Противники реалізації політичної реформи одним зі своїх інструментів, як відомо, вважають референдум. Мовляв, якщо народ висловиться проти обмеження повноважень президента, то які тут ще можуть бути сумніви? За проведення «тематичного» референдуму вже виступив держсекретар Олександр Зінченко, не засудив цю ідею й Президент. Щоправда, досвідчені юристи тут-таки парирували, що з правового погляду цей захід недоцільний і нічого, крім хіба що провокування народних хвилювань, не дасть. За роз’ясненням істинних можливостей народного волевиявлення й необхідних для цього передумов «День» звернувся до відомого в цій галузі фахівця, професора права та народного депутата України Віктора МУСІЯКИ.
Із нюансами Основного Закону Віктор Лаврентійович як його безпосередній співавтор обізнаний краще за багатьох. А над його робочим столом віднедавна висить ще й цитата з інтерв’ю нинішнього лідера країни, яке він дав близько року тому одному мережевому виданню. Фразу «Щоб хтось не подумав, що мене цікавлять повноваження, які є сьогодні у Леоніда Даниловича, й що їхнє збереження є для мене самоціллю» пан Мусіяка виділив маркером. «Переконливо, правда?» — запитує він на самому початку нашої бесіди.
— Чи варто чекати практичної реалізації ініціатив Олександра Зінченка щодо проведення всеукраїнського референдуму з питання конституційної реформи? Чи достатньо для цього підстав?
— Ставлення членів нинішньої президентської команди до цих змін відоме. Тому пошуки способів нівелювання грудневих угод, затверджених, нагадаю, в пакеті, почалися буквально наступного дня після їх підписання. Один із таких способів — референдум, про який і говорив Зінченко. Щоправда, тут дуже багато «але». Згідно із законом, припинити набуття чинності проголосованних положень може тільки рішення Конституційного Суду. Закон, хоч би який він був, уже ухвалений, до того ж він став предметом широкого компромісу, та й зміст його вельми специфічний. У принципі, КС може піддати його сумніву, однак аргументи знадобляться вагомі. «Стартовий майданчик» — більш як шістдесят депутатських підписів, про які постійно згадує Юлія Тимошенко, — підготовлений заздалегідь. До речі, вельми неоднозначною стосовно цього є позиція Президента: він, узагалі, не проти таких ініціатив, а дуже навіть за, тільки не бажає здійснювати їх власними руками. Аргументація проста: Віктор Андрійович не хоче «розворушити суспільство», однак чомусь не утримує від цього інших. Сподіваюся, йому достане мудрості й сили волі дотримуватися старих домовленостей, не допустивши подальшого існування в країні президентської влади латиноамериканського типу.
— Чи виправдане проведення референдуму?
— Толку від нього все одно ніякого не буде. Профільний закон датовано ще 1991 роком, у ньому дуже багато неузгоджень зі «свіжішими» законодавчими актами, із самою Конституцією. Спроби його змінити успіху так і не принесли. Отже, спиратися на нього повною мірою неможливо, що, у свою чергу, дає багатий грунт для двозначного трактування.
Нагадаю, що процедуру «імплементації» — затвердження результатів референдуму парламентом — ніхто поки не скасовував.
Зупинити процес ще до набуття чинності всіх параметрів змін до Конституції неможливо, отже, виносити на затвердження питання щодо (не)підтримки конституційних змін безглуздо. Конституція дуже чітко регламентує процедуру виступу з подібними ініціативами й обкреслює коло питань, що не підлягають всенародній дискусії. Обговорити доцільність розширення (звуження) президентських повноважень, у принципі, можна, але результативність такого обговорення сумнівна. До того ж, не можна говорити про необхідність коригування лише окремих положень проекту: одна зміна потягне за собою інші, переробляти доведеться все, знадобиться фактично новий документ.
Тому, оперуючи правовими термінами, референдум — «непридатний спосіб» вирішення подібного питання. Проблема дуже глобальна, й такий маневр просто не матиме адекватних юридичних наслідків.
— Рішення Конституційного Суду непередбачуване…
— Специфічність моменту в тому, що на сьогодні КС вимагає «доукомплектування», а вже восени закінчуються повноваження ще кількох суддів. У політичних колах побутує думка, що ті самі шістдесят із лишком підписів відправляться до Конституційного Суду лише тоді, коли там набереться критична маса суддів, готових винести «правильне» рішення. Щоправда, особисто мені вірити в подібні сентенції дуже б не хотілося. Це дуже цинічні розрахунки для влади, що називає себе демократичною. До того ж, рівень особистої відповідальності та громадянського обов’язку в суддів цієї структури дуже високий, навряд чи вони опустяться до підігравання чиїмсь інтересам.
Проте припинити чутки може тільки якнайшвидший розгляд цього питання. Неважко уявити, чим обернеться спростування конституційних змін уже за фактом набуття ними чинності, скажімо, через рік-два.
— У разі такого розвитку подій нинішня опозиція погрожує оскаржити й результати третього туру президентських виборів, що відбувся фактично завдяки тому ж «пакету».
— Вважаю за необхідне прийняти результат того голосування за всіма трьома законами як даність, фіксовану статус- кво, інакше у взаємоспростуванні можна зайти дуже далеко. Подібна небезпека дійсно існує, й наслідки її непередбачувані.
— Чи можуть стати положення про зміну основ місцевого самоврядування формальною зачіпкою для подальших ротацій?
— Річ у тім, що остаточно зміни до Конституції мають бути ухвалені вже на поточній парламентській сесії. В Основному Законі записано чітко: підтвердити результат волевиявлення необхідно на наступній після першого голосування сесії. Тобто триста «за» треба дати вже до восьмого липня, інакше все доведеться починати з чистого аркуша. До речі, в такому разі зникнуть будь-які підстави для проведення адміністративно-територіальної реформи, якою так переймається нова влада. Не кажучи вже про те, що процес, що тягнеться стільки років, просто перезрів. У справі конституційних змін давно час ставити крапку.
Однак для повторного голосування за проектом 3207-1 потрібен висновок того ж таки КС, якого поки немає.
