламків» відродило ізраїльську націю на території, яка була втрачена цим народом на дві тисячі років, а потім повернута. Однак ця нова нація не є копією стародавнього народу Ізраїлю. Це вже модерна нація, яка інтегрувала елементи єврейської діаспори з різними цивілізаційно-національними рисами, набутими в країнах попереднього проживання. Що ж стосується відживлення, «лікування» націй, які зазнали руйнування та нищення з боку колонізаторів, загарбників, але залишалися на своїх первісних етнічних територіях, то таких прикладів багато. Українська нація належить до цієї категорії й теж має шанс відродитися.
Дехто вважає, що відродження української нації в «націонал-державному» розумінні неможливе в умовах глобалізації. Десь, може, так воно і є, але викладачі Луганського національного педагогічного університету вказують, що нині важлива причина політичної роз’єднаності українців «полягає в елементарному інформаційному дефіциті та низькій культурній комунікації між регіонами». Виходить, що національній ідентичності нині в Україні загрожують не новітні засоби зв’язку, а, навпаки, «інформаційний дефіцит», інформаційна блокада, організована місцевими можновладцями-«князьками» за активного сприяння сусіда-інтегратора.
Справжніми активними «освоювачами» просторів є, як стверджує відомий у всьому світі політолог З. Бжезінський, самодостатні гравці на світовій шахівниці. Вони (США, Японія, Китай, Західна Європа) пропонують іншим народам свої політичні, економічні, культурні стандарти та підкріпляють ці пропозиції успішністю своїх соціально-економічних систем, своєю могутністю. Росія теж мордує (освоює) своїми архаїчними імперськими «цінностями» залежний від неї пострадянський простір. В арсеналі українців для освоєння просторів поки що немає відповідних ресурсів. Ми скоріше не освоюємо, а вливаємося в простори, засвоюємо цінний досвід успішних народів. Чи може взагалі внутрішньо розшматована нація бути активним освоювачем просторів? Невже кияни разом зі львів’янами вийдуть до близьких і далеких сусідів зі своїми «майданними» політичними цінностями, а водночас донеччани на своєму прапорі понесуть у світи моральні «цінності» Кучми-Януковича? Можливо, в майбутньому, коли відбудеться національне відродження та становлення на його основі політичної нації, коли Україна входитиме в роль регіонального лідера, вона ставатиме активним суб’єктом освоєння просторів.
Абсолютно неправомірно також протиставляти національне та громадянське суспільства. В США громадянське суспільство є водночас і національним. Американська політична нація сформувалася на базі величезної кількості етносів, не маючи автохтонної державотворчої нації. Ідентичність політичної нації є домінуючою по відношенню до своїх складників-етносів. В Україні ситуація дещо інша: в ній є титульна державотворча нація (78% населення), відродження якої має слугувати основою формування єдиної української політичної нації. На моє переконання, гарантією від сепаратизму та розколів може бути не якесь «постнаціональне» суспільство, а тверда та послідовна політика національного відродження та формування політичної нації. Наслідком такої політики буде високий патріотизм наших громадян, і тільки він здатний консолідувати суспільство, зробити державу сильною.
Справедливо констатується роз’єднаність українців, яка спричиняє перманентне балансування між Заходом і Сходом у внутрішній національній політиці та багатовекторність у зовнішній. Однак вихід із цієї небезпечної для існування держави ситуації особисто я бачу такий: всіма ресурсами і можливостями держави, опираючись на щирих патріотів, необхідно твердо і послідовно втілювати в життя десяту статтю Конституції. Тільки тоді поступово, в міру відродження української нації та формування на її основі єдиної політичної нації, буде досягнута консолідація суспільства, забудуться псевдонаукові вигадки про «цивілізаційний розлом», що проходить посеред України, про багатовекторність і т. п. Головне — взяти правильний курс і невтомно ним рухатися. Тільки тоді збудеться пророцтво Т. Г. Шевченка:
І забудеться самотня давняя година,
І оживе добра слава, слава України.
