«Лідера! Лідера! Лідера!» — вигукували із натовпу незадоволені українці на черговому недільному Вічі. За десятки днів народного протистояння люди чітко визначилися зі своїм основним противником, а от отримати єдиного керманича спротиву їм так і не вдалося. Причин багато — від елементарного небажання опозиціонерів віддавати пальму першості одному з глав партійного тріо й аж до відсутності розуміння, яким же цей лідер має бути.
Мало не щодня висували все нових і нових кандидатів на вакантне місце «вождя». Пропонували, щоб протест очолив Святослав Вакарчук, Руслана чи Сашко Положинський. Інтелектуалам ідеальними президентами видавалися В’ячеслав Брюховецький, Мирослав Маринович. Після подій 1 грудня до потенційних кандидатів увійшли політик-мільярдер Петро Порошенко та екс-в’язень Юрій Луценко.
Були й «самовисуванці» на кшталт одіозних революціонерів — Ляшка та Катеринчука. Серед кандидатів називали й «мережевих» опозиціонерів — Анатолія Гриценка та Віктора Балогу. Останнім часом до списку імен імовірних лідерів внесли також керманичів Автомайдану — Дмитра Кобу і Сергія Булатова.
У натовпі можна почути й розпачливе: «От була б Тимошенко, вона б обов’язково навела порядок»...
Одним словом, «кандидатів», хоч греблю гати... А от із розумінням того, що має робити цей «кандидат», які завдання стоять перед ним, іншими словами — чого і кого потребує сьогодні країна, поки сутужно...
Днями художник Олександр Ройтбурд на своїй сторінці в «Фейсбуці» написав: «Отут про лідера нарешті заговорили, і яким він краще щоб був. Так от є така країна — Ізраїль. Засновували її євреї. Вони всі були розумні, й у кожного була своя думка з нюансами, аж до базару з елементами громадянської війни. А за підсумком проблему вирішив такий-собі Давид Бен-Гуріон, який сказав: «Я не знаю, чого хоче мій народ, я знаю, що йому потрібно».
Де українцям і за якими критеріями шукати того, хто скаже: «Я знаю, що потрібно Україні», «День» запитав у експертів-соціологів.
«НОВИЙ ЛІДЕР ПОВИНЕН ОБ’ЄДНАТИ СХІД І ЗАХІД»
Вадим ВАСЮТИНСЬКИЙ, соціальний психолог:
— Потрібного лідера зараз немає. Це мав би бути синтез трьох наявних лідерів опозиції, але їм бракує сміливості взяти на себе відповідальність та широти бачення для розуміння поточного контексту. Утім, виникає й інше запитання: чи готова масова свідомість до широти поглядів лідера? Хоча на інтуїтивному рівні люди розуміють, що масштабного лідера немає.
Більш прагматичною і практичною рисою є можливість об’єднати Схід і Захід. Або ж принаймні Центральну та Західну Україну. Тут теж існує поділ: Захід є більш правим і радикальним і підтримує Тягнибока, Центр і частина Заходу — більш помірковані й надають перевагу Яценюку, й, нарешті, ще більш помірковані Центр та Схід підтримують Кличка. Найбільш відповідати цьому тренду має Кличко. Так само, за умов проведення чесних виборів, саме він має можливість перемогти Януковича. Однак я не знаю, хто насправді здатен потужно об’єднати ці три України.
Звісно, лідер повинен бути харизматичним, симпатичним, не дурним. Його інтелектуальний рівень має бути вищим за середній, але не високим, адже інтелектуали зазвичай не мають шансів сподобатися всьому суспільству. Із наявних лідерів із цим є проблеми у Кличка (якщо не брати до уваги Януковича). Найкомпетентнішим і найрозумнішим, напевно, є Яценюк, але йому бракує інших рис. Він намагається вдавати з себе героя мас, яким він не є. Він більш інтелігентний, невротичний і, відповідно, викликає легке неприйняття. Якби не авторитет Тимошенко, який за ним стоїть, рейтинги Яценюка були б нижчими.
Тягнибок, певно, зрозумів свої недоліки. Він намагається стримуватися і вдавати з себе більш поміркованого, ніж він є насправді. Проте його рейтинг не особливо зростає. Якщо за мету ставити «перемогу Януковича», то найбільш імовірною є кандидатура Кличка. Проте тут виникає запитання: хто впливатиме на нього? На сьогодні це питання відкрите: активісти, ударівці чи якісь інші сили...
Людям здається, що вони знають, чого вимагати, але якщо поговорити з тими, хто стоїть на Майдані, — спектр вимог, інтересів, намірів та бачення майбутнього буде надзвичайно широким. Для когось важливою є українська мова, для інших — боротьба з корупцією, місцеве самоврядування чи соціальна справедливість. Це нормально для суспільства й добре. Я дуже скептично ставлюся до закликів об’єднатися всім в одну партію. Наявні три сили презентують основний набір уявлень громадян щодо майбутнього України. Якщо ж зараз створити одну силу, одразу почнуться процеси відцентрування: люди почнуть ділитися. Лідер, який має з’явитися, мусить бути дуже гнучким.
Наразі позитивною є наявність хоч і трьох лідерів, але з визначеними позиціями, політичними іміджами, які приваблюють певну частину суспільства. Однак проблема всіх суспільств у тому, що боротьба політиків часто зводиться до поборення соратників. Опозиції боротися за електорат Партії регіонів важко, тому її лідери змагаються між собою — це давня правда. Їм потрібно все ж домовитися і визначитися з одним лідером. Вони це роблять, але дуже кволо, мляво й повільно — людям уже набридло чекати.
«НАРОД ПОТРЕБУЄ ЛІДЕРА, ЯКИЙ ЗМОЖЕ ВТРИМУВАТИ СТОСУНКИ «РІВНИЙ РІВНОМУ»
Ірина РЕД, соціальний експерт, Харків:
— Уявлення про нового єдиного лідера будується на вирішенні двох проблем в українському суспільстві. По-перше, актуалізувалася проблема горизонтальних зв’язків, які довгий час були порушені. У суспільстві склалася «атомарна» структура, нам говорили, що це ознака капіталістичного суспільства, але це неправда. Радянська влада з 1930-х років працювала за моделлю, яка не давала суспільству розвиватися, знищувала горизонтальні зв’язки. А коли все йде на «вертикаль», усі дивляться на «ватажка». Природа соціального розвитку є в горизонтальних зв’язках. Коли їм не дають розвиватися на тлі відсутності свобод, то виникає соціальний вибух. Друга проблема в соціумі — це проблема ігнорування людських вимог і людської гідності, заперечення цінності особистості. У нас велика кількість народу опинилася в стані неповаги до себе, в цьому випадку теж виникає протест. Сьогодні народ потребує демократичного лідера, який зможе втримувати відносини «рівний рівному»: з точки зору поваги до особистості та іншої думки.
«НЕОРДИНАРНІ ПОДІЇ МОЖУТЬ ВИШТОВХНУТИ НА ГРЕБІНЬ ХВИЛІ ПОЛІТИКА ДРУГОГО ЕШЕЛОНУ»
Михайло БАСАРАБ, політолог:
— Лідером може стати та людина, у якої вистачить волі й хисту взяти на себе відповідальність за те, що відбувається в межах столиці або й у масштабах всієї держави. За відсутності ватажка люди пішли на радикальні кроки. Суспільство чекає на лідера, який висловить готовність взяти одноосібну відповідальність за переможну ходу повсталих. Звісно, ця людина повинна мати сильний характер, вміти приймати зважені рішення й послідовно відстоювати свою позицію до кінця. Вона повинна продемонструвати волю й не схибити.
Загалом неординарні події можуть виштовхнути на гребінь хвилі політика другого ешелону. Це може бути загальновідома людина, яка нині не претендує на статус лідера. Це може бути Анатолій Гриценко, наприклад. Або ж — за непередбачуваного перебігу подій — абсолютно невідома людина. Великі перетворення та сплески невдоволення часто викристалізовували невідомих раніше нікому лідерів. Так може статися зараз і у нас.
Раніше я досить скептично висловлювався щодо Віталія Кличка, але в контексті останніх подій він суттєво вирвався з існуючого тріумвірату. Яценюк і Тягнибок помітно відстають від нього. Кличко бере відповідальність на себе. Це намагався робити Яценюк, але фактично під час подій на Грушевського ми бачили лише Кличка.
«ЛІДЕР ПОВИНЕН МОТИВУВАТИ ЛЮДЕЙ СВОЇМ ПРИКЛАДОМ»
Тетяна ЄРЕСКОВА, кандидат соціологічних наук, доцент Донецького державного університету управління:
— Зараз відходить поняття сильного харизматичного лідера. В умовах сучасного світу воно перестало працювати. Сьогодні лідер повинен бути трансформаційним, тобто він має мотивувати своїх послідовників власним прикладом. Лідер такого типу діє соціально адекватно існуючим обставинам, щоб не погіршити напружену ситуацію і навіть розрядити її. Зараз — час цих ситуаційних соціальних лідерів, але я не бачу відповідних особистостей в Україні.
Єдиного лідера можна формувати і з представників нового покоління — людей з іншими світобаченням та методами вирішення назрілих соціальних проблем. Такі люди мають бути більш гнучкими, відкритими — це те, що називається «лідером нової формації». За 20 років в Україні так і не виникло соціального лідера. Найцікавіше, що ресурси та потенціал для формування такої особистості є, але зовнішні обставини чомусь складаються так, що за весь час нашої незалежності цей єдиний лідер так і не сформувався. Можливо, це пояснюється переплетінням старого та нового у нашому житті, тоталітарною спадщиною України або тим, що формування лідера в нас зазвичай відбувається «зверху». Тому якою б заяложеною не була фраза про «формування громадянського суспільства», нові лідери мають народжуватися «знизу».
Підготували Анна ЧЕРЕВКО, «День»; Альона СОКОЛИНСЬКА, Харків; Марія ПРОКОПЕНКО, Донецьк
