Шкода, що ця акція відбувається ранньої весни, коли ще не цвітуть чорнобривці. Інакше б відомий волинський скульптор Василь Рижук заквітчав ними усе приміщення Волинського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Тараса Шевченка, у якому й проходила урочистість. Або виніс на сцену бодай мішок з насінням чорнобривців, які він збирає сотнями кілограмів і щедро роздає людям... Бо пан Василь здобув визнання не лише талановитими роботами, — як скульптор він має свій мистецький почерк. І не лише благодійними вчинками, бо за власні кошти спорудив меморіал у пам’ять про загиблих земляків-«афганців» на рідній Горохівщині.
За останні 10 років Василь Рижук засадив чорнобривцями майже 120 (!) кілометрів узбіч доріг на трасах Львів — Горохів — Луцьк та Луцьк — Рівне — Київ. Як тюльпани стали символом Нідерландів, так і чорнобривець, істинна українська квітка, невибаглива і красива, живуча як наш народ, має, на його думку, стати символом України. Бо для того, щоб зробити тут Європу, треба, вважає він, найперше виполоти бур’ян вздовж доріг... І неодмінно засіяти узбіччя і двори квітами! На урочистостях у театрі Василеві Рижуку вручили диплом лауреата і статуетку «Крило натхнення» за перемогу у номінації «Вчинок року», який назвали «вчинком найшляхетнішим».
Премії «Людина року Волинського краю», котру за аналогом премії загальнонаціональної організовує луцька фірма «Світ», судилося дуже довге, як для подібних акцій, життя. Цього року дипломи лауреатів вручали уже вдванадцяте. Її недарма називають першою волинською незалежною премією, бо найактивнішу участь у визначенні імен еліти краю бере громадськість. Щороку заповнюється по кілька тисяч анкет, які розглядає експертна рада. І хоча, чого гріха таїти, симпатії ніколи не бувають однозначними і одностайними, все ж серед лауреатів щороку більшає кількість людей, які мають заслуги перед громадою не завдяки демагогії, а завдяки конкретним справам. Символічно, що цього року на сцену за «Крилом натхнення» не виходив жоден політик місцевого масштабу, жоден народний депутат і жоден керівник обласного рівня. Здається, що акція вже пережила цей період росту, коли, траплялося, нагороджували і тих, хто на той час був при тій чи іншій владі.
Та щоразу вшановували і справді талановитих людей. І якщо кілька років тому це був, наприклад, один з п’яти учнів всесвітньо відомого тенора Володимира Гришка школяр із Ковеля Вітя Мостика, то нині відкриттям року став 18-річний Саша Корнейко, якого називають наймолодшим письменником України. Він пише дивовижні речі у стилі «фентезі» і вже видав дві книги. Першу — у 15 років!
Це справді був «парад зірок Волинського краю», як влучно це дійство назвав хтось із присутніх, і свято громади, котра знає своїх героїв в обличчя. Немало з них відомі і читачам газети «День», а отже і всій Україні. Минулий рік став визначним для луцького художника, реставратора, завідуючого реставраційною майстернею Волинського краєзнавчого музею Анатолія Квасюка, який здобув звання лауреата у номінації «Митець року». Він завершив реставрацію чудотворного образу Холмської Божої Матері, яка тривала понад 10 років, і газета «День» у своїх публікаціях розповідала про непростий шлях до повернення з небуття ікони, яка має світову мистецьку цінність, а також за версією експертів «Дня» Анатолія Квасюка було названо й «Людиною року». Відомий в Україні міський голова Володимира-Волинського Петро Саганюк служить громаді уже четверту (!) каденцію. Нині це древнє місто має такий вигляд і такі досягнення, що сюди почали їздити на екскурсії навіть самі волиняни. Разом із Петром Даниловичем звання лауреата у номінації «Виправдана надія» здобув міський голова сусіднього з Володимиром-Волинським міста Нововолинськ Віктор Сапожніков. Служити громаді він починав 12 років тому, і далеко не всі розуміли тоді його вчинок. Адже шахтарський Нововолинськ, котрий завжди жив лише завдяки місцевим шахтам, на той час уже називали «мертвим містом». При Сапожнікову місто не просто відродилося, образно кажучи, з попелу. Воно має найкращі показники в області по багатьох критеріях. Сюди охоче приходять інвестори, які вже створили чимало нових робочих місць.
Уже не вперше відзначають «Крилом натхнення» і відомого на Волині підприємця Леоніда Джулінського. У номінації «Благодійник року» з ним може позмагатися, здається, лише інший відомий бізнесмен, Олег Чернецький, котрий цього разу навіть вперше, як зізнався, у житті кудись спізнився, бо разом зі своїми працівниками засаджував лісом сім гектарів землі. Від Чернецького, який став лауреатом у номінації «Громадянин краю» лучани отримали і пішохідний місток вартістю 150 тисяч гривень, який спорудив благодійний фонд його імені. А Джулінський відомий участю у реставрації і спорудженні багатьох православних храмів краю, він фінансував видання першого в Україні «Молитвослова» та «Закону Божого» для незрячих мовою Брайля, утримує благодійний фонд, який допомагає дітям-сиротам.
Під час цієї урочистості були моменти, коли зал не просто аплодував, а у єдиному пориві вставав. Він схилив голову перед семирічною Анею Войціховською із селища Голоби Ковельського району. Невелика не лише за роками, а й за зростом дівчинка здійснила те, що називають словом «подвиг». Минулої зими вона витягла з ополонки свою подругу. Коли Аню вів на сцену працівник обласного управління Міністерства з надзвичайних ситуацій, на екрані демонстрували сюжет про те, як відбувалися події. Ми бачили і засніжений безлюдний берег, і холодну воду ставка, і малих дівчаток, які обоє, якби і Аня розгубилася, могли загинути... Напередодні родина Войціховських повернулася зі столиці, де їхню дочку було названо і «Гордістю країни». Та вшанування у рідному краї було начебто зворушливішим і більш хвилюючим.
Що спонукає людей, які стали новими лауреатами волинської незалежної премії, до нових звершень і неординарних вчинків? Відповідь на це запитання певним чином прозвучала у виступі головного редактора газети «День» Лариси Івшиної, котра стала лауреатом у найголовнішій, так би мовити, номінації акції — «Гордість Волині». Почесний гість урочистості заслужений діяч мистецтв Дмитро Поштарук, який представляв переможця у цій номінації, образно назвав Ларису Івшину «згустком інтелекту», відзначивши, що витримати стільки років на посаді головного редактора щоденної газети і такої газети як «День», яка «мудра, добра і вносить у життя суспільства український дух», — треба мати характер. Головний редактор «Дня», подякувавши за довгоочікувану можливість сказати подяку рідній землі, визнала: у житті їй дуже допомагає саме «волинський» характер. Бо волинянам притаманний не показний, але справжній патріотизм. Він — це перша їхня природна риса. А друга риса — властивість бути не просто етнічними, а політичними українцями. Їм властива і твердість, і те, що називається «українським духом» в найширшому розумінні слова.
— Можливо у моєму дитинстві не було поняття «європейське виховання», але мама виховувала у нас, двох дочок, прості начебто риси. Прагнути до знань, покладатися на себе, родину і друзів, ходити до церкви і берегти родинні та українські традиції, — пригадувала Лариса Івшина. — І саме це виховання та волинський характер, якому властива твердість духу, дуже допомогли мені у житті. Проте вони й ніколи не давали мені забути про рідний край...
Олег Чернецький, котрий народився на Хмельниччині й об’їздив уже півсвіту, та давно вважає себе справжнім волиняком, розповів про цікавий факт. Побувавши кілька років тому у Ріо-де-Жанейро на знаменитому карнавалі, у якийсь момент він помітив чоловіка в... українському національному одязі.
— Я не міг, — пригадує, — до нього не підійти. І запитав: «Звідки ви, хто ви?» Яким же було здивування, коли той відповів, що він — волинянин, хоча й багато років живе у Бразилії...
Перша волинська незалежна премія «Людина року Волинського краю», мабуть, тому й така довговічна і така шанована, що й обирає людей, котрі скрізь і всюди служать рідному краєві, з котрого, власне, й починається Україна.
