Напередодні московського самміту СНД Президент України дав інтерв’ю оглядачу «Времени новостей» Аркадію ДУБНОВУ (www.vremya.ru). Пропонуємо вам уривки з нього.
— Для України відносини з Росією дійсно є стратегічними, і будь-який український президент, перебуваючи тут, у Москві, виходитиме з цього, прагнучи повною мірою реалізувати наш двосторонній потенціал.
Ми ревниво ставимося до будь-яких спроб його мінімізувати або заморозити цей потенціал. З іншого боку, колосальні економічні інтереси наших країн ще шукають кращу формулу своєї реалізації... Можливо, справедливе розчарування, що поки не вдалося домогтися реалізації досить простих ідей, пов’язаних зі створенням моделей вільної від обмежень економіки. Нам слід підтримувати якомога щільніший діалог на всіх рівнях, починаючи з президентського й урядового, і закінчуючи діалогом територій. Я дотримувався цієї позиції з першого дня мого президентства.
— Чи зумів Путін переконати вас, що вступ України в НАТО, незважаючи на відсутність національного консенсусу в вашій країні з цього питання, може дуже серйозним чином ускладнити не лише наші двосторонні відносини, але й усю ситуацію в Європі?
— Відповідь буде некоротка. В Росії мають знати, що формування доктрини національної безпеки — це суверенне право кожної країни, кожної нації. Як Україна йде цим шляхом? 2003 року приймається конституційною більшістю в 319 депутатів Ради Закон про основи національної політики безпеки. Один із пунктів цього закону — членство в НАТО. За кілька місяців приймається національна стратегія розвитку України до 2015 року. Укладач цієї концепції — прем’єр Янукович, а один із пунктів присвячений нашій інтеграції в НАТО. Зокрема, програма дій щодо членства (ПДЧ) в НАТО мала бути виконана 2006 року, а членство в НАТО — 2008 року. Є ціла купа постанов на цю тему, починаючи з 2002 року. Звертаю увагу, що я тоді був у опозиції. Я би хотів, щоб російський читач ясно це усвідомлював. Тому що сьогодні якась хвороблива реакція, пов’язана з тим, що прагнення України в НАТО — це ідея нинішнього президента. Насправді є нормативно-правова база, що вибудовувалася роками. Питання не в тому, вступати в НАТО чи ні, а в тому, яка повинна бути політика безпеки, яка б гарантувала суверенітет і збереження національної цілісності. Відповідей не так уже й багато.
— Як ви гадаєте, коли може бути проведений загальнонаціональний референдум щодо питання про вступ України в НАТО?
— Відповідь є в опитуваннях, проведених два тижні тому. 18% вважають, що референдум треба провести сьогодні. Але є дещо дивне: питання «вступати чи не вступати» в Україні ніхто не ставить. Питання стоїть інакше — про приєднання до ПДЧ, а не про вступ в НАТО. Останнє питання виникне лише після реалізації плану ПДЧ. Давайте ставити тi питання, які актуальні, а не ті, які нам підсовують з політичними цілями. 3% відповідають, що вони «інформовані» про те, що таке НАТО. А 97% відповідають, що вони потребують інформації. Що таке НАТО — стосовно цього нас із вами виховували на передовицях газети «Правда». Минуть роки. Ви знаєте, на ПДЧ відведено дев’ять років. А поки що ми займатимемося інформуванням. Ми маємо думати про те, яку модель безпеки залишимо своїм дітям. Щоб вона зберегла суверенітет і спокій на десятки років. 37% відповідають, що референдум треба провести після того, як суспільство буде повністю інформоване про НАТО. А 21% вважають, що референдум не треба проводити.
— Для вас була несподіваною заява Путіна на прес-конференції, коли він вельми емоційно почав говорити про наслідки приєднання України до НАТО з огляду на перенацілювання російських ракет?
— Звичайно, не хотілося б керуватися емоціями. Я хочу повторити: вступ України в НАТО не несе жодної нової загрози Росії. Ось розмова про те, наприклад, чи буде в Севастополі база НАТО... Я гадаю, російське суспільство добре вивчило Конституцію України, що забороняє мати на території країни військові бази будь-якої іншої країни.
— Але ж можна прийняти відповідну поправку до Конституції.
— Договір існує для того, щоб його виконувати. Коли ми кажемо, що Україна дала гарантії про виведення зі своєї території ядерної зброї, то можете бути впевнені: на нашій землі її ніколи не буде. Можливо, виникають якісь сумніви щодо використання території України для розміщення чужої зброї? Можливо, існують питання щодо розміщення на нашій території небажаної інфраструктури? Україна готова розглянути і формулювати певні гарантії. Іншими словами, Україна відкрита для діалогу з Росією. Це дуже чутливий компонент політики безпеки й оборонної політики. Значна частина нашого діалогу з Володимиром Володимировичем була присвячена тому, щоб відкрити можливості для взаємних консультацій — не спілкуватися один з одним через пресу, задаючи один одному запитання, а підходити абсолютно з прагматичних позицій. Я хочу, аби між нами були відносини найвищої довіри. І між усім іншим, ми повинні поважати взаємне право національного вибору в політиці безпеки.
Проаналізуйте таку політику на сході Європи за останні 20 років. Чому жодна країна не повернулася туди, де вона була раніше? Коли Володимир Володимирович каже, що він із розумінням ставиться до вибору болгарського народу щодо політики національної безпеки, мені хочеться аплодувати його словам. Це істинна повага до свого найкращого друга, який зробив вибір — можливо, не найбажаніший з погляду традиційного партнерства. Але те, що відбувається сьогодні в Україні — це не проти Росії. Я хочу залишити слід, як громадянина України, який зумів підняти на одну сходинку питання національного суверенітету й територіальної цілісності своєї країни. Тому я заявив, що немає причин, через яких наші відносини з Росією повинні погіршитися. Якщо є якась проблема, що виникає реально з російської сторони, то ми готові її розглянути на найвищому рівні, дебатувати й показати, що наші відносини дорожчі, ніж формування тих ризиків, які їх ускладнюватимуть.
— Тут головна проблема — в довірі. Адже російські керівники сильно «обпеклися» в 1990-ті — тоді східний блок рухнув, і НАТО, всупереч домовленостям із Москвою, стало розширятися на Схід.
— Десь я вас розумію. Після тих подій, які багато хто вважає драматичними для кожної нації, усі ці питання не мають простих відповідей. З іншого боку, в арсенал наших відносин ми не пустили ті методи, що сьогодні існують між двома незалежними державами. Залишилися погляди (на Україну. — Ред. ) як на периферію. Нам важко поділити нашу історію, якісь епізоди. Нам важко зрозуміти суверенітет один одного в нових обставинах. Хоч як було б складно, політики повинні володіти цими почуттями.
