Українській Незалежності — чотирнадцять. Дозволимо собі несвяткову аналогію: підлітки в цьому віці вже можуть нести відповідальність. Навiть згiдно з законодавством. Стосовно ж держави слід, певне, говорити про відповідальність влади перед своїм народом. Яку, утім, влада мусить відчувати незалежно від свого «стажу»...
Згідно з підсумками дослідження, яке проводилося Центром «Соціальний моніторинг» та Українським інститутом соціальних досліджень з 18 по 25 червня нинішнього року, 24% опитаних дуже пишаються своєю країною. Скоріше пишаються, ніж навпаки, ще 38% респондентів. Скоріше не пишаються — 19%, зовсім не пишаються 11%, і 8% виявилося важко відповісти на це запитання. (Опитування проводилося в усіх областях України, Автономній Республіці Крим та місті Києві. Всього опитано 2037 респондентів віком від 18 рокiв.) Відповіді на запитання «Чи можете ви сказати про себе, що пишаєтеся тим, що ви — громадянин України?» розподілилися таким чином: «дуже пишаюся» — 31%, «скоріше пишаюся» — 39%, «скоріше не пишаюся» — 12%, «зовсім не пишаюся» — 7%, «важко відповісти» — 11%. (Більш детально про ці та інші дані Центру «Соцiальний монiторинг» та Українського інституту соціальних досліджень розповідатиметься в наступному номері «Дня» — в інтерв'ю директора Центру «Соціальний моніторинг» Ольги Балакиревої.)
Як бачимо, загалом пишаються своєю державою 62% респондентів, а своїм українським громадянством — 70%. Минулого року цей показник, за даними соціологів, був суттєво нижчим.
Можна припустити, що в переміщенні цих вiдсоткiв, так би мовити, з однієї шальки терезів на іншу не останню роль зіграв Майдан. Помаранчева революція стала, безумовно, головною подією чотирнадцятого року української Незалежності, — мільйони українців повірили в те, що майбутнє залежить не від чиновницької сваволі, а від них самих. Можливо, якби подібне опитування проводилося не в червні, а в січні, коли нова українська влада ще не була так разюче схожа на свою попередницю, оптимістів серед наших співвітчизників виявилося б ще більше. Так, вісім місяців по тому постреволюційна ейфорія минула, і сьогодні «в сухому залишку» у багатьох людей лишається розчарування через те, що життя поки що не поліпшилося. Натомість маємо купу так званих «внутрішніх ризиків» нашої незалежності, про які днями сказав зокрема перший президент незалежної України Леонід Кравчук в інтерв'ю «Радіо Свобода»: «Я не випадково говорив, що сьогодні темпи валового національного продукту скоротилися в 3,2 разу, ціни зросли вдвічі, ціни на пальне зросли вдвічі... Я сьогодні їжджу багато по Україні, і звертаються люди із запитанням, що ж відбувається? Чому ми повертаємося назад, чому маємо говорити про кризу, про інфляцію, про порушення прав людини? Чому? Адже на Майдані стояли нинішні керівники і клялися перед людьми Господом Богом, що тепер все буде за Конституцією, за законом, за мораллю високою...» Не ліквідовано, на думку Л. Кравчука, і розколу країни, який зусиллями деяких політтехнологів став особливо відчутним під час президентської виборчої кампанії. Навпаки, «влада ділить Україну, як поділив Ющенко і Янукович, так зараз і поглиблюється цей вододіл», вважає перший президент...
Тобто ми лише на початку шляху до справжньої незалежної України.
Яку Україну бачать і знають ті її громадяни, кого відносять до політичної еліти? Якими є їх переваги і пріоритети? Аби дізнатися про це, ми поставили представникам різних політичних сил та поглядів п'ять на перший погляд «неполітичних» запитань:
1. Які місця в Україні, які ви відвідали, вас найбільше вразили? Чим саме?
2. Кого ви вважаєте героями, а кого — антигероями України?
3. Що ви особисто зробили для того, щоб ваші співвітчизники краще усвідомлювали свою національну ідентичність?
4. Який ваш улюблений український афоризм — вислів українського мислителя або українська народна мудрість?
5. Чим знаменита ваша мала батьківщина?
«...І ДАЛІ ЗА СПИСКОМ»
Леонід КРАВЧУК, перший президент України:
1. Я б назвав три такі регіони: Волинь, Карпати і Крим. Це місця, які вражають найбільше. Але найдорожча мені Волинь, бо сам я — волинянин. Мене вражають озера та річки цього краю. А його люди славляться своєю надзвичайною працьовитістю. Вони ніколи не жили заможно. На Волинській землі все дається дуже важко. Це не так, як у чорнозем, у який, кажуть, застромив гілля, — і виросте дерево. Там треба працювати, не покладаючи рук.
Ще мене дуже вразило Біле озеро у Вінницькій області. Воно є унікальним природним явищем. Його назва пов’язана із кольором води, багатої на гліцерин, через що озеро і справді — біле.
Мені подобаються Південь Криму, Карпати. Мене захоплюють міста-гіганти промисловості, їхні люди, що керують складними системами з моторо- та ракетобудування. Україна в цілому має стільки виробничих ресурсів, ще стільки вона може дати унікального, стільки людей відкрити світові, що це просто вражає. Україна вражає...
2. А хто саме «герої»? Ті, кому присвоєно звання Героїв, чи як? Це не можна визначити окремими постатями. В кожний період, на кожному етапі історичного розвитку України були і герої, і антигерої. Візьміть період громадянської війни: ще тоді Україна являла собою зіткнення тих, хто бився «за Україну», і тих, хто бився «проти України». Візьміть сьогоднішній день — так само. Це дуже складне питання. Кожна нація, кожне суспільство — немає винятків — завжди мали своїх героїв і антигероїв.
3. Мені здається, це можна висловити одним реченням: я зробив усе, щоб Україна стала незалежною, я зробив усе, щоб вона розвивалася демократично. І це вже підтверджується в контексті сьогоднішньої доби, коли політики обіцяють демократичне майбутнє, і далі за списком... Натомість я, започаткувавши громадянський форум, кажу: «Я не обіцяю. Я буду робити те, що вже робив». Я не пригадую, щоб за мого президентства виникали проблеми з виборами, проблеми, скажімо, з якимись конфронтаційними поділами України. Не було цих, часто штучних, надуманих, «пошуків відьом» та злочинців. Інші обіцяють, як, скажімо, помаранчеві, але не виконують обіцянок. А як на мене — це вже було.
4. Моє кредо звучить так: «Любіть Україну!» і «Любіть свою землю!». Її культуру, її традиції та історію. Якщо ви будете любити, то у вас на все вистачить сил. Якщо ж ви будете гратися з цими святими поняттями — у вас ніколи нічого не вийде.
5. Я народився у звичайному селі Великий Житин Рівненської області. Село це не може пишатися якимись визначними історичними подіями, які б його прославляли. Це просте українське село. Таких сіл — тисячі. Але саме в таких селах і живуть люди, і народжуються поети, політики і навіть майбутні президенти. Тому все в нас буде добре, я так вважаю...
«ГОЛОВНЕ ВРАЖЕННЯ — ЛЮДИ»
Борис ТАРАСЮК, міністр закордонних справ України, лідер Народного Руху України:
1. В Україні побував скрізь. Бував в місцях, де не бували представники обласного керівництва. Минулого року здійснив 67 поїздок у регіони. Основним моїм враженням стало те, що ми маємо розумних, талановитих і дуже працьовитих людей.
Найбільше за все мене зворушив мирний, ненасильницький протест українського суспільства, який одночасно був таким рішучим і непорушним. Найбільше вразила атмосфера толерантності, приязні, яка панувала на Майдані в часи помаранчевої революції.
2. Українськими героями є всі покоління борців за вільну, незалежну Україну і, безперечно, серед них — лідери Народного Руху України кінця 80-х — початку 90 х років. Якщо говорити про сьогодення, то героєм вважаю Віктора Ющенка, людей на майданах в усіх куточках України.
Антигероями України вважаю представників минулої влади, що привели до кризи в країні.
3. Із кінця 80-х — початку 90-х років і донині сприяв виробленню української зовнішньої політики, чітко вираженою ідентичністю, сутністю і змістом якої було відстоювання національних інтересів на міжнародній арені.
Упродовж усієї своєї політичної діяльності, на роботі і вдома завжди відстоював і відстоюю інтереси української мови, культури і національної ідеї.
4./5. Дитинство моє минуло на батьківщині Лесі Українки в Новоград-Волинську. Навчався в школі імені Лесі Українки, що була розташована в будинку Косачів, тому дуже люблю і шаную дорогі слова з Семи Струн:
«До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься.
І буде струна урочисто і тихо лунати,
І пісня від серця поллється»
ЕВОЛЮЦІЯ СВІДОМОСТІ
Павло МОВЧАН, народний депутат України, фракція УНП:
1. Мене найбільше вразило село Лихотин Лебединського району на Сумщині. Ще недавно в Лихотині був музей Тараса Шевченка. Зараз там суцільна руїна. Я й гадки не мав, що за кілька років — поки областю керував Володимир Щербань — можна так занапастити святе для всього народу місце.
2. Я не знаю, в чому може виявитися героїзм у наші дні. Людина мусить бути порядною та відповідальною. Якщо вона така, навіщо її характеризувати гучними словами? Герої Соціалістичної Праці — це з минулого. Однак і нині в нас вистачає абсурду. Ми бачимо героя в антигероєві, і навпаки.
3. Над усвідомленням українцями своєї українськості працюю майже все життя, пройшовши еволюцію від людини, яка була зденаціоналізована та намагалася мімікрувати, до панівного режиму і російської культури.
4. Як казав Сковорода, все у світі врівноважене. Якщо на одних шальках зменшується, на інших — прибуває.
5. Я народився в селі Велика Вільшанка Васильківського району Київської області. Це земля глибокого історичного розрізу. Там є сліди всіх часів — поховання 6-го тисячоліття до нашої ери, Змієві вали, братські могили та братські криниці вже нашої епохи.
ВІДРОДЖЕННЯ ІДЕЇ
Ігор ШУРМА, народний депутат України, фракція СДПУ(О):
1. Нещодавно мене надзвичайно вразив стан дороги Чоп — Стрий. Вона просто чудова. Здається, аналогів такої магістралі в Україні немає.
2. До числа істинних героїв України я б відніс двох людей. Це — перший президент Леонід Кравчук, який подарував нашій спільноті державу з назвою «Україна». А також — другий президент Леонід Кучма, який, незважаючи ні на кого й ні на що, державу зміцнив, вберіг її від міжусобиць, крові та вивів на той стартовий майданчик, звідки відкрилися перспективи для стратегічно далекого поступу. Антигерої — всі ті, хто обіцянками під час президентських перегонів високо підняли планку очікувань народу, а тепер, замість того, щоб виконувати обіцяне, всілякими піарівськими ходами намагаються дурити людям голови.
4. Один з моїх улюблених афоризмів — «маємо те, що маємо».
5. Я народився у Львові. Саме тут почала відроджуватися ідея єдиної незалежної України, саме тут панує дух патріотизму. Одні носять його в собі, а інші, на жаль, лише використовують у своїх інтересах.
ПРО РІКИ ТА ДЖЕРЕЛА
Іван ЗАЄЦЬ, народний депутат України, фракція УНП:
1. Нещодавно я сплавлявся по Десні. Там чудова природа, напівдикі луки по берегах. Водночас вражає, що нічого не робиться задля припинення берегоруйнування, що люди, які відпочивають на Десні, залишають по собі гори сміття, яке ніхто не прибирає.
2. Герой для мене — це людина, яка пожертвувала своїм життям в ім’я України, великих цілей. Українська земля зродила багато героїв. Це ті, хто боровся за незалежність України — починаючи від Мазепи, і закінчуючи вояками УПА та правозахисниками 60—70-х років. Антигерої — ті, хто виступає проти державності, традицій свого народу.
3. Задля збереження української національної ідентичності я зумів дещо зафіксувати в законодавстві. Коли готувалася Конституція, як член конституційної комісії я дуже опікувався тими положеннями, які визначали українську суть української держави. Крім того, я завжди прагнув привертати увагу до української культури, звичаїв, традицій, доклав зусиль до оборони української мови. Тут головне — власний приклад.
4. Процитую висловлювання свого колеги, народного депутата Володимира Черняка: «Якщо народ — джерело влади, то наша влада має властивість витікати з цього джерела і назад не повертатися».
5. Я народився в глибокому Поліссі на Житомирщині. Там багато стародавніх городищ. Це городища як Київської Русі, так і більш древні, включаючи трипільську епоху, є одне біля мого села Лозниця. Водночас ця територія позначена Чорнобилем. І моє село, і багато сусідніх сіл виселені.
«НАСИТЬ СПЕРШУ ДУШУ...»
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, народний депутат України, фракція «Наша Україна»:
1. З роками я все більше і більше відчуваю себе патріотом малої батьківщини. Це Волинь. Нещодавно побував на озері Світязь, ще раз переконався, що іншої такої перлини природи годі й шукати. Крім того, був у Острозі, в Острозькій академії, яка навіяла мені думки, що пора б узятися за відновлення й інших малих духовних столиць України.
2. Для мене герой — людина, готова на самопожертву заради ближнього, той, хто творить добро у різноманітних його виявах. Як казав Сенека, найкраще добро те, яке може стати у пригоді комусь іншому. Для мене антигерой — захланна, користолюбна, жадібна людина, яка думає лише про себе та своє благополуччя і не здатна на самопожертву. При тому самопожертва може бути дуже буденна — допоміг ближньому, і це вже геройство. Подвиги творять звичайні люди, які йдуть за покликом свого серця.
3. Я радий, що причетний до відновлення Києво-Могилянської академії, — я був віце-прем’єр-міністром, коли уряд прийняв відповідний декрет, а також Острозької академії. В міру своїх можливостей стараюсь і словом, й іншими справами обстоювати українську мову та культуру.
4. Дуже люблю притчу «Убогий жайворонок» Григорія Сковороди, де є слова: «Чисте серце і дух віри — одне і теж. Яка користь тобі з повних засіків, коли душа в тебе голодна і спрагла? Наповни бездну, насить спершу душу свою». Найголовніше — це духовне. Якщо людина духовно багата, вона і життєрадісніша, їй і жити цікавіше.
5. На межі мого рідного села Новосілки — тепер Набережне — є могила, над якою стоїть висока скульптура святого Йосипа, який тримає на правій руці малого Ісуса. В цій могилі, за переказами, поховані козаки, полеглі в знаменитій та трагічній для України битві при Берестечку. Таких могил колись було багато в наших краях, — після битви тисячі тіл селяни розвозили ховати по навколишніх селах. Є ще могила зі скульптурним зображенням святої Теклі. Там, за переказами, поховані українські дівчата, яких гнали в ясир, і яких порубали татари, коли дівчата спробували втекти. Як вдалося довідатися з книжки Миколи Костомарова «Богдан Хмельницький», дівчат там поховано аж три сотні. Обидві могили до наших днів збереглися завдяки тому, що люди їх ревно оберігали.
ЗНАЙОМІ НЕЗНАЙОМЦІ
Іван БОКИЙ, народний депутат України, фракція СПУ:
1. Сильні враження в мене залишила поїздка рідними місцями Полтавщини. Я побачив села, знайомі і не знайомі водночас. З одного боку, це красиві села, збудовані за останні чотири десятки років минулого століття — туди переселилися люди з території Кременчуцького моря. З іншого боку, життя там буквально мертве — клуби зачинені, люди без роботи, в кращому разі збереглися рештки ферм, поля позаростали. Мене вразила ця картина, тому що я ще пам’ятаю, як там вирувало життя. На жаль, політики виголошують красиві гасла, а тим часом українське село продовжує вмирати.
2. Справжніми героями України були такі люди, як Микола Хвильовий, Олесь Гончар, Павло Тичина, Василь Стус. Останні два не лише взаємопротистоять, але й доповнюють один одного. Сюди ж я б зарахував учених зі світовим ім’ям — Володимира Вернадського, Данила Заболотного, Віктора Трефілова. Ще одна людина, яку хотілося б назвати в числі героїв, — Сидір Артемович Ковпак. Про Ковпака — партизанського командира написано багато. Але мені довелося чути про його діла в повоєнний час. Будучи заступником голови Президії Верховної Ради України, він багато робив для того, щоб врятувати людей від чиновницького свавілля. Одного разу в місті Путивлі Ковпак став об’єктом нападу юрби розлючених жінок. Це сталося в 1963 році під час хлібної кризи. Жінки були невдоволені тим, що в магазинах хліб з горохом продавали. Та Ковпак не злякався. Вміло повівши розмову, він зумів не лише спинити гнів господинь, але й переконати їх у тому, що влада не винна і робить все можливе для виправлення становища.
Щодо антигероїв: в їхньому числі я назвав би трагічні постаті, як, наприклад, Микола Скрипник. Це не однозначно негативний герой, він багато зробив для України й доброго. Але він був втягнутий у круговерть подій 20-х років так, що, роблячи добро, натворив і чимало злого. Хоча його мученицька смерть все списала. Складною фігурою, яку б я все-таки, скоріше, класифікував як антигероя, ніж героя, був Щербицький. На жаль, він не зміг свій талант організатора, людини широких потенцій покласти на служіння України, а був змушений витрачати його на боротьбу з нашими кращими синами. До явних антигероїв я б відніс таких людей, як комуністичні керівники України Постишев та Каганович.
3. Своєю журналістською творчістю намагаюся прищепити людям любов до народного мислення. Тобто мислення простого та зрозумілого. Це дуже актуально, бо ми часто говоримо багато і туманно про те, про що можна сказати одним словом, і це стосується й Президента Віктора Ющенка. Причетність людини до мовної скарбниці — одна з часток нашої української ідентичності.
4. Бабуся мені колись казала таке: «Не дери носа високо, бо є люди із вищими носами. Не дери голови високо, бо є голови ще вищі, а будь самим собою». Подобаються також мені й слова Максима Рильського: «Шануйте друга. Де ж таки без хиб ви друга на землі знайти змогли б?»
5. Моє рідне село нині лежить на дні Кременчуцького моря. Хоча хати були перенесені на берег, збереглася його назва — Пронозівка. Це місця, де за часів Богдана Хмельницького кипіла визвольна війна українського народу. Знаходиться воно в 27 кілометрах від Чигирина, що вже багато про що говорить. Наша округа дала Україні та світові блискуче музичне сузір’я. Звідси родовід Петра Чайковського, тут народилися Микола Лисенко, Георгій і Платон Майбороди, Олександр Білаш, автор пісні «Чорнобривці» Володимир Верменич, нарешті — Раїса Кириченко. А нещодавно в нас з’явилося зовсім юне співоче диво — 8-річна дівчинка, яку Кириченко назвала своєю спадкоємницею. Звуть її Наташа Шинкаренко, і голос у неї такий, як у самої Раїси Кириченко. Чому з наших місць стільки співочих імен — справжня загадка, яку ніхто не може розгадати...
ХТО МИ Є?
Валерій ПУСТОВОЙТЕНКО, народний депутат України, лідер Народно-демократичної партії:
1. Взагалі, я люблю південь України, такі міста як Херсон, Миколаїв. Мені до вподоби Одеса, знаєте, як там жартують, що є українці, є росіяни, а є одесити... Для мене Дніпропетровськ також є рідним містом, шкода, що зараз там на проспекті Карла Маркса в історичній частині міста вирубують дерева, на мій погляд, цього не можна робити. Ну і, звісно ж, столиця України Київ для мене — поза конкуренцією.
2. Я хотів би віддати належне тим людям, які боролися за незалежність України. На перше місце я поставив би покійного В’ячеслава Чорновола, під керівництвом якого Рух зробив дуже багато для того, щоб Україна стала незалежною. Останні роки його життя ми з ним дуже активно спілкувалися, і він уже тоді був стривожений тим, що так звана молода поросль зашкодить Руху. Що й, зрештою, сталося після його смерті. Ще я хотів би згадати Леоніда Кравчука, першого президента України, який доклав великих зусиль для того, щоб була прийнята Декларація про державний суверенітет. Щодо антигероїв, то я не люблю тих, хто займається розвитком екстремізму в нашій державі й тих, які нажилися на тій скрутній ситуації, яка сьогодні є в Україні.
3. Я намагаюсь не користуватися афоризмами інших людей, бо вважаю, що у кожної людини повинна бути своя позиція, своє бачення подій, от, наприклад, як у вашої газети.
5. Найбільш важливе місце для кожної людини, на мій погляд, — це те місце, де вона народилась. Я народився у Березанському районі Миколаївської області. На жаль, крім діда, не пам’ятаю нікого із своїх пращурів, але, коли я був у Хмельницькій області, один із журналістів подарував мені книжку. В ній було про братів Пустовойтенків, одного з яких вбили поляки, а інший зник невідомо де, в ті часи, коли ми з поляками воювали. Тому, думаю, що мій рід має відношення до козацтва. І серед історичних персонажів доби козаччини зустрічається прізвище Пустовойтенко...
ВІДКРИВАЄМО УКРАЇНУ
Ігор ШАРОВ, народний депутат України, лідер депутатської фракції «Демократична Україна»:
1. Я багато раніше їздив Україною. Це мені дуже допомогло, коли я працював над книжкою «100 визначних місць України». В ній я згадав про історію місць в Україні, як широко відомих у світі, так і менш знаних. Звісно, майже всім українцям відомо про Києво-Печерську лавру, багато хто навіть був у лаврських печерах. Знають, скажімо, про Олеський замок, принаймні, бачили його у кінофільмах «Три мушкетери», «Борис Годунов», «Козаки йдуть». А ось чи багато хто чув про ландшафтний парк «Олександрія» у Білій Церкві? Чи хто був у Седневі й бачив Воскресенську церкву, збудовану Лизогубами? Чи хто бачив палац у Качанівці? Перелік можна продовжувати. На жаль, ми ще не відкрили для себе до кінця Україну, не пізнали її глибинної суті. Тому, якщо під час робочих поїздок випадає нагода оглянути якісь пам’ятки історії чи архітектури, я такої нагоди не пропускаю.
2. Героями в наші часи можна сміливо називати людей, які сумлінно, професійно та чесно займаються кожен на своєму місці улюбленою справою. Цим вони роблять свій внесок у розбудову країни. Вони — маленькі герої нашої сучасності. Як кандидат історичних наук і політик, я цікавлюся біографіями багатьох видатних українців. Хіба не героями були мої земляки — письменник і політик Володимир Винниченко, фізик Ігор Тамм, творець «Катюші» Георгій Лангемак, поет Євген Маланюк, прозаїк Юрій Яновський, драматург Марко Кропивницький, режисери і актори брати Микола Садовський і Панас Саксаганський? Тобто герой, у моєму розумінні, — людина, яка сумлінно служить своїй Вітчизні, йдучи за своїм покликанням. Антигерої, відповідно, зраджують передусім сумління та своє покликання.
3. Як політик я маю великий досвід роботи у виконавчій і законодавчій владі. Я є автором восьми поправок до Конституції України, ухваленої 1996 року, брав участь у розробці багатьох законопроектів. Як історик я написав декілька монографій, зокрема, «100 сучасників: роздуми про Україну», «100 визначних місць України», «100 видатних імен України». Казати щось більше — це вже займатися саморекламою.
4. Мій дід говорив: «Якщо робиш для людей — не забувай про себе, якщо робиш для себе — пам’ятай про людей». А ще мені подобаються рядки Івана Петровича Котляревського: «Любов к Отчизні де героїть, Там сила вража не устоїть, Там грудь сильніша від гармат...»
5. Я народився на Кіровоградщині в селі Скалівські Хутори. Вже за часів соціалістичного господарювання хутір визнали безперспективним і мешканців переселили до більших селищ. Села сьогодні вже не існує, але декілька разів на рік я буваю в тих краях, відвідую кладовище, де поховані мої родичі.
ВІД ЧАСІВ КИЇВСЬКОЇ РУСІ...
Ігор ШКІРЯ, народний депутат України, фракція «Регіони України»:
1. Я в захопленні від Львова. Вважаю, що це місто — перлина нашої країни. І підтримаю будь-які пропозиції парламенту та Кабінету Міністрів щодо фінансових інвестицій у Львів. Це місто має ставати ще красивішим, уособлювати нашу країну, стати її європейськими воротами.
Також дорогі мені Карпати. Це також дорогоцінність нашої землі. А Одеса! Красуня Одеса, яку незаслужено за радянських часів було доведено до занепаду.
Я дуже співпереживаю Харкову. Він назавжди залишиться в історії першою столицею України. Крім того, в ньому була зрощена не одна інтелектуальна еліта нашого суспільства. В радянській Україні Харків перевершував навіть Київ, адже на його долю випала роль наукової столиці. І мене дуже непокоїть доля цього міста, бувалу міць якого (особливо економічну) не відновлено й досі.
Без будь-якого сумніву, головною цінністю України є Крим. І навіть не тому, що там є море. А тому, що я, наприклад, досі захоплююся тим, що зуміла створити тут Царська Росія в період ХIХ—ХХ століть.
Звичайно ж, я не можу обійти Київ, нашу красуню-столицю. Але, нехай не ображаються на мене кияни, Київ — це все одно лише регіон України, нехай і великої. І вся країна не може жити заради одного регіону. Те, що зробила Москва з Радянським Союзом, не повинно повторитися в незалежній Україні.
2. Якщо звернутися до хронік, то Україна, на жаль, мала дещо провінційну історію. Але період існування Київської Русі відрізняється грандіозністю історичних подій. Були здорові амбіції, налаштовані на позитивний результат. Були й свої герої в особі князів, які будували цю велику державу і створювали історію її потужності. Я думаю, що саме в ті часи жили найбільші герої. Але Київська Русь, на жаль, сама позбавила себе майбутнього. Пожадливість, амбіції та невміння бачити в собі ці вади зруйнували її зсередини.
Що ж до антигероїв, то всі «анти-» закладені в нас у крові. Поряд з такими прекрасними особливостями української нації, як працьовитість та фізична краса, вміння створювати і будувати, всі українці схильні до такої етичної недуги, як заздрість. І її, на жаль, запримітили в нас усі національності колишнього Радянського Союзу. На побутовому, соціальному та політичному рівнях наша надмірна заздрість заважає нам жити.
3. Мені довелося пережити ті роки, коли в Донецькій області було соромно називатися українцем. Дуже багато хто в 70-ті в паспорті писав — «росіянин». Я завжди відкрито це висміював і засуджував. Наприклад, в армії я був одним із небагатьох українців, «хохлом»...
Виріс я в сім’ї напівукраїнській, напівросійській: з матір’ю говорив по-російськи, з батьком та з бабусею — суржиком. Син же мій зростав у повністю російськомовному середовищі. Тому я систематично направляв його на вивчення як української мови, так і літератури. А в останній рік я навіть наполіг на посилених заняттях сина українською, тому що я ніколи не припускав думки, що він поїде начатися за кордон. Мій син навчатиметься в Україні. І я буду радий, якщо він зможе отримувати освіту українською мовою.
5. Я народився в селищі Новгородське. Воно входить до складу міста Дзержинська, яке раніше називалося Щербинівкою на честь козака, який прийшов сюди, залишаючи останки зруйнованої Січі. Але історія назви цього селища примітна ще й тим, що за часів колонізації греків та німців його стали називати «Нью- Йорк». Більш того, у мого батька в метриці написано: «Місце народження — селище Нью-Йорк». Очевидно, для колонізаторів це місце асоціювалося або з тим самим Нью-Йорком, або з новим життям, яке чекало на них тут. Хоч це були в більшості своїй німці, не американці. А село, в якому я народився, раніше називалося Желєзноє. Напевно, тому, що там колись руду знаходили, може, вугілля… А може, самі люди в ньому були із залізним характером.
Щоб зрозуміти, що таке Донбас, там треба побувати, побачити його людей, пройнятися їхнім патріотизмом, загартованим тяжкою працею. Цей край — шахтарський — з сильними металургійною та машинобудівною базами завжди йшов у перших колонах як на війну, так і на будь-яке інше змагання.
Мій край багатий людьми з сильним духом, але, на жаль, вони часто керуються не тими цілями.
«НЕ БУТИ ПРОКУРОРАМИ»
Олег ЗАРУБІНСЬКИЙ, народний депутат України, фракція Народної партії:
1. Я відвідав усі області України без винятку — або як турист (я дуже люблю подорожувати нашою землею), або як заступник голови Народної партії у справах партбудівництва. За одним фахом я — історик, тому Україна являє для мене певний краєзнавчий інтерес. Вона так багато відкриває жадібним на знання, що не можна порівняти її із будь-якою іншою країною.
Першим на думку спадає Київ, його краєвиди настільки різноманітні, строкаті, ніби вся Україна вкладена у ньому. Мене дивує те, що вчені досі серйозно не підійшли до питання визначення точного віку Києва. Бо в дійсності він набагато старший за півтори тисячі років.
Хочу висловити своє захоплення третьою за довжиною після Дніпра і Дністра річкою в Україні — Південним Бугом. Вона тече усією Вінницькою областю, долає пороги і утворює водоспади, через які райони Сокиртя і Печори навіть називають «вінницькою Швейцарією». Швейцарію я бачив теж і можу запевнити вас: якби ми інакше ставилися до своєї землі, то не ми, а швейцарці називали б якісь чудові місцини «швейцарською Україною». Крим із його чудовим гірським і степовим повітрям, морем, горами міг би дати сто очок вперед найвідомішим курортам. Я вже не кажу про Карпати — це окрема поезія, — про індустріальну міць Дніпропетровської, Запорізької областей. Я думаю, що потенціал України не використаний і на 10%.
2. Я нікого не вважаю українськими антигероями. Будь-яка значуща особа — лише персонаж історії. І критикувати та давати оцінки може лише історія. Часто мінуси, у яких сьогодні когось звинувачують, через сто років можуть стати плюсами, і навпаки. Наприклад, героєм вважається Богдан Хмельницький. Мені довелося читати дуже багато різних матеріалів з приводу Переяславської ради 1654 року і навіть ознайомитися із листуванням між Богданом і московським царем. Я думаю, що він дійсно непересічна особа української історії, але і не така проста, і не тільки позитивна.
Давайте підходити до історії філософськи. Це має допомогти нам не бути прокурорами.
3. До того як 1998-го року прийти у Верховну Раду, я впродовж кількох років, починаючи з 92-го, викладав політологію у вищих навчальних закладах. Вів із студентами розмови про створення української політичної нації, про необхідність консолідації між різними соціальними групами та ін. Вказував їм на те, що Україна як держава регіональна має триматися шляху єдності за прикладом Польщі, де немає розладів та іншого безладу. Через мої руки пройшли тисячі людей. Чимало з них сьогодні займають достатньо цікаві посади у сфері держуправління. Я не буду називати їхні прізвища, — вони самі знають, хто і що їм викладав. У парламенті мені чимало, гадаю, вдалося зробити і в законодавчому плані. Введено було близько ста законопроектів, багато з яких саме стосуються питань, які ви підіймаєте, питань з відстоювання інтересів України на міжнародній арені. А без цього годі й говорити про національне самосприйняття.
4. Я їх знаю дуже багато. Але найгостріше прийняв до душі слова Тараса Григоровича Шевченка: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь!» Я певен, що як кожен американець пишається тим, хто він є, так і кожен українець (і не обов’язково навіть за етнічною ознакою, а за самосприйняттям) має усвідомлювати себе громадянином України. Тільки коли це справдиться, можна буде говорити про справжню консолідацію. І мені здається, що обраний мною вислів Тараса Шевченка здатен скерувати цей процес.
5. Я народився і здобув першу освіту у Вінниці. Недаремно відома класик української літератури називала Поділля перлиною України... Відома і особлива Вінниччина своїми працелюбними людьми. Водночас це дуже недемонстративні люди. Вони не переймаються ненавистю, а більше працюють. Хотілося б, щоб їхній праці була і адекватна оцінка. Особливий мій край толерантністю, злагодою. У Вінниці є вулиця Соборна, і там буквально через дорогу один від одного розташовані православний і католицький храми. Взагалі на Вінничині є дуже багато древніх храмів. Також на її теренах відбувалася славетна битва Івана Богуна, коли через його хитрі маневри усе вороже військо пішло під лід.
Через Вінниччину пройшла Друга cвітова війна. Буквально в декількох кілометрах від Вінниці знаходиться відома ставка Адольфа Гітлера. Маленьким я навіть грався на вивернутих гранітних брилах, що залишилися від басейна, в якому купався Гітлер.
Я певен: мала б подібне якась інша країна, то це була б туристична Мекка...
