Навряд чи хтось міг би краще підтвердити підозри впливових європейських політиків та інтелектуалів щодо неонацистського характеру «Свободи», ніж ті активісти цієї партії, які зірвали 14 листопада заплановану в київській книгарні «Є» дискусію «Троцький і незалежна Україна» і презентацію книжки «Український Троцький». Нагадаю: на дискусію зібралися близько 60 осіб, перед аудиторією мали виступити знані київські дослідники Геннадій Єфіменко (Інститут історії України НАНУ) та Юрій Шаповал (Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ), а також професор Марко Бойцун (Лондонський столичний університет, Великобританія). Ініціатори дискусії — ліві київські інтелектуали, згуртовані навколо часопису «Спільне». Та акція закінчилася фактично не розпочавшись — три десятки активістів та симпатиків «Свободи» своєю поведінкою її унеможливили.
Після того на різних сайтах спалахнуло обговорення скандалу. Чимало дописувачів підтримували дії свободівців — адже Троцький був одним із лідерів більшовиків у 1917—1925 роках, на ньому висить тягар відповідальності за всі злочини цієї партії і за побудову тоталітарної системи. Чимало інших юзерів наголошувало: яким би не був Троцький, обговорення поглядів такої неординарної історичної постаті правомірне і має бути спрямовано в академічному ключі. Ще хтось звинувачував ВО «Свобода» в провокаційних діях, а хтось, навпаки, вважав провокативною назву книжки — «Український Троцький»...
Так чи інакше, але за бортом цього обговорення залишилася одна з головних проблем, яку унаочнив інцидент: активісти «Свободи» перейшли межу, виступивши проти самої можливості дискусії щодо поглядів політика, який так само, як і вони, обстоював незалежність України, але з інших ідеологічних позицій. Інакше кажучи, вони спробували — без раціональних аргументів, за допомогою крику, хамства та фальшивих інсинуацій — привласнити собі право на повну й остаточну істину. І тим самим (оскільки їхня агресія була спрямована проти чільного опонента Сталіна в лівому таборі) вони де-факто виступили як вірні сталінці.
Тим більше, що демонізація постаті Троцького і приписування йому всіх лих, всіх можливих негараздів і злочинів — це вочевидь сталінська традиція...
Отже: що ставили на карб уродженцю України Леву Троцькому (він же Бронштейн)? Організацію більшовицького терору, Голодомору, знищення УНР, а також, як висловився один із учасників свободівської акції, «пропаганду ідей гомосексуалізму і сатанізму».
Доводиться констатувати, що активісти ВО «Свобода» чи то погано вчили історію, чи то взагалі її ніколи не вчили, користуючись якимось новітнім зібранням квазіісторичних міфів а-ля «Короткий курс історії ВКП(б)». Так, Лев Троцький — один із провідних організаторів більшовицької системи. Але водночас він — один із найзапекліших ворогів цієї системи, який влучно та образно викривав її сутність. Так, Троцький — один з ініціаторів «червоного терору» та творців Червоної армії. Але саме за наказами Троцького було знищено куди більше бандитів на посадах комбригів, комдивів і комкорів (як-от Щорс, якому досі стоїть пам’ятник у Києві), ніж всі антибільшовицькі воєнні сили, разом узяті. Так, Троцький був одним із тих, хто керував війною проти УНР і стверджував радянську владу на українській території. Але саме Троцький від імені Росії визнав незалежність УНР наприкінці 1917 року — тоді, коли Центральна Рада ще не наважилася проголосити її. Так, Троцький як один із лідерів більшовиків несе відповідальність за голод 1921—1922 років. Але саме Троцький на початку 1920 року пропонував замінити на території України, Кубані та Сибіру продрозкладку на продовольчий податок, а на території, власне, Росії відродити колективне общинне господарство, тобто перестати грабувати селянство — а саме цей грабунок і спричинив голод (та Ленін виступив категорично проти, а через рік сам запропонував майже те саме). Так, Троцький був фанатичним апологетом комунізму та силою запроваджував його. Але до 1925 року в Радянській Україні паралельно з більшовиками легально діяли Українська та Єврейська компартії та групи російських есерів. І нарешті, один із творців СРСР Лев Троцький водночас був одним із ініціаторів політики українізації, яку фактично розпочав ще до її офіційного проголошення, створивши у керованій ним Червоній армії харківську (1920 рік) та київську (1921 рік) школи червоних старшин й звелівши розробити українську військову термінологію (і це було зроблено — читайте оповідання Миколи Трублаїні про червоноармійські маневри).
Принагідно: один із учасників дискусії в Інтернеті пише: «Здійснюючи окупацію України, більшовицькі війська, загальне керівництво якими здійснював Троцький, вчиняли страхітливі військові злочини. Найбільш відомим з-поміж них стало масове вбивство мирного населення після окупації Києва збройними формуваннями Муравйова у лютому 1918 р., коли внаслідок триденного терору загинуло понад 3 тисячі киян, тисячі мирних громадян стали жертвами пограбувань і насильства». Але ж Троцький у ті часи не командував військами, обіймаючи посаду наркома закордонних справ Росії; більшовицьким головнокомандувачем і комісаром з військових справ Російської Федерації тоді був такий собі Микола Криленко...
Одне слово, не так усе просто з Левом Троцьким. Як і з Володимиром Винниченком, Василем Елланом-Блакитним, Миколою Хвильовим та іншими щирими апологетами «загірної комуни», — на відміну від Сталіна, Молотова, Кагановича, Дзержинського, Кірова й інших будівельників оновленої імперії під червоними прапорами і з претензією на світове панування. Троцький бачив соціалізм так: «Казарма ГПУ — не тот идеал, за который борется рабочий класс. Социализм означает насквозь прозрачный общественный строй, совпадающий с самоуправлением трудящихся. Режим Сталина основан на заговоре управляющих против управляемых. Социализм означает непрерывный рост общего равенства. Сталин воздвиг систему отвратительных привилегий. Социализм имеет целью всесторонний расцвет личности. Где и когда личность человека была так унижена, как в СССР? Социализм не имел бы никакой цены вне бескорыстных, честных, человечных отношений между людьми. Режим Сталина пропитал общественные и личные отношения ложью, карьеризмом и предательством».
Можуть зауважити: палким критиком більшовицької системи Троцький став лише в еміграції. Це не зовсім вірно: насправді в еміграції «червоний Лев» опинився через критику створеної Сталіним системи. Так, він критикував новий лад із соціалістичних позицій. Але почав він це робити тоді, коли переважна більшість соціалістів по всьому світу була якщо й не зачудована більшовизмом, то ставилася до нього з великою прихильністю й воліла не помічати його злочинів. А тим часом Троцький писав: «Рабочие прикреплены к заводам. Крестьяне прикреплены к колхозам. Введены паспорта. Свобода передвижения отменена. Опоздания на работу приравнены к уголовным преступлениям. Не только критика Сталина, но простое уклонение от натуральной повинности становиться перед Вождем на четвереньки карается, как измена. Границы государства окружены непрерывной цепью пограничных войск и полицейских собак, как нигде и никогда в мире. Практически никого не выпускают и никого не впускают. Иностранцы, попавшие раньше в страну, систематически истребляются. Сущность советской конституции, «самой демократической в мире», состоит в том, что каждый гражданин обязан в определенные часы голосовать за единственного кандидата, указанного Сталиным или его агентами. Печать, радио, пропаганда, агитация, народное просвещение находятся целиком в руках правящей клики».
А ось що Троцький писав про українське питання: «Распятая между четырьмя государствами, Украина заняла ныне в судьбах Европы то положение, которое занимала в прошлом Польша... Украинскому вопросу суждено в ближайший период играть огромную роль в жизни Европы... Нигде зажим, чистки, репрессии... не принимали такого убийственного размаха, как на Украине, в борьбе с сильным, глубинным стремлением украинских масс к большей свободе и самостоятельности. Советская Украина стала для тоталитарной бюрократии административной частью экономического целого и военной базы СССР. Сталинская бюрократия возводит, правда, памятники Шевченко, но с тем, чтобы покрепче придавить этим памятником украинский народ и заставить его на языке Кобзаря слагать славу кремлевской клике насильников».
Який вихід із цієї ситуації? У другій половині 1930-х Троцький окреслює його: революційний вихід зі складу СРСР та входження у майбутньому до об’єднаної соціалістичної Європи — а Росія нехай залишається десь на узбіччі: «Нация или украинцы, на этот вопрос демократы из «Новой России», вслед за небезызвестным демократом Милюковым, готовы, вероятно, ответить, что украинцы «в общем и целом», пожалуй, и нация, но что надо же и честь знать... Иными словами, если нация — то второго сорта, так что судьба Украины должна определяться интересами России, то есть великорусского большинства. Это и есть точка зрения шовинистических крепостников... Национально-революционное украинское движение есть составная часть той могущественной революционной волны, которая сейчас молекулярно подготавливается под корой торжествующей реакции. Вот почему мы говорим: да здравствует независимая советская Украина!»
Так, із позиції сьогодення ми можемо стверджувати, що ідея самоврядного соціалізму трудівників, яку сповідував Троцький, — це нереалістична утопія. Але, принаймні, це утопія, в якій немає місця ані всевладдю «компетентних органів»», ані великодержавному шовінізму, ані соціальній нерівності. Так, можна не погоджуватися з цією утопією — але про неї варто публічно дискутувати, тим паче, що мільйони людей у світі досі є її прибічниками, — і не варто своїми дикими вчинками підштовхувати їх до українофобії.
Що ж до «пропаганди ідей гомосексуалізму і сатанізму»... Було б бажання, то кожного атеїста можна записати до «сатаністів». А щодо першого, то обвинувач переплутав Троцького з деякими сучасними лівими, які обстоюють інтереси не трудівників, а нероб і сексуальних меншин. Охочих відсилаю до листа Троцького його дружині Наталії Сєдовій від 19 липня 1937 р.; він є в Інтернеті й наочно засвідчує сексуальні нахили і погляди «червоного Лева», який і в 60 років був неабияким донжуаном...
Загалом же Лев Троцький, на відміну від абсолютної більшості тих, хто і в Україні, і в Росії вважає себе лівими, наприкінці життя прийшов до послідовного спротиву російському великодержавному шовінізму в будь-яких його — комуністичних чи ліберальних — формах, а також обстоювання ідеї української незалежності. Тим-то, а ще викриттям союзу Сталіна та Гітлера і внутрішньої спорідненості двох тоталітарних режимів він став украй небезпечним для «кремлівського горця» — і той наказав знищити свого опонента. З якого дива активісти ВО «Свобода» пішли сталінським шляхом — ось у чім питання.
КОМЕНТАР
«Хіба можна уявити, щоб в Ізраїлі хтось презентував книжку про Гітлера?»
Андрій ІЛЛЄНКО, народний депутат, «Свобода»:
— По-перше, хочу зауважити, що це не була спланована акція «Свободи». Та й загалом, це не була акція, а просто обурення громадян. Звісно, ми не приховуємо, що там були члени нашої організації, утім, до них долучилися й інші люди. І це цілком зрозуміло. Напередодні 80-х роковин Голодомору, у дні жалоби за жертвами тоталітарного комуністичного режиму вирішили презентувати книжку-панегірик — не об’єктивне історичне дослідження — про Троцького. Це була конкретна пропаганда та глорифікація цієї постаті. По суті, він був другим після Леніна, хто стояв біля витоків комуністично-тоталітарного режиму, здійснював «червоний» терор на українських землях, нищив українську державу. Зокрема, сам Троцький несе відповідальність за політику воєнного комунізму, яка призвела до голодомору 1921—1922 рр. й, пізніше, коли його усунули від влади, до трагедії 1932-—1933 рр. Він несе відповідальність за створення тієї системи.
Адміністрація книгарні зрозуміла, що рішення про проведення такого заходу було некоректним і тому скасувала цю презентацію. Звісно, я виступаю за свободу слова, вільну дискусію, але мають бути якісь межі пристойності. Хіба можливо собі уявити, щоб в Ізраїлі хтось презентував книжку про Гітлера й пропагував націонал-соціалізм? Ця людина не тільки б опинилася за межею суспільного діалогу, а й понесла б кримінальну відповідальність. Так само у Конституції Польщі, демократичної держави, передбачено заборона націонал-соціалістичної ідеології.
За часів комуністичного режиму загинули близько 20 млн. українців. Байдуже, як це називається: сталінізм, троцкізм — це все одно комунізм. Методи і цілі були однакові. Єдина різниця між ними в тому, що Троцький програв, а Сталін виграв.
Нині ж комуністи не просто не покаялися у своїх злочинах, вони ще й неприховано тішаться усім заподіяним та говорять, що не було Голодомору й хочуть, щоб ми називали наших героїв зрадниками. Яке нормальне ставлення може до них бути? Тому й була така реакція. І, колись таки, це питання буде регулюватися на рівні законодавства. «Свобода» вже зареєструвала проект про заборону комуністичної ідеології.
Апелювання до того, що Троцький нібито виступав за Україну — це нісенітниця. Він знищував українську державу. Те, що більшовики називали штучностворену УРСР українською державою — це було. Так казав і Троцький, і Ленін, і Сталін. Але це не означає, що вони виступали за незалежність України.
Загалом, той факт, що Троцького вбив Сталін ще не означає, що він хороший. Давайте, за таким принципом, вважати святим Берію. Коли кати самі потрапляють в катівню, це ще не робить їх жертвами. Це просто битва павуків у банці. Троцький все одно був українофобом, тоталітаристом та вбивцею.
Анна ЧЕРЕВКО, «День»
