1994 року указом Президента цілій низці установ культури, враховуючи їх заслуги й особливе державне значення, було присвоєно статус «національних». Така честь випала й заснованим 1938 року реставраційним майстерням, які відтепер стали називатися Національним науково-дослідним реставраційним центром України. Хоча, як виявилося, роздаючи статуси, держава тим самим не бере на себе турботи, а знімає зайві зобов’язання: центр не тільки фінансується зовсім погано й нерегулярно, а й ризикує сьогодні просто опинитися на вулиці. Адже Київська міськадміністрація, на балансі якої перебувають наші приміщення, свого час ухвалила рішення передати їх в оперативну підпорядкованість Київському інвестиційному агентству, яке розмістилося в приміщенні на вулиці Терещенківській, 11а. А тепер агентство, яке досягло успіху, хоче забрати собі все приміщення, аргументуючи це тим, що наша убога організація все одно не в змозі його утримувати. Днями до Київської міськадміністрації ми надіслали колективного листа, в якому нагадуємо про наші права.
У листі, який я прочитав, зазначено: «На жаль, невиконання указу Президента Україні в частині передачі майна призвело до негативних результатів, внаслідок чого на сьогодні центр опинився в ситуації, яка відверто спрямована на фізичне знищення державної установи».
— Я розумію, — продовжує розповідь Ольга Корватська, — що агентство, котре шукає і залучає інвестиції для всього Києва, напевно потрібна організація, але й наш центр — частина цього міста і, до речі, нехай скромна й непомітна, однак необхідна деталь культурного механізму. Я розумію, що в країні криза, й знайти кошти на діяльність центру нелегко. Одначе звідки ж беруться гроші на ці помпезні відновлення зруйнованих у тридцяті роки церков? Адже це не нагальна необхідність. Це можна й через п’ять, і через тридцять років зробити. На моїх очах сьогодні руйнуються картини, книги, ікони. Їх потім не відновить будівельно-монтажне управління. Реставрація пам’яток старовини вимагає суворої системності. Сьогодні ж із таким трудом побудована структура музейних фондів розвалюється на очах. Реставрація як логічне продовження цієї структури також приречена. Адже ми повністю зав’язані на музеї, які нині перебувають у жалюгідному стані. І процес цього розкладання невблаганний. Отже, через якийсь час уся культура України цілком уміститься в Києві на Андріївському узвозі й матиме вигляд кітчевих виробів а la «ще не вмерла Україна».
Можливо, років через п’ятдесят наші можновладці зрозуміють, що культура України — не тільки бандури, шаровари, писанки та мазанки. Ось тоді то й знадобиться реставрація знову. Але до того часу унікальні фахівці вже підуть. Усю систему доведеться створювати заново. Сьогодні владу такий стан справ влаштовує. Для чого якась там ефемерна культура? Не секрет, що людьми некультурними легше керувати.
Сергій Прудников, реставратор старовинних книг, жодного парадокса тут не бачить:
— Це почалося ще в часи, коли хитрий Ленін сказав, що «мистецтво належить народові» й коли будь-яка художня цінність була оголошена «безцінною». Так що пояснювати ентузіазм реставраторів немає сенсу. Здається, Брехту належить афоризм: «Нещасна та країна, яка потребує героїв». Так от — це про нас. Тому, що без жодної гордості можна сказати — те, що сьогодні роблять реставратори й музейні працівники, — це подвиг. Та й завжди так було. Брешуть більшовики, що свідомість вторинніша за буття. Для них ця теза завжди була елементом демагогії. Насамперед свідомість! Тобто ідеологія. Так що все, що вони робили з культурою, завжди було підпорядковане ідеології, пропаганді. Треба було для ідеології ламати церкви — ламали. Треба перед іноземцями духовністю похвалитися — відновлюють. А для цього й існують всі ці реставратори, художники та інші, хто в окулярах та з бородою, і книжки читають: ентузіасти. Їм зарплату три карбованці, і вони працюють. Їм взагалі не плати нічого, а вони все одно будуть працювати. У нашому центрі до грудня опалення не працювало, охорона розбіглася, а реставратори свої калорифери сюди тягнули й на вахті чергували. А станеться що-небудь! Хто відповідати буде? Ніхто. Тому що: скільки коштує такий-то експонат? Безцінний! Бо все-таки це державі належить, а не народові.
— Невже немає виходу? — спитав я. Сергій відповів із властивою йому алегоричністю:
— Я краще розповім байку з героїчного минулого життєрадісного американського народу. Як відомо, у тридцяті роки в США була велика депресія і в американського народу на душі було так погано й тоскно, що навіть напис на дверях нью-йоркської підземки «Виходу немає» для багатьох був, як мовиться, останньою краплею. Напис замінили на «Вихід з іншого боку». Кількість самогубств зменшилася вдвічі. А потім і взагалі нового президента обрали, кіно «Віднесені вітром» зняли, німців перемогли. Здогадуєшся, чому?
