Відгук на статтю В. Княжанського «Хто переможе корупцію?» («День», 16.03.2010)
Цілком природно, що зараз, коли змінюється політична влада, а ще, можливо, змінюються й орієнтири розвитку країни, актуалізувалися розмови про реформи, про їхні перспективи (або про їхню відсутність). З’являється все більше міркувань на тему «Що потрібно робити». Це природно, оскільки всім, кому небайдужа доля країни, здається, що, якщо влада нова, то їй потрібні нові, перспективні, креативні ідеї. Ефективність пропонованих порад залежить від правильного розуміння причин реального стану українського суспільства зараз, від правильного діагностування суспільства, отриманого у спадок від Радянського Союзу. Але не тільки. Українське суспільство виникло не 1991 року. І спроби визначення причин суспільних явищ лише виходячи з реалій сьогоднішнього дня призведуть до свідомого чи несвідомого неправильного ж використання суспільного потенціалу, до поглиблення загальної апатії, зневіри, до появи авантюристичних методів виходу з ситуації.
Особливо це стосується такого всеосяжного явища в нашому житті, як корупція. Я не був учасником дискусії, організованої Європейською партією України. Повністю покладаюся на компетентність В. Княжанського. Він наводить два приклади пропозицій щодо боротьби з корупцією. М. Катеринчук пропонує відновити систему держсекретарів у міністерствах. В. Фесенко виступає за подолання зловживань у правоохоронних органах і за заборону продажу місць у списках політичних партії. Пан Єрмолаєв, директор Національного інституту стратегічних досліджень, стверджує: «Корупція — наслідок монополії бізнесу на державні послуги». За логікою, першопричиною корупції виступає бізнес. Природно далі — «з цією проблемою пов’язане й завдання деолігархізації держави та бізнесу». Це ж стверджувала Ю. Тимошенко на прес-конференції 14.02.2010р. Тобто з цього випливає, що в боротьбі з корупцією головний удар має бути спрямований проти олігархів у владі. За моїм переконанням, всі пропозиції носять поверховий характер, багато в чому навіть популістський, міняються місцями причина і наслідок. Немає розуміння суспільної природи цього явища. А якщо так, то й зусилля щодо боротьби з корупцією буде орієнтовано невірно.
Боротьба з корупцією в Україні має бути безперечним пріоритетом будь-якої влади, якщо вона думає про країну. Корупція деформує в очах народу роль, значення, місце державної влади, відчужує його від влади, вилучає значні кошти з процесу суспільного відтворення, переводячи їх до «тіньового» сектора. Дослідження її природи являє не лише науковий інтерес.
Кажучи про глибинні причини корупції, необхідно розглянути питання про характер держави, яку ми отримали в спадок. Саме отримали, а не завоювали. Демократичний характер України відрізняє її від тоталітарного Радянського Союзу. За зовнішніми ознаками. Але за однією з сутнісних характеристик, вона продовжує логічний ряд «Російська імперія — Радянський Союз — незалежна Україна». Поясню цю логіку.
К. Маркс у своїх ранніх рукописах висунув тезу про так званий «азіатський спосіб виробництва». Опускаючи аргументацію, засновану на особливостях розвитку країн Південно-Східної Азії в той період, виділимо головні положення теорії: 1) основним і визначальним суб’єктом суспільного та господарчого життя країни є держава, 2) держава — це урядовці як представники держави. Вони не є власниками національного багатства, проте вони й лише вони керують і розпоряджаються ним. Цей соціальний прошарок є в даному випадку головною визначальною силою в країні. Це не клас у класичному розумінні, оскільки він не володіє власністю. Але саме від урядовців залежить її існування та розвиток. Саме від них залежить і доля самого власника. Перебування в статусі урядовця не є спадковим (окрім окремих винятків), це явище тимчасове щодо окремої людини, але постійне як державний чинник. В ієрархії інтересів особистий інтерес посідає перше місце щодо колективного та громадського інтересів. Тому кожен урядовець прагне з максимальною користю для себе використовувати свій тимчасовий статус (і знайомство з теорією Маркса йому для цього не обов’язкове). Механізми задоволення особистих інтересів відпрацьовувалися століттями й лише видозмінювалися відповідно до особливостей того чи іншого часу. Саме перебування при владі було головним джерелом збагачення, по вченому — джерелом отримання прибутку. Влада як джерело прибутку. В політекономії все те, що приносить прибуток, називається капіталом. Отже, влада — це капітал. Влада — це бізнес. Типовий приклад, коли в царській Росії губернаторів призначали на посаду без утримання, а віддавали йому губернію «у кормління». Що зумів здерти з губернії, те й є твоїм прибутком.
У класичному капіталізмі джерелом прибутку (капіталом) є власність — заводи, фабрики, земля, цінні папери, інтелектуальна власність й інше, а також праця. Її можна продати, передати у спадок. З владою — складніше.
Який стосунок «азіатський спосіб виробництва» має до України як європейської країни? Звернімося до історії.
У Київській Русі спочатку події розвивалися за тим же сценарієм, що й у Європі. Постійні чвари між князями, міжусобні війни. Вигравав той, хто був сильніший, хитріший, цинічніший. Рано чи пізно все закінчилося б як у Європі: обрали б царя (імператора). Обмежили б його владу в своїх інтересах якою-небудь боярською думою або просто думою. Була б звичайна європейська країна. Але прийшли татаро-монголи. За владу вже не потрібно було боротися, її потрібно було купувати. Той, хто купив, той — абсолютний господар на підвладній території. Абсолютна влада! У Європі абсолютизм був результатом домовленості великих феодалів у ім’я збереження своєї власності. У нас власність феодалів у будь-який час можна було відняти, а боярина, князя перетворити ні на що. Так було і в Російській імперії. Влада була всесильною. Як і її представники — урядовці. Сформований механізм всесилля бюрократії почав поступово руйнуватися лише в останній третині ХІХ століття. Промисловий бум у Росії залучив іноземний капітал. Він приніс інші правила гри. Та й вітчизняні капіталісти вже самостійно почали позбавлятися оков бюрократії. Цей процес був перерваний Першою світовою війною, приходом до влади більшовиків. З 1929 року, коли Сталін утвердився при владі, влада урядовців (партійних, радянських) відновилася й стала абсолютною. Те, що влада — це капітал, партійні та радянські урядовці засвоїли дуже добре. Особливо це розуміння проявилося в період розпаду СРСР і формування нових держав. Сталася масова конвертація влади в реальний капітал — у заводи, фабрики, в землю. Поява олігархії в Україні ( як і в Росії) сталася не в результаті непосильної праці, а виключно завдяки використанню тієї ж державної влади. Урядовці рангом подрібніше формували олігархів обласного, районного, міського рівнів. Кількість урядовців усіх рангів у незалежній Україні зросла в декілька разів. Волаючий приклад: 2009 року, в розпал кризи, їх число зросло на 2,5%, а загальні витрати на їхнє утримання — на 30%. Саме вони (особливо суддівські чиновники) вирішують, кому бути власником, а кого потрібно позбавити власності. Все в їхніх руках! І кожен крок урядовця має свою ціну. Це — держава урядовців. Це — форма існування «азіатського способу виробництва». Дуже хочемо бути в Європі? Потрібно перевернути державу з голови на ноги. Всі розмови про реформи малопродуктивні, якщо не вирішується в першу чергу питання про всевладдя урядовців. Будь-який найрозумніший закон вони вихолостять і залишать від нього лише те, що дозволить їм зберегти свою владу. Бо їхня влада — це їхній капітал. Корупція — це форма матеріалізації влади.
Приберіть їхню владу, приберіть їхню недоторканність — і олігархи самі підуть із влади й займуться своїм бізнесом. Всі, хто йде у владу, говорить про боротьбу з корупцією. І в Африці, і в Азії, і в Латинській Америці. У нас нова влада — прапор їй до рук. Я не прибічник Януковича. Але 25 лютого в день своєї інавгурації він заявив про скорочення штату своєї адміністрації. Серце тьохнуло — а раптом? А потім він призначив сім віце-прем’єрів (кажуть, їх буде навіть 10). Говорять, останньою вмирає надія. А що вмирає до цього?
Р. S. Щойно по ТБ почув приголомшливу новину (куди там інавгурації!): Україна імпортує картоплю... не з Білорусі, ні! З Саудівської Аравії. Це — ДЕРЖАВНА ГАНЬБА! Це вирок, що не підлягає оскарженню, існуючій системі господарювання.
