— Діяв принцип: «Якщо поляк — то католик. А якщо католик — то поляк». Тому українців силою заганяли у костел, всіляко примушували ставати католиками, тобто й поляками. І все село наше ходило у костел (хоча і це його не врятувало!), і тільки дві старі жінки, серед них і моя бабуся, не поступилися принципами і вірою. Чи є між тим зв’язок, але й однією з найперших її й застрелили.. Так поляки і навчали нас патріотизму. Змушували не розмовляти рідною мовою, тисячами палили українські храми...
На Дніпропетровщині, куди евакуювалися Літковці, змушені вмістити усе нажите майно лише в один кузов автомобіля, їх називали «поляками». Прагнучи бути ближче до рідної землі, осіли на Волині. І хоча Миколин батько був простим сільським господарем, був і мудрим та далекоглядним. Куди б не їхали, де б не шукали притулку, найперше запитував, чи є у селі школа. Якщо не було, то їхали далі. Так опинилися у селі Небіжка, де була лише початкова школа, семирічна була у Жидичині, куди треба було добиратися. А ще не давали землі, без якої не могли господарювати. Тому більшість переселенців-забужан вимушено осіла в містах. Так і Літковці опинилися у Луцьку.
П’ять років тому Микола Костянтинович, як і більшість українців, скандував: «Ю-щен-ко!» Проте відштовхнули від нього не лише невиконані обіцянки на зразок класичної: «Бандити будуть сидіти у тюрмах», а й брутальна критика Юлії Тимошенко. Так, каже Літковець, Ющенко — патріот. Але чи морально говорити про прем’єр-міністра: «Набралася позик, як сучка бліх»?! Ми, каже, стали незалежними, а керувати державою виявилося-то нікому... Неморальні не допускають моральних. Де люди, які справді можуть відродити національну ідею?
Треба, вважає, найперше вирощувати, виховувати національну еліту, яку всі наші завойовники винищували найперше. Кого найперше арештовували поляки? Вчителя, лікаря, батюшку. Кого найперше розстріляли німці? Професорів із університетів. Кого першими вивозила радянська влада в Сибір і на Соловки? Письменників, поетів, людей, які стояли за українську мову та українську культуру. А без національної еліти не буде і українського відродження. Буде тільки полегшення життя, проте не благополуччя.
Втім, розчарувавшись у обраному ним п’ять років тому Президентові, Микола Костянтинович абсолютно не розчарувався в Українській державі. Народів на Землі живе тисячі, а власну державність мають лише понад дві сотні. Українці мають, вважає, велике щастя, хоча ніяк не справляться зі своєю державністю. У нас ще цінують крикунів і умовних патріотів. Народу все ще вигідний той правитель, який обіцяє щось дати матеріальне. Той — пенсію підвищить, той — газ у село проведе... Хіба це державне мислення? Це дрібні політики місцевого масштабу...
На нинішніх виборах Літковець після довгих роздумів віддав свій голос за Олега Тягнибока. І таких, як він, у Луцьку, до речі, виявилося майже 5% від кількості голосуючих, більше, ніж тих, хто голосував за Віктора Ющенка. Голосуючи не за хліб, а за свободу, виходив із кількох міркувань. Треба голосувати за того кандидата, який є представником певної ідеології. На нинішніх виборах їх було два: комуніст Симоненко і націоналіст Тягнибок.
По-друге, усі розвинуті країни (та ж Японія, той же Ізраїль, та ж Іспанія) розбудовують свою державу — і економіку, і культуру — на основі національної ідеї, й живуть досить непогано. Ми ж у душі продовжуємо вважати себе не українцями, а хохлами, слово «нація» багатьом ще «ріже» вуха. Усі, хто до нас приходив, нас ділили то за мовою, то за вірою, то на лівий і правий берег Дніпра... Україна ж одна і народ один. Проте про наці,ональну ідею, національну історію і національну культуру почали говорити лише так недавно. Тому й такою пасивною є молодь, вважає Микола Літковець.
КОМЕНТАРI
Галина ОРЄХОВА, психолог, Хмельницький:
— У чому суть феномену «виборчих ідеалістів»? Ідеалісти — це люди, які намагаються вирівняти своє життя максимально за шкалою моральних, духовних цінностей. Вони, по суті, є фундаментом, каркасом, який в основному формується у дитинстві, й забезпечує людині впевненість, почуття стабільності. У цьому контексті можна сказати, що «виборчий ідеаліст» — це людина віддана, надійна, з патріотичною орієнтацією.
Пояснити незмінність їхніх поглядів протягом усього життя, незважаючи на певне розчарування в ідеалах, на невиправданість сподівань, можна виключно міцним фундаментом духовних вартостей. Його важко розхитати, та й не потрібно цього робити, бо тоді людина втрачає відчуття ѓрунту під ногами.
Справді, такий феномен поволі відходить у минуле, бо його носіями здебільшого є люди старшого покоління. Як це пояснити? Вважаю, що молодь апріорі мобільніша. Та й сучасний світ набагато швидший, ніж той, у якому жили наші батьки. Тому молоде покоління значно гнучкіше й адаптованіше до змін, адже це основна умова виживання у соціумі.
Я багато працюю із дітьми і можу констатувати досить сумну статистику. Більшість із них позбавлені понять духовних цінностей. Для прикладу, у них не сформоване або практично відсутнє розуміння сімейних вартостей. Зі своїми дітьми ми проходили простий загальновідомий тест — пропоную намалювати свою родину. І в результаті вони зображують папугу, улюблену хатню тваринку, але на цих малюнках немає ані татка, ані мами. Адже сучасні батьки у гонитві за матеріальним достатком не прищеплюють дитині сімейних цінностей, не створюють той міцний фундамент, на якому будуватиметься життя їхньої дитини.
Однак я не схильна до песимізму. Ми живемо в епоху змін і до них треба адаптовуватися. Цінності не втрачені. Вони просто змінилися. Можливо, раціоналізм і прагматизм буде набагато кориснішим наступним поколінням, і якраз слугуватиме надійним для них підѓрунтям, однак феномен ідеалістів тоді відійде в історію.
Олександр ФІЛЬЦ, професор Львівського медичного університету, президент Української спілки психотерапевтів:
— Я розглядаю процес виборів в Україні як специфічний вид бізнесу, який полягає в тому, щоби, по-перше, вибори були весь час перманентними і, по-друге, були побудованими на пірамідальній системі — за принципом маркетингової мережі. І та маркетингова мережа викидає на гору людей, які репрезентують цей маркетинговий бізнес, не більше. Очевидно, що цей бізнес, в якому працюють політологи, виборчі штаби і в якому заробляють гроші (чи гречку) навіть пересічні перехожі, повинен самовідтворюватися. І чим людина вища в цій ієрархії, тим більше вона у виборчому бізнесі може отримати. Якщо вибори в Україні врегулюються, стануть нормальними, такими, як мають бути, як, зрештою, є в цілому світі, то цей виборчий бізнес завалиться — відповідно, перестане заробляти ціла армія людей.
Тому самі вибори, окрім самовідтворення, на мою думку, нічого не репрезентують. Люди ж, які голосують по щирості, на нинішній день просто-на-просто не розуміють реальності. А ті люди, які не розуміють реальності, і є ідеалістами. Тому можна сказати, що де-факто ідеалістами є всі люди, які є заручниками українського виборчого бізнесу. Ще раз повторю: люди в Україні не вибирають — вони свідомо й несвідомо беруть участь у репродукції виборчого бізнесу. Бо закінчаться вибори президента, розпочнуться вибори до місцевих рад. За ними — до парламенту. Якщо організаторам виборчого бізнесу знов забракне грошей, вони організують перевибори до парламенту. Якщо ж дуже-дуже забракне грошей, то організують перевибори президента.
Вадим СЛЮСАР, старший викладач кафедри філософії Житомирського державного університету ім. І.Франка:
— Вважаю, що проблему стійкості переконань літніх людей можна розглядати з одного боку з позиції радянського виховання, з іншого — українського традиціоналізму. Принцип радянських часів — людина повинна бути активною в громадському житті, завжди ходити на вибори і правильно голосувати. Тоді було прийнято, щоб на дільницях грала музика, у буфетах продавали цукерки, тут же виборці пили пиво. Тобто влаштовувалось свято, і щоб була участь у процесі, в тому числі моральна. Люди були відповідальні й звикли приходити на вибори — це свято, і треба йти. Хоча й був лише один кандидат. Нині забрали позицію, що треба правильно голосувати, і кандидатів багато. А нинішня молодь сприймає чергові вибори просто як прояв політичної активності. Якби вони проводились рідше, то, можливо, було б краще, і на рівні підсвідомості молоді ставились би до виборів відповідальніше. Серед літніх людей є прихильники «лівих», але є й такі, які голосують за демократичні сили. На них, на мій погляд, впливає і соціально-психологічний фактор — вони хочуть відчувати себе потрібними громаді.
Українське суспільство в даному плані є традиційним, тобто коли існує авторитет старійшин, коли старше покоління є авторитетом для молодих. Ті, хто пожив, вважали правильним самим ходити і сказати, як треба голосувати. Стійкість в переконаннях — це особливість літнього віку: старійшина асоціюється з людиною, яка є мудрою і стійкою в переконаннях. В даному плані поєднуються і вік, і фізіологічні фактори, і українська ментальність. Прогрес йде, але традиціоналізм залишається, хоча в меншій мірі. Ще можна сказати про страх смерті — для тих, хто досягнув похилого віку важливо, що треба віддати свій голос зараз, бо не відомо, що буде завтра. Тому літні люди продовжуватимуть ходити на вибори, але недовго. Молодь, вихована у 90-х роках минулого століття, так не буде робити.
Загалом молоді у 18—25 років надзвичайно активні, бо ще не утвердились у житті, їм треба показати свою значимість у суспільстві. Потім вони утворюють сім’ї, з’являється потреба у стабільності, а відтак консерватизм. Молодь, яка формується зараз, так, як нинішні старі люди, голосувати не буде. Бо не має стійкої віри в демократичні ідеали — часті вибори нівелюють її. І це більше проблема соціальна та соціально-психологічна, ніж політична.
Наталія ВАЛЕДОВА, член Дніпропетровської обласної Спілки психологів і психоаналітиків:
— Ідеалістами можуть бути як молоді, так і літні люди — від віку й соціального положення тут нічого не залежить. Для подібних людей духовний чинник має первинне значення, а ідеї — комуністичні, націоналістичні або релігійні — входять до складу їхнього світогляду. Таким чином реалізується їхня індивідуальність. Як відомо, приблизно три чверті людей схильні до зовнішнього впливу, а чверть — стійка. Ці люди не схильні слідувати за іншими, а роблять свій вибір самостійно, приймають рішення, нехай навіть і помилкові, а потім намагаються впровадити їх у життя. Це біологічна та психологічна властивість конкретної людини. Переконати таких людей непросто. Вони погано піддаються дії реклами, зокрема, й політичної. Узагалі, переконувати — справа непроста. Саме тому на політичний піар під час виборчих кампаній витрачаються величезні гроші, проте й це не завжди дає результат. Багато виборців стійко залишаються при своїй думці.
Айдер ЕМІРОВ, директор Республіканської кримськотатарської бібліотеки ім. І. Гаспринського:
— Я вважаю, що до «романтиків від демократії», тобто виборців, які завжди голосують виключно згідно зі своїми переконаннями й не піддаються підкупам і спробам «переагітувати», належить переважна більшість людей. Вважати інакше було б, по-перше, образливо для народу, по-друге, було б спотворенням реальної ситуації. Я переконаний, що схильна до підкупу невелика частина населення, можливо, всього декілька відсотків. Та й то, більшою мірою це стосується мажоритарних систем виборів, коли голосувати доводиться не за переконаннями, не за програми, а за конкретних людей, і тоді з’являються такі феномени, як «підгодовані» округи, як «свій депутат», «свій лобіст» і так далі.
А в пропорційних системах виборів, коли виборці орієнтуються (принаймні повинні орієнтуватися) на партійні ідеології, на програми, виборці переважною більшістю голосують саме за переконаннями й підкуповувати можна лише незначну частину. Я пригадую реальний випадок, коли на одних із перших у Криму виборах наші місцеві «олігархи» видавали пенсіонерам дорогі продуктові пайки прямо перед голосуванням і просили їх «проголосувати правильно». А коли вони виходили з дільниці, їх запитували: ну що, за кого проголосували? Ті відповідали: «Не хвилюйся, любий, ми проголосували правильно». «Але за кого ж?» — уточнювали ті. Як за кого, так за комуністів же!
Тому «романтики від демократії» — це не новий феномен, це велика частина списку виборців, оскільки, я вважаю, громадяни України мають досить високу політичну самосвідомість. До них належать і кримські татари, тому що кожен із нас ні за який підкуп не погодиться з тим, що права й інтереси народу ігноруватимуться, що те, що в нас відняли, не буде відновлено. Зрадити цю мету означало б зрадити самого себе, майбутнє покоління свого народу, і ні за який підкуп на це не погодяться ні більшість українців, ні більшість кримських татар.
