Сьогодні Президент зустрінеться із керівниками парламентських фракцій. Опозиція вже кілька тижнів вимагає від гаранта аудієнції, щоб обговорити критичну ситуацію в країні та шляхи виходу з неї. Причому, за словами опозиціонерів, вони категорично проти того, щоб долучати до розмови провладні фракції. А саме зустріч з усіма парламентськими фракціями анонсувала прес-служба Віктора Януковича. «У опозиції є чіткі пропозиції та законодавчий пакет першочергових кроків для виправлення ситуації. І якщо Президент має волю до відвертої і відкритої розмови з опозицією, якщо він не буде ховатися за спини своїх союзників, тоді ми підтверджуємо свою готовність до негайної зустрічі», йдеться у спільній заяві лідерів фракцій НУ-НС Миколи Мартиненка та «БЮТ-Батьківщина» Андрія Кожем’якіна.
Діалог влади і опозиції — больова точка багатьох українських політиків. Адже часто, керуючись логікою «переможець отримує все», влада відмовляється говорити з опозиціонерами, тим більше прислухатися до них. Як показує нещодавня історія, діалог можливий лише у випадку політичної кризи, як, наприклад, це було за часів президентства Віктора Ющенка. Перший раз це відбулося після підписання Меморандуму про взаєморозуміння влади та опозиції 2005 року, коли Партія регіонів в обмін на припинення політичних переслідувань та відмову від реприватизації владою проголосувала за призначення прем’єром Юрія Єханурова. Другий, коли було підписано Універсал національної єдності 2006-го, після якого Віктор Янукович очолив український уряд.
Сьогодні інші реалії. Влада повністю належить Партії регіонів. Тому уявити якісь зустрічі влади і опозиції із кардинальними змінами у їх стосунках або політичними домовленостями навряд чи можливо. «У багатьох країнах світу такий діалог існує, — коментує політолог Михайло Басараб. — Часто він має чітко регламентовані правила гри. Кожна із сторін розуміє свої права і обов’язки. Від такого діалогу виграє держава. В Україні ситуація інша. Сьогоднішня українська влада настільки впевнена в своїх силах, що будь-який діалог виглядає утопією. Крім того, стосунки, які склалися між владою і опозицією, навряд чи дають нам підстави сподіватися на зворотне. Якщо і відбудеться зустріч, то це буде обмін деклараціями, заявами. Кожен отримає ритуальні наслідки від цієї зустрічі, але нічого раціонального, продуктивного в результаті діалогу не відбудеться».
У разі, якщо зустріч відбудеться, про що мали б говорити влада і опозиція? «Мене найбільше турбує освіта, наука, весь гуманітарний блок. Не говорячи вже про економіку — це головне, — говорить філософ Микола Симчич. — Діалог, безумовно, потрібен, але в нинішніх умовах я не вірю у його можливість. Мені здається, влада не хоче нікого чути, крім себе. Ні вузької опозиції — парламентські партії, ні широкої — громадянське суспільство. Влада повинна прислухатися до іншої думки. Особливо сьогодні, коли держава у складній ситуації».
За два роки правління Партії регіонів діалогу з опозицією як такого не було, були лише обопільні звинувачення. Проте будь-якій поганій традиції рано чи пізно можна покласти край.
Чи реальна така зустріч у нинішніх умовах? У якому форматі вона має проходити? Наскільки важливим є діалог влади і опозиції в сучасних непростих умовах? І головне — про що вони мали б говорити?
«ІТИМЕТЬСЯ ПРО ВИБОРИ ДО ВЕРХОВНОЇ РАДИ»
Микола ГОРДІЧЕНКО, доцент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Дніпропетровської консерваторії ім. М. Глинки:
— В Україні багато важливих проблем, які хвилюють простих людей. Це й нестабільна ситуація в економіці, і наступ на права громадян в соціальній сфері. А саме: погіршення пенсійної системи, урізання пільг, спроби зміни трудового законодавства, а також псевдореформа системи охорони здоров’я. Але депутати, звісно, на такій зустрічі говоритимуть про своє, адже із зарплатою, пенсіями, медичним обслуговуванням у них, як і у Президента, все гаразд. Поза всілякими сумнівами, йтиметься про вибори до Верховної Ради, тому що це питання хвилює над усе — як партію влади, так і опозицію. Остання неодмінно вимагатиме звільнення своїх лідерів Юлії Тимошенко і Юрія Луценка, хоча це питання, чесно кажучи, народ особливо не хвилює. Наших громадян хвилює інше: вони вже десятиліттями живуть за беззаконня і свавілля.
«НА ЗУСТРІЧ ОПОЗИЦІЯ ПОВИННА ПРИНЕСТИ СПИСОК ПРІОРИТЕТНИХ РІШЕНЬ»
Остап ДРОЗДОВ, автор і ведучий політичної програми «Прямим текстом», телеканал ЗіК, Львів:
— Усе вказує на те, що зустріч Президента й опозиції буде ще однією ганьбою. Якщо опозиціонери хочуть прийти до Януковича, аби поскандувати хором «Юлі волю!», то краще хай сидять далі в своїх пуща-водицях та конча-заспах. Опозиція є колишньою владою, яка дочекатися не може, щоб стати наступною владою без зміни системи. Відтак зустріч Президента й опозиції має всі шанси перетворитися на зустріч давно знайомих політиків, які нічого нового та цінного для суспільства не озвучать. Я вважаю, що опозиція за способом мислення дуже недалеко опинилася від влади, тому претензії на рівні світоглядного устрою життя в Україні можуть озвучувати лише європейські інституції або національний громадський сектор.
Якщо зустріч і відбудеться, то що на ній має звучати? На це питання я маю не стільки відповідь, скільки побажання. Якщо опозиція хоче довести свою засадничу контрпозицію щодо влади, то на зустріч із Януковичем вона повинна принести не транспаранти про Юлю, а аркуш А4, на якому — список пріоритетних рішень. Не претензій, не критичних висновків, а конкретних дій у вигляді готових законопроектів! Завдання опозиції — змусити Президента дати чіткі відповіді щодо низки проблемних питань. Для прикладу: опозиція повинна принести перелік податків, які треба ліквідувати, позаяк Україна посідає перше місце в світі (!) за кількістю податків. Опозиція повинна принести: законопроект про вищу освіту, де буде закладено західний принцип університетських автономій; готовий документ із реформування місцевого самоврядування, згідно з яким в Україні замість донорів у київську «казну-общак» нарешті мають з’явитися повноцінні муніципалітети з 70% податків, залишених на місцях; розписану програму порятунку української мови на вищому державному рівні; правки до закону про вибори, за якими буде переглянуто розмір грошових застав для учасників виборів та принцип формування виборчих комісій; озвучити конкретний список непрозоро приватизованих підприємств із вимогою їх реприватизації на конкурентній основі.
«СУМНІВНО, ЩО ВІДБУДЕТЬСЯ КОНСТРУКТИВНИЙ ДІАЛОГ»
Юрій ШВЕДА, політолог, Львів:
— Діалог глави держави з опозицією є звичною практикою здійснення влади у цивілізованих державах. Адже там скрізь президент трактується як виразник волі всього населення (незалежно від його партійної належності), а опозиція — як співучасник процесу політичного управління. Шкода, але ні перше, ні друге в Україні не діє. Політична опозиція не визнала легітимності мандата на здійснення влади, отриманого Віктором Януковичем на президентських виборах. Останній натомість узяв курс на ігнорування (і навіть переслідування) політичної опозиції. Все це засвідчує азійський (а не європейський) характер нинішньої української політичної еліти. Постійна боротьба політичних сил не за серйозніші програми й ефективніші рішення, а за огульну дискредитацію та тотальне знищення — одна з головних причин неефективного політичного керівництва державою, а відтак — злиденного стану громадян. Сумнівно, що чинні політичні сили, чинні політики і чинний Президент зможуть організувати конструктивний діалог між собою заради добра України. Політичні амбіції та непереборне бажання монополізувати всю повноту влади — ось основний мотив їх нинішньої поведінки!
«АБО ВОНИ СПІВПРАЦЮЮТЬ, АБО ВЗАЄМОРУЙНУЮТЬСЯ»
Микола КОЗЛОВЕЦЬ, професор кафедри філософії Житомирського державного університету імені Івана Франка, доктор філософських наук:
— Без сумніву, сьогодні вкрай потрібний діалог як усіх політичних сил, так і Президента України не тільки з владною коаліцію, а й опозицією. Потрібне не протистояння, а співпраця між різними як парламентськими, так і позапарламентськими силами. Слід мати на увазі і результати президентських виборів, на яких нинішній Президент здобув не абсолютну більшість голосів виборців, а відносну, тому опозиційні сили репрезентують значну частину суспільства, принаймні, якщо не їхні інтереси, то настрої. І тут Президент, на мій погляд, має здійснити необхідний і мужній вчинок: об’єднати політичні сили, примусити парламентську більшість та опозицію до діалогу, співпраці. Не впевнений, що у Президента вистачить для цього хисту, бажання і волі. Чи здатні сторони до діалогу? На жаль, на мій погляд, нині і парламентська більшість, і опозиція на це вже не здатні. Вони надто далеко зайшли у своєму протистоянні.
Якщо ж така зустріч і відбудеться, то спочатку, гадаю, Президенту слід було б зустрітися саме з опозицією і чітко з’ясувати (а то й зрозуміти) її позицію (якщо така є), вимоги, а вже потім проводити зустріч за участю всіх парламентських фракцій. Адже не виключено, що сьогодні Президент не володіє повною інформацією про дійсний стан справ у країні. Постає питання: а з чим піде на зустріч із Президентом опозиція? З конкретними пропозиціями щодо подальшого реформування українського суспільства і дієвої активної підтримки реформ чи з ультиматумами, вимогами звільнити Ю. Тимошенко і Ю. Луценка? Боюся, що скоріше з другим. Чи дійсно стурбована наша опозиція станом справ у суспільстві, а не лише нагадуванням про своє існування у суспільстві? Адже реальної програми дій, окрім загальних гасел, немає.
Українське суспільство підійшло до стану критичної нестабільності. Для політиків має настати момент істини: або вони співпрацюють і шукають компромісів, або взаєморуйнуються. Взаємопоборювання знесилює не тільки їх, а й українське суспільство загалом. Має спрацювати режим взаємних поступок. Час приймати мужні й відповідальні рішення. Не потрібно також забувати й про те, що еліта (правильніше — політично правлячий клас) є похідною від народу та, звісно, вона має взяти на себе відповідальність і приймати такі рішення, які здаються сьогодні важкими, неефективними, але без яких майбутнього в країні не буде.
Тому розмова під час зустрічі має відбуватися навколо проведення дійсних економічних реформ, реформи правової і судової систем, правоохоронних органів, збройних сил, про дійсну, а не показову боротьбу з корупцією, реформування газонафтового комплексу, реформування житлово-комунального сектору, соціальної політики, утвердження соціальної справедливості, чіткого визначення зовнішньополітичного вектора України і, що найголовніше, реформи заробітної плати з метою стимулювання високопродуктивної праці й формування численного середнього класу.
Українське суспільство підходить до усвідомлення необхідності об’єднання на основі культурних і моральних цінностей — без цього воно позбавляє себе ефективної економіки, модернізації всіх сфер життя.
