Про смішне і сумне у політиці — в інтерв’ю відомого московського письменника-сатирика, автора програми «Куклы», автора й ведучого програм «Итого», «Помехи в эфире» і «Бесплатный сыр» на телеканалах НТВ, ТВ-6 і ТВС Віктора Шендеровича українському Інтернет-виданню ForUm.
— Що ви робите в Києві?
— Я приїхав на запрошення компанії «Громадський діалог». З’явився цікавий Інтернет-проект, і разом із моїми київськими колегами і друзями ми намагаємося його реалізувати. Не виключено, що, якщо все буде добре, до осені українські користувачі Інтернету зможуть оцінити рівень нашої фантазії та професіоналізму.
— Ви приїхали в Київ у дні, коли телеканал ТВС, на якому ви працюєте, припиняє мовлення. Ваша оцінка ситуації навколо каналу? Чи вважаєте ви, що це закономірний фінал? Чи можлива третя — після ТВ-6 і ТВС — спроба відродження унікального телепроекту?
— Так, ТВС переживає кризові, якщо не передсмертні дні. Ми вже кілька місяців не отримуємо зарплату, телеканал розпадається явочним порядком, московській владі вже не потрібно ані захоплювати поверхи, ані міняти охорону. Наша загибель була запрограмована у дні нашого народження. Той організаційний та фінансовий параліч, який зараз спостерігається, був закладений у конструкції, яка нам була нав’язана у дні конкурсу (на право мовлення. — Ред. ) рік тому. Думаю, що ніякого відродження нас як команди вже не буде, нас вже немає як команди. Взагалі у вислові «команда Кисельова» є велике припущення. Ми йшли з НТВ через різні причини. Нас об’єднувало неприйняття того, що відбувалося, для нас було неможливим залишатися на НТВ унаслідок того насильства, яке сталося. Я вважаю, що ми тоді вчинили правильно, але вже давно ми існуємо не як команда, а як ряд імен.
— Де було цікавіше працювати — на ТВС, ТВ-6 чи на НТВ?
— На НТВ, звичайно. Це був щасливий період життя. Ми були вільними, ми були командою, ми протистояли. Ми відчували підтримку суспільства, були виразниками інтересів цього суспільства. І суспільство відгукувалося. Далі був уже барикадний шлях опору, шлях протистояння. І щастя в цьому було дедалі менше. Була необхідність.
— Ви готували цикл телефільмів «Здесь было СССР», присвячений колишнім радянським республікам. Яка доля цього проекту? Скільки фільмів вдалося зняти, чи можна їх побачити?
— Доля цього проекту сумна. Вдалося зняти п’ять фільмів, один із них вийшов в ефір на ТВ-6, чотири інших лежать як матеріал, але проблема в тому, що весь він належить телекомпанії ТВ-6, яка вже не існує. Тому моє власне зображення мені не належить. Зйомки, які я здійснював — не моя власність.
— Більшість жителів України можуть бачити щонайбільше два-три московськi канали, та й ті переважно в «експортному», скороченому варіанті. Тим часом у Москві є ще ТНТ, ТВЦ, Ren-ТВ, СТС та інші. Розкажіть про ті тенденції на російському телебаченні, які не видно з Києва.
— Не знаю, видно це чи ні: телебачення практично цілком стало розважальним. Ми весь час розважаємося, як хворі. Такий, знаєте, звеселяючий газ пустили.
— Над чим найчастіше сміються люди в політиці? Які прийоми ви застосовуєте, щоб розвеселити аудиторію програми «Бесплатный сыр»?
— Дивне запитання. Сміються не в політиці, сміються з приводу політики. Що стосується передачі, ми нікого не прагнемо розвеселити. Ми граємо чорними — відповідаємо на брехню, вульгарність, некваліфікованість тощо. Ми просто укрупнюємо — результат виявляється смішним. А прийомів багато — метафора, гіпербола...
— Чому московським сатирикам нецікаво працювати з таким персонажем як Президент України Леонід Кучма? У ентевешних «Куклах» і в «Кремлевском концерте» Кучма — фольклорний герой, не більше, тоді як в Україні до нього досить «конкретне» і негативне ставлення. Над ним дуже навіть є за що позбиткуватися, але нам цього не дозволяють. Вам також?
— Ні, не те, що нам не дозволяють. Ми збиткуємося над набагато небезпечнішими для нас фігурами. А з приводу Кучми може бути два міркування. Перше — страх зашкодити. Чому ми можемо собі дозволити жартувати над Лукашенком? Тому що існує Союз Росії та Білорусі, формально ми живемо в одній державі... А тут є побоювання зашкодити. Кучма — фігура з мого погляду непроста. І у мене немає переконання, що ті, хто сьогодні кричать «геть Кучму!» неодмінно принесуть покращання в життя українського народу... Завдання боротися з Кучмою у нас немає.
— На 16 червня в Москві планувався мітинг «Зупинимо чеченську війну разом!» Телеведучий програми «Бесплатный сыр» Віктор Шендерович виступає одним із організаторів цього дійства. Запитання: яким чином за допомогою мітингу можна зупинити війну?
— Мітингом зупинити війну не можна. Війну може зупинити тільки влада, яка її розв’язала. Але суспільство може дати зрозуміти цій владі своє ставлення. Пам’ятаєте, під час іракської війни виходили в Лондоні з плакатами «Не від нашого імені». Це англійський підхід, демократичний. Влада представляє суспільство — теоретично... Отже, між моральною слухняністю і пугачовським бунтом є певна серединка, яка називається громадянське суспільство — коли суспільство вказує владі на невдоволення людей. Громадянського суспільства у нас немає. Понад 60 відсотків виступають за припинення війни, за початок переговорів. Але ці 60 відсотків мовчать. Вити починають тоді, коли приходять похоронки. Суспільство вмирає від крововтрати, але не в змозі схопити владу за комір і труснути. Ми намагаємося посильно принаймні організовувати тих людей, які проти війни. Щоб не було враження, що це неодмінно маргінали, тільки Новодворська.
— Чи часто вас запрошують «попрацювати обличчям» на сумнівних піар-акціях? Як ви стежите при цьому за своєю репутацією?
— Я не стежу спеціально за репутацією, хоча, загалом, це справедливе запитання. Репутація — це той мінімум, що у мене залишився. Я не беру участі у політичних акціях, хоч іноді мене намагаються залучити. Приїжджаєш в якийсь далекий російський край на концерт...
— А там губернатор.
— Так, і коли я прилітаю, з’ясовується, що післязавтра вибори. І починається: а ось губернатор хоче зайти пообідати разом. Я кажу «ні». «Н-ну, він же тут поруч, він уже їде». Я встаю та йду. Бо я знаю, як це робиться: губернатор, за ним фотограф, я потискую руку, потім це — в газеті, і з’ясовується, що я приїхав його підтримувати. Намагаються обманювати, іноді буває...
—... виходить.
— Ні, поки не виходило. Я насторожі.
