Це слово, мабуть, є зараз найбільш популярним серед світової політичної еліти. Сьогодні покладають на глобалізацію величезні надії як на панацею від різних перекосів економіки. А інші — антиглобалісти — люто ненавидять та всіляко лають все, що пов’язане з нею.
Появу цього терміна пов’язують з ім’ям американського соціолога Р. Робертсона, який в 1985 році дав тлумачення поняттю «глобалізація». А в 1992 р. виклав основи своєї концепції в книзі. Ось нарешті й до нашої країни долетіли вітри глобалізації. Слово гарне, але малозрозуміле. Незрозуміле в тому плані, що чи можна на глобалізацію звалити свої помилки, непрофесіоналізм та грубі прорахунки в розвитку країни чи, навпаки, взяти слово на озброєння і вживати за будь- якої можливості замість зношених: демократії, лібералізації, реформи, соціальної справедливості тощо.
Зі статті академіка НАН України Юрія Пахомова «Україна і виклики глобалізації» (День, № 139) ми дізнаємося, що «Руйнівний вплив на планету неупорядкованої глобалізації дедалі стає нестерпнішим».
Схоже, що представники тієї еліти, яка відповідно до посади має займатися процесами, пов’язаними з глобалізацією, вирішили піти першим шляхом і звинуватити глобалізацію в тому, до чого вона не має відношення.
Дивно чути від ученого-академіка, що задум Вашингтонського консенсусу полягав у впровадженні монетарної моделі, «розрахованої на злом національно-державних кордонів, на повну відкритість (незахідних країн), на розчищення їхніх внутрішніх ринків під оволодіння ними транснаціональним (здебільшого — західним) капіталом. Саме рецепти Вашингтонського консенсусу, що накладаються на глобалізацію, дали можливість настільки бурхливо і прискорено перерозподіляти світове багатство на користь транснаціональних компаній, а також ведучих країн Заходу».
Залишилося тільки згадати масонів, які вершать долі світу, вигадують різні консенсуси і, безсумнівно, хочуть закабалити Україну, яка зазнає «найсильнішого глобального тиску».
Зрозуміло, які ж можуть бути претензії до наших політиків та економістів, якщо Україна стала жертвою міжнародної змови. Неважко здогадатися, що саме через це в Україні сталося таке падіння ВВП. Наші політики та економісти зовсім до цього непричетні. Бідна країна. Вся надія на світову громадськість.
ТО ХТО Ж ВИНЕН?
Однак автору незрозуміло — хіба Україна знаходилася під окупацією, починаючи переговори з МВФ? Або в заручники взяли все вище керівництво країни, і населення, щоб врятувати своїх лідерів, підписало кабальний договір?
Хіба на той час Україна вже не знаходилася в найглибшій кризі?
І що означає нееквівалентний обмін? У нас що, стоять війська НАТО і під дулом примушують експортувати метал, після чого оголошують про антидемпінгові розслідування? А в обмін за метал насильно ввозять французьку косметику — кілька флакончиків за тонну металу?
Чи може, це МВФ примусив перерахувати резервні кошти Нацбанку до зарубіжних банків і платити до 100% у валюті по купонах ОВДП? Чи міжнародні організації допомагали П. Лазаренку вивозити величезні гроші за кордон та ще й орденом його нагородили? Але позитивний бік глобалізації в тому й полягає, що все стає відомо, і якщо еліта країни раніше могла приховати свої непорядні вчинки від населення, то тепер це зробити вже неможливо. Доводиться вчитися грати за світовими, прозорими правилами.
Дивно, чому ж ці чорні сили світового зла не примусили робити все сказане вище Словенію, яка без допомоги МВФ проводила розроблену власними фахівцями економічну політику та її ВНП на душу населення виріс з $3060 в 1991 р. до $9890 в 1999 р. Можна навести багато прикладів успішних країн, які проводили СВОЮ політику. Отже, проблема не в міжнародних організаціях, а в марнотратному керуванні країною, непродуктивному використанні позик, що призвело до неймовірної корупції, відсутності економічної концепції реформування, непрофесіоналізму політико-економічної еліти та імітації нею економічних реформ. До речі, реформування політики соціального захисту населення було однією з умов отримання грошей МВФ. В огляді Світового банку за 1993 р., присвяченому Україні, мовилося: «Бідні й ті, кого довели до бідності, мають бути цілком захищеними». Як бачимо, вісім років потому в Україні ці проблеми лише посилилися. То чого ж ми критикуємо багаті країни за їх відрив від бідних, якщо у нас всередині країни відбувається таке прогресуюче розділення?
УНІКАЛЬНІСТЬ І ВЗАЄМОПОВ’ЯЗАНІСТЬ
Чим все ж таки є глобалізація? І звідки вона раптом з’явилася?
Відповідно до англійського соціологічного словника Г. Лоусона і Дж. Геррода, глобалізація — «це процес наростання взаємозалежності спільнот, що протікає у всесвітньому масштабі. Взаємозалежність може виявлятися в найрізноманітніших формах».
Західні фахівці розходяться у думках, коли почався процес глобалізації. Андре Франк вважає, що п’ять тисячоліть тому. Адже, наприклад, глобальна торгівля у X столітті з’єднувала Кордову і Тулузу з Китаєм. Інші фахівці ведуть відлік від початку промислової революції у 1750 р.
А про хижі монополії, які зараз називаються ТНК, писав ще Ленін. Чому ж про глобалізацію заговорили тільки в середині 80-х років; помітьте, ще до розпаду Союзу?
Глобалізація — це не гігантизація і не суміш різнорідних процесів. Глобалізація — це об’єктивний процес, який визначає якісні зміни в глобальному просторі, зростання взаємопов’язаності та унікальності окремих людей або цивілізацій загалом. Начебто парадокс — як може зростати унікальність в умовах зростання взаємопов’язаності?
Але саме в цьому й полягає відмінність глобалізації від вестернізації, тобто перетворення світу на єдину уніфіковану модель типу pax Americana, зам’ятінського соціалістичного «Ми» або оруеллівського капіталістичного «1984».
Як же це може бути? — спитає читач. Для того, щоб стисло це змалювати, ми повинні звернутися до ще одного актуального поняття — цивілізації. За визначенням Б.С.Єрасова, «цивілізація є соціокультурною спільністю, що формується на основі універсальних, тобто надлокальних цінностей, які виражаються у світових релігіях, системах моралі, права, мистецтва».
З одного боку, посилюється увага до культурного різноманіття різних регіонів та цивілізацій. Підвищується відчуття значущості кожної окремої особи, яка може впливати прямим чином на глобальні процеси. Прикладами цього слугують не тільки Дж. Сорос, який обрушив англійський фунт, і Бен-Ладен, що створює головний біль Америці. Кожна людина, індивідуально інтегрована у глобальний простір, може вступати в контакти з будь-якими урядами, грати на будь-яких фондових майданчиках, обминаючи брокерів, або, наприклад, створювати проблеми для великої кількості людей, запускаючи віруси в Інтернет.
З другого боку, глобалізація виходить на рівень взаємодії цивілізацій, і окремі країни (якщо це не країни- цивілізації, як Китай) вже не розглядаються як суб’єкти глобалізаційних процесів. Практично всі країни, які прямо або непрямо охоплені цим процесом, за рахунок передачі частини своїх суверенних прав прагнуть увійти в об’єднання більш високого рівня. І вже ці цивілізаційні об’єднання починають встановлювати між собою правила взаємодії. Звичайно, роль урядів та держав в умовах глобалізації істотно переглядається, зокрема, через вплив тих самих ТНК. Дійсно, потужність ТНК порівнянна або перевершує ВВП багатьох країн, зокрема України. Вони виробляють 40 % світового продукту, на них припадає 80 % торгівлі високими технологіями, і вони контролюють 90 % вивозу капіталу. Але на новому рівні — рівні взаємодії цивілізацій — ТНК є прогресивними утвореннями. Вони мають технологічні та економічні переваги, можливість концентрувати капітал на освоєнні і поширенні новітніх технологій, підвищувати продуктивність і поліпшувати якість роботи в конкуренції з ТНК інших цивілізацій і краще враховувати потреби всесвітнього ринку.
У 1993 р. Інститут глобальних досліджень виявив високу кореляцію між індексом глобалізації та відносними показниками продуктивності в дев’яти галузях США, Японії та Німеччини. У стабільному зростанні світової економіки основну роль грають саме ТНК. Водночас при монополізації ними світового ринку їх змушують розукрупнюватися. Так було з AT&T, так зараз відбувається з Microsoft. Тобто їх обмежують у терміні монопольного використання ексклюзивного товару. Значення ексклюзивного товару полягає в тому, що фірма-розробник може отримувати надприбуток, поки цей товар не стане загальнопоширеним. До чого ж тут нееквівалентний обмін? Не хочете — не беріть!
Навпаки, країни або групи країн намагаються створити умови для розвитку своїх ТНК. Хто заважає Україні створити умови для появи ТНК з штаб-квартирою в Україні в галузі авіації, космосу або інших перспективних областях!
БОЯЗНЬ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ
Саме глобальна конкуренція підстьобує уряди країн мобілізуватися і активно включатися у ці процеси або безнадійно випадати зi світового простору і ставати країнами-паріями.
Глобалізація починає пред’являти підвищені вимоги національним елітам і виводить конкуренцію еліт з внутрішньодержавного рівня на рівень міжнародний, що для української керівної еліти дорівнює смерті. Адже за 10 років Україна так і не відбулася як повноцінна країна. Вона скріплена в єдину країну адміністративно-бюрократичними заходами, абсолютно неефективними в умовах глобалізації. У неї досі немає розуміння того, що таке українська нація, немає об’єднуючої ідеї, немає внутрішнього ринку і — найбільш небезпечне — немає еліти, яка могла б мислити на державному рівні та представляти інтереси більшості населення країни. Слова окремих політиків, здатних мислити по-державному, тільки звучать дисонансом з різноголоссям місцевих еліт, що хвалять свої украйни як зразкові для всієї країни.
Про те, що Україна абсолютно не готова до входження у глобальний простір, свідчить і розмитість її зовнішньоекономічних пріоритетів.
Не можна погодитися з думкою академіка Ю. Пахомова про те, що «процес звуження зони обміну високорозвинених країн з іншим світом дасть додатковий шанс інтегрування у світовий господарський простір і такій країні, як Україна».
Замикання економік країн ОЕСР одна на одній — це процес об’єктивний, тому відрив їх від інших країн буде збільшуватися. Сюди входять країни з прибутком на душу населення більше $15 тис. Інші країни їх цікавлять лише як постачальники сировини і збуту продукції ширвжитку. Адже для випуску високотехнологічної продукції необхідна не тільки могутня технологічна база, але й ємний внутрішній ринок для її обкатки та розвинена інфрастуктура для її просування на світовий ринок, а також підтримка якогось міжнародного союзу країн. Високотехнологічна продукція має ексклюзивний характер і високу норму прибутку, що дозволяє збільшувати передовим країнам відрив від бідних. Звичайно ж, Україні за такої якості керування економікою входження до Європи у найближчі 20 років просто не світить. Що підтверджують і американські, і європейські прогнози. Від чверті до третини загального бюджету ЄС виділяється на підтримку розвитку власних відстаючих регіонів, і цих грошей не вистачає. Навіщо ж вони будуть приймати до своїх лав бідну Україну (з прибутком на душу населення $750)? Щоб вся Європа працювала на її збиткову економіку? За критеріями ЄС Україна за таких темпів тільки через 40 років зможе претендувати на вступ до «спільного ринку».
СТРАТЕГІЯ ПРОРИВУ
Розробка стратегії входження країни як у глобальний простір, так і прорив її до групи високорозвинених країн — прямий обов’язок Інституту світової економіки, очолюваного академіком Ю. Пахомовим. Така стратегія мала б вже давно обговорюватися в урядових, наукових та ділових колах. Тому ми не будемо зупинятися на цьому питанні, а акцентуємо увагу на одному ключовому елементі такої стратегії — ідеї Є.К. Марчука про «випереджальний розвиток». Абсолютно очевидно, що доганяючий розвиток, шляхом якого йде Україна, буде продукувати ще більше її відставання, оскільки копія завжди гірше за оригінал, та й розрив у виконанні буде зростати. Розвиток на випередження в умовах обмеженості ресурсів будується на так званій «стратегії лазерного променя», що дозволяє охоплювати весь технологічний ланцюжок — від фундаментальних і пошукових досліджень до великомасштабних виробництв, аж до сервісного обслуговування поставленої техніки.
Стратегія випереджального розвитку, я б навіть сказав, стратегія прориву, має на увазі не тільки розробку відповідної концепції з концентрації ресурсів та прориву на перспективних напрямах. Головне тут — уміння нації мобілізуватися. Це абсолютно не означає, що бідним треба ще сильніше затягнути пояси, суть мобілізації полягає в тому, що країна повинна відчути себе єдиним цілим. І ось тут ми стикаємося з проблемою.
Справа в тому, що в Україні дотепер немає нації. Є територія та населення, яке живе в регіонально розколеному суспільстві.
«МІСЬКИЙ» РОЗВИТОК
Але в Україні існує ще одна проблема, що гальмує її розвиток. Будучи селянською країною, Україна пройшла процес урбанізації лише в післявоєнні роки. Міське населення складало в 1950 р. 46 %, а в 1985 р. — тільки 65 % від усього населення країни. Фактично міста прийняли величезну масу маргінального населення. Вихідці з села спиралися на землеробську культуру, в основі якої лежить культ матері-землі, архаїчна міфологія та річний цикл розвитку. Такі культури надзвичайно консервативні і звикли розвиватися в замкненому або обмеженому просторі, де всі знайомі або родичі.
Добре відомо, що цивілізаційні культури отримали розвиток саме завдяки містам, причому не містам-селам, характерним для Росії та України, а містам — торговим центрам з ринковою площею, університетом і розгалуженими зв’язками з іншими містами. Хосе Ортега-і-Гассет писав: «Селянин — як рослина. І до сьогодні його існування, все, що він думає, відчуває, хоче, — зберігає відбиток рослинного життя, його безпам’ятного сну». Відгороджуючись від рослин, городянин створює новий світ «на чисто людських засадах. Це громадянські засади». Таким чином, людина від общинного співжиття переходить до громадянського суспільства. «На зміну рослинному розповзанню землею прийшло громадянське згуртування в місті. Місто — це наддім, це подолання дому, людського лігвища, створення нової структури, більш абстрактної та складної, ніж сімейне oikos [господарство]».
Звідси абсолютно зрозумілою стає стратегія, що проводилася в СРСР: висувати на керівні посади в республіках вихідців з села, а городян забирати у Москву, — і під наглядом, і широта поглядів більше відповідала масштабам країни. Таким чином, центр абсолютно не ризикував — вихідці з села самостійно не могли здійснити відділення України. І важливо навіть не те, де народилася людина, а те, що у багатьох українських лідерів збереглася ця селянська, рослинна психологія.
Ось чому навіть підтримана Президентом Л. Кучмою на конференції 16 листопада 2000 року стратегія випереджального розвитку як «життєво важлива» залишилася без уваги з боку української еліти. Хіба може еліта-рослина мислити категоріями «випередження», «стрибок» — це ж розрив в існуванні, а розрив — це смерть для рослини.
Звідси витікає визначення, дане академіком Ю. Пахомовим пропозиції Є. Марчука — «зухвала ідея». Що ж тут зухвалого? Ідея інтелектуально грамотна та професійно обґрунтована в монографії Є. Марчука «Україна: нова парадигма поступу» (Київ, 2001) є єдино можливим шляхом виходу з групи найвідсталіших країн світу.
У ЧОМУ СИЛА?
Абсолютно очевидно, що Україна не може вповзти як країна-рослина до групи розвинених країн. Вона може туди тільки прорватися. Прорватися на основі нових технологій не тільки в галузі техніки, але й у галузі організації середовища проживання. І тут нова плутанина. Соціополіс ототожнюють з технополісами, технопарками, ВЕЗами. Адже між соціополісом і вказаними структурами різниця не менша, ніж між «Мерседесом» та «Таврією». Їздити можна, але як? Так само й тут перед нами вибір: або жалюгідно існувати, подібно до рослини, або творчо працювати.
З економіки відомі рентні прибутки. Прибутки, отримувані за рахунок надприбутків від реалізації високотехнологічної та ексклюзивної продукції, називаються квазірентою. Але квазірента утворюється і від відповідної організації середовища проживання — функціонально-комфортного і для праці, і для відпочинку. Це середовище стимулює творчість, приток інвестицій та отримання надприбутків. Поліс (в перекладі місто) — це не скупчення поселень та господарств, як в селі, а місце суспільних зборів, простір, відведений для громадських справ. Соціополіс — цей розвиток поліса — це «нова форма організації суспільства», яка «формує принципово нову, соціалізовану економіку», як мовиться у книзі Є. Марчука. Саме така форма розвитку країни органічно вписується у тенденції глобалізації. Оскільки оптимально поєднує індивідуальний підхід та глобальну пов’язаність зі світом. Що і як робити ясно. Залишається одна проблема: як нам від менталітету села перейти одразу до менталітету соціополісу? А може, країна хоче залишатися великим селом і на хуторі сховатися від глобалізації? Схоже, серцю нашої еліти куди ближче селянсько-козацькі часи, тільки з віллами для VIP-персон. Тоді потрібно звернутися до світових організацій, щоб вони визнали Україну реліктовим утворенням і заснували дотацію на підтримку країни-музею, де врожайність не міняється продовж століть, і так само, як десятки років тому, триває боротьба за урожай. Тільки вже капіталістичний. Що XI століття, що XXI — село не змінюється. І в цьому його сила.
