Про подальші перспективи перемовин між владою та опозицію, вірогідність створення нової парламентської більшості та роль олігархів у процесах виходу з кризи «День» говорить із позафракційним народним депутатом Віталієм НЕМІЛОСТІВИМ:
— Пане Віталію, Харків, який сьогодні називають столицею антимайдану на противагу революційному Києву, є для вас рідним містом. На останніх парламентських виборах ви, як відомо, навіть очолили штаб Об’єднаної опозиції в регіоні. Зважаючи на це, з чим, на вашу думку, пов’язані останні заяви мера міста Кернеса та губернатора області Добкіна про створення так званого Українського фронту Партії регіонів? Хто за ними стоїть?
— Підозрюю, що пан Добкін разом із паном Кернесом погодили це дійство з Адміністрацією Президента. Однак АП — це не зовсім Партія регіонів, хоча Андрій Клюєв, який її очолює, без сумнівів, є знаковою фігурою в ПР. Тому й відбулося те, що відбулося, і ключові регіонали на ці збори не прийшли. Ініціатива навряд чи йшла з офісу Партії регіонів.
— Звідки?
— Пан Добкін з паном Кернесом — досвідчені політики і чиновники, які навряд чи здійснили би такий крок, не погодивши його з керівництвом. Тут, гадаю, йдеться саме про керівництво АП.
— Із настроїв харків’ян, яких ви, напевно, дуже добре знаєте, чи є вони такими антиєвромайданівськими, як багато хто каже?
— Більшість людей у Харкові й справді не підтримують Євромайдану. Для них важливий спокій і стабільність, розмовами про які вщент заповнений монополізований інформаційний простір у регіоні. Будь-яку опозиційну думку до громадян донести вкрай важко. І з цим наразі нічого вдіяти не можна. Це відбувається навіть у моїй сім’ї.
Харків’яни здебільшого підтримують курс на інтеграцію з Російською Федерацією та Митним союзом і на те, щоб заспокоїти ситуацію в країні. Але разом із тим харків’яни не хочуть ніякого кровопролиття чи войовничих дій — це спокійні, нормальні люди, які хочуть спокійно працювати і нормально жити.
— Останнім часом експерти, політики озвучували своє занепокоєння щодо загрози зовнішнього впливу на Україну. На вашу думку, наскільки обґрунтованими є такі побоювання?
— Безумовно, вони мають сенс. За останні чотири роки Україна з політичного суб’єкта помалу перетворилася на політичний об’єкт і зараз лише виконує чужу волю. Сталося це «завдяки» недолугій, утім, не виключаю, що й спланованій економічній політиці. Ми стали дуже залежними від своїх сусідів — як із Заходу, так і Сходу.
Усі економічні показники свідчать про те, що ми живемо в борг. Причому за останні роки ми набрали боргів стільки, скільки сумарно позичали за 18 років незалежності.
Зовнішній вплив на Україну є зараз дуже відчутним і від того, чи зможуть між собою домовитися і на яких умовах великі геополітичні гравці, як-от Російська Федерація, Німеччина з Європейським Союзом та США. Від цього зараз фактично залежить майбутнє України.
Судячи з інформації, яка є в доступних джерелах масової інформації, у мене поки немає оптимізму з цього приводу. Останні новини свідчать про те, що РФ, з одного боку, та ЄС і США — з іншого, так і не змогли дійти згоди стосовно методів урегулювання конфлікту в Україні. Від обох сторін пролунали дуже жорсткі заяви, хоч усі наполягають на необхідності мирного виходу з кризи.
— Чому хтось має вирішувати за нас?
— У нас всі політики є трохи романтиками. Причому хоч у так званій опозиції, а хоч і серед більшості. Одна частина політикуму цілковито довіряє тому, що їй скажуть на Заході, інша — завжди переконана у рації аргументів зі Сходу. Утім, як перше, так і друге ставлення до реальності доволі хибне. Треба усвідомлювати, що ні на Заході, ні на Сході ніхто не зацікавлений у такій сильній державі, як Україна. І доки наші політики сліпо довіряють одним чи іншим партнерам (це, до речі, зіграло злий жарт і з Юлією Тимошенко), програє вся країна. Про вирішення своїх проблем треба думати самостійно. За нас їх ніхто не вирішить, хоч би як ми того хотіли. Насправді потрібно діяти таким чином, щоб в України була спільна взаємовигідна співпраця як зі Сходом, так і з Заходом, якщо йдеться про економіку.
Мені видається, що зараз — критична ситуація і сподіватися на зовнішнє врегулювання в країні нам усе ж не варто. За таких умов роль парламенту як органу, який повинен знайти в собі сили для досягнення порозуміння в державі, стає ще більш значущою.
Коли ж говорити про цивілізаційний вибір, то громадяни України його вже зробили. Українці вийшли на Майдан і продемонстрували владі й усьому світові, що хочуть жити за правилами європейської спільноти. Проблема в тому, що керівництво країни — Президент, уряд не зрозуміли, що ці поняття потрібно розмежовувати. Фактично відбулася спроба замінити економічною політикою цивілізаційний вибір. Це робити неприпустимо. Саме тому ми й отримали Майдан.
— Ви кажете про те, що у нас політики — романтики. З огляду на події останніх місяців, складається враження, що більша частина суспільства виявилася над політиками як із боку влади, так і з боку опозиції. Проте, незважаючи на це, деякі експерти кажуть про те, що в Україні навіть можлива громадянська війна. Як ви думаєте, чи є підстави зараз робити такі припущення?
— На жаль, так. Я з квітня 2013 року говорю про те, що ми йдемо до громадянського конфлікту. Я не казав слова «війна», бо боявся цього слова. Зараз я вже відверто можу сказати, що ми стоїмо на межі громадянської війни. Для фахівця із безпекової сфери це було очевидним давно...
Коли людина розуміє, що в країні немає такого місця, куди вона може прийти і знайти справедливість, вона виходить на вулицю і протестує. Ось одне з найкращих формулювань, що таке тероризм: «Тероризм — це відповідь на терор». Коли влада започаткувала терор до свого народу, у відповідь вона, цілком логічно, отримала тероризм.
Якщо зараз влада (коли кажу «влада», то маю на увазі себе та своїх колег-депутатів) не зуміє знайти відповіді на питання, які перед нею ставлять люди, — українці перейдуть до партизанської війни. Вони остаточно зневіряться в політиках і самостійно вирішуватимуть свої проблеми всіма доступними методами. Цього не можна допустити.
— Якою, на вашу думку, є роль олігархів у тому, що багато незгодних депутатів від ПР досі голосують в унісон із владою? На словах багато хто з них підтримує людей, виступає за розпуск парламенту, але голосування в залі засвідчує інше.
— Роль олігархів є значною. Влада для них стала важливішою, аніж загроза втрати власних статків та репутації. Вони розуміють, що можуть отримати будь-які гроші завдяки владі як інструменту заробляння коштів. Тому й тримаються за неї до останнього.
— Що може змусити олігархів подумати, врешті, про країну, людей?
— У бізнесі є таке поняття, як капіталізація. Якщо наші олігархи уже сьогодні вимушені з’ясовувати власні стосунки в судах Лондона, Відня чи Стокгольма, то це якнайкраще показує всьому світу, що у нас немає держави в нормальному розумінні цього слова. Відповідно, інвестори в таку державу точно не підуть. У цьому контексті виходить, що наші олігархи розуміють: на папері вони мають мільярди, а насправді — нічого.
Наприклад, 2005-го Ахметов втратив «Криворіжсталь», але якщо подивитися на капіталізацію його бізнесу 2004-го і 2005 років, то вона збільшилася саме 2005-го. Тоді країна почала грати за іншими правилами. 2005 року Ахметов мав можливість продати акції своїх компаній, залучити інвесторів з усього світу, сьогодні ж ми можемо малювати які завгодно цифри: хоч навпроти бізнесу Ахметова чи кого-небудь іншого. У вітчизняних олігархів ніхто нічого не купить. І це причина, чому Ахметов, Фірташ чи Пінчук повинні задуматися.
