Значення подій, що відбуваються в Україні, зовсім не зводиться до боротьби прихильників БЮТу з прихильниками нинішньої коаліції. Не зводиться він і до боротьби прихильників сильної президентської влади проти «ліквідаторів», прихильників урізування президентських повноважень аж до повної ліквідації посади Президента в державі.
Значення всього того, що відбувається, знаходиться глибше. Воно полягає в тому, що вперше за всю нетривалу історію незалежної України в політичних «верхах» суспільства вибухнув відкритий, непримиренний і навіть навіжений конфлікт. У цьому конфлікті стикаються позиції не тільки «помаранчевих» і «біло-блакитних», конфлікти виникають і в «помаранчевому» таборі. Не виключені вони й у таборі коаліціонерів. На тлі підкилимової політичної метушні попередніх років усе це виглядає вельми екзотично.
Можна зрозуміти роздратування пересічних громадян багатомісячною тягучкою постійних «переформатувань» парламентських коаліцій, нав’язливість сцен «братань», «клятв у вічній вірності» з подальшим перебіганням з одного табору в другий. Однак треба визнати й інше. У цьому відкритому зіткненні позицій, в епіцентрі шаленого конфлікту, в лайці й бійках, у муках і викидах «посліду» народжується реальна, а не вигадана політична свобода.
Свобода — пані капризна. Вона терпіти не може, коли будь-хто пред’являє на неї монопольні права. В українському масштабі монопольним виразником свободи не може бути ні Партія регіонів, ні БЮТ, ні «Наша Україна», ні комуністи, ні соціалісти. Тільки в епіцентрі зіткнень між означеним колом політичних сил (і за межами цього кола) свобода може народитися й зміцніти. Саме при такій жорсткій і непримиренній системі стримувань і противаг закладається підмурок української демократії.
Передбачую роздратоване питання: «Чи варто на тлі всього нашого неладу говорити про свободу? Сьогодні є речі більш важливі за свободу». Насмілюся заперечити: сьогодні більш важливої теми немає. Більше того, ця тема набуває глобального характеру.
Стан суспільної свідомості у світі можна визначити, як невротично тривожний. Стрімко множаться похмурі пророцтва про можливий швидкий кінець світової цивілізації. Є віщуни, які вбачають у нинішніх локальних війнах початок світової війни за перерозподіл ресурсів планети. Інші пов’язують майбутню катастрофу з можливим обваленням світової валютно-фінансової системи. Деякі відчувають наближення катастрофи у зв’язку з відродженням первісної агресивності людини, коли монстри зла, немов виплигнувши з фільму «Нічна варта», залучають до свого чорного виру збожеволіле людство...
Відомий сучасний аларміст (від англійського слова «аларм» — тривога) Валентин Пономаренко бачить головну руйнівну силу в людській пожадливості, в жадібному прагненні споживати все придатне до вживання. Він поставив діагноз цієї хвороби: «ростоманія» (манія зростання). У сприйнятті Пономаренка людство поводиться як епідемія. Воно не зупиниться, доки не знищить саме себе, поки не вичерпає запаси палива, яке, у свою чергу, винищує атмосферу. У результаті, в усій своїй безжальній визначеності зростає альтернатива: якщо людство якимось чином не зуміє приборкати зростання населення й не припинить надспоживання ресурсів, то його зупинить природа. Вона просто скине людину з поверхні Землі.
Пономаренко вважає, що швидкий процес руйнування світової цивілізації (усього за декілька років) стане для всіх нас повною несподіванкою... Те, що не встигнуть зробити люди, виконає за них байдужа до всього природа. Голод, епідемії й війни відновлять порушену рівновагу між людиною й новим середовищем проживання, яке буде значно гіршим за умови, що передували промисловій революції.
Де ж вихід?
Сьогодні є дуже велика спокуса відмовитися від свободи як ідеології розвитку. При всіх реверансах на адресу «демократичних свобод», більшість наших начальників вельми насторожено ставляться до свободи особистості. У ній вони вбачають джерело нестабільності, непередбачуваність, конфліктність.
На нашу «домашню» соціально-психологічну ситуацію накладається й несприятлива глобальна обстановка. Більшість аналітиків вважають, що ХХI століття є століттям повного вичерпання традиційно-ліберальних уявлень про свободу. Ці уявлення не захистили людство від тоталітарних режимів у ХХ сторіччя, й, очевидно, не врятують від катастрофічних подій у століття ХХI.
Сьогодні все частіше ведуться розмови про «сильну руку», про необхідність негайного припинення «вольниці» заради наведення «залізного порядку». Є й більш екзотичні лозунги на кшталт «Назад від свободи до Нового Середньовіччя!» Сучасні передчуття глобальних потрясінь можуть породити або новий («технотронний») тоталітаризм, або нову, не ліберальну, а креативну (творчу) свободу.
Грандіозність задач збереження світової цивілізації й відкриття нових маршрутів її розвитку вимагає також грандіозного осмислення ідеї свободи. Відома біблійна теза про людину як образ і подобу Божу особливо актуальна для нас і наших сучасників. Федір Достоєвський, роздумуючи над людською долею, вірив у богоподобу людини. На це йому вказували дві великі людські якості: здатність бути творцем і здатність бути вільним.
Тут коріниться переусвідомлення свободи з позицій ХХI століття. На зміну пасивній свободі вибору між нав’язаними людині варіантами поведінки (з боку влади, адміністрації, олігархічних груп, ринку, реклами, індустрії розваг і т.д.) повинна прийти активна, творча свобода. На зміну «людині, яка грає» запропоновані йому суспільні ролі та ігри, повинна прийти людина, яка саме, ці ролі та ігри створює й перетворює.
Більшість сучасних філософів сприймають Ф. Достоєвського як великого трагіка свободи. Імовірно, так воно й є. Бо Достоєвський повстає проти всякого примусу. Він повставав навіть проти світової гармонії, якщо вона примусова. Свобода не може бути прийнята від примусового порядку як подарунок. Шлях до порядку, гармонії, єднання людей можливий тільки через велике випробування свободою.
Достоєвський не приймає соціального раю, в якому ЩЕ неможлива свобода духу — того самого раю, який обіцяли світу всілякі соціал-революційні сучасники Достоєвського (до них він ставився надто негативно). Так само непримиренний Достоєвський до соціального раю, в якому свобода ВЖЕ неможлива. Тут Достоєвський передчував появу «технократичного раю» сучасної епохи, в якій різні угруповання олігархів вигадують нові й нові «наркотики щастя» для всеїдного натовпу.
Цю тему в нових умовах і з новим натхненням підхоплює великий російський та український філософ Микола Бердяєв. Він був глибоко переконаний у тому, що вихід із цивілізаційного тупика, в який людство саме загнало себе, можливий тільки через глобальну персоналістичну революцію. Революцію без кривавого хаосу й руйнування економіки, таку революцію, яку не чути, яка глибоко заховану у свідомості кожної людини. Революцію, яка, нарешті, вивільнить творчі здібності людини, виведе людину за межу, відведену їй «сильними» світу цього, виведе особистість на широкий творчий простір.
Незадовго до своєї кончини, осмислюючи пережитий досвід воєн, усіляких революцій, надій і розчарування, Н. Бердяєв писав про те, що прийде чиста, звільнена духовність. Він вірив у те, що настане та година, коли, долаючи історичні катастрофи, звільнений людський дух опановуватиме природу й суспільство...
Літо 2006 року. Спостерігаю всю зигзагоподібність поведінки українських політиків. Усі сцени братань і бойових дій, усі риторичні пасажі головних політичних гравців. Скептично всміхаюся... й усе- таки вірю. Вірю в те, що в цьому конфліктному світі вперше з’явилася можливість нашої свободи. Свободи, не чекаючи чергового політичного «пана», самим усе оцінювати, про все судити й чинити самостійно. Самим «по краплі видавлювати з себе раба». Самим рухатися до того, аби на зміну хитромудрим технологіям маніпулювання прийшла велика культура свободи.
