Коли 20 із гаком століть тому тодішній грецький політолог запитав сицилійського деспота Дамокла, що таке влада, деспот замість розлогого інтерв’ю запросив цікавого на бенкет, де протягом цього заходу над головою мислителя висів меч на тонкій кінській волосині, щохвилини загрожуючи відділити голову від тулуба. По закінченні бенкету Дамокл сказав: «Оце й є влада».
Шкода, що практично ніхто з українського керівництва, як нинішнього, так і попереднього, не має класичної освіти, тому цілком вірогідно, вони не чули цієї слушної думки Дамокла про владу.
Справді, будь-яка влада має дві сторони: парадну й тіньову. Парадна — то зустрічі з іноземними достойниками, світло юпітерів, мигтіння на телеекранах, пабліситі, а тіньова, вона ж справжня, — це перебування на верхівці соціального вулкана, в епіцентрі суспільних суперечностей, у вирі жорстокої, часто- густо не обмеженої жодними правилами, боротьби, у потоці політичного інтриганства з численними пастками. Але все те можна було б уважати особистими проблемами державного діяча, якби внаслідок його невдалих дій не потерпало суспільство, що нерідко виступає заручником інтелектуального, професійного й морального рівня своїх провідників.
Уважне спостереження поведінки діячів «помаранчевої влади» протягом 2005 року спонукає до деяких міркувань. Хаотичні, непослідовні, нелогічні дії «помаранчевих лідерів» є цілком логічними в контексті масштабу їхньої людської особистості та всього попереднього досвіду цих людей. Важко сказати, чи мають вони якісь непохитні переконання, якусь сталу ідеологію, яка не змінювалась би під впливом мінливої кон’юнктури. Якщо комуніст з анекдоту про партійні чистки 1930-х років на запитання про ідейні хитання відповідав, що «хитався разом із генеральною лінією партії», то нинішні вожді могли б визнати, що хиталися разом із кон’юнктурою.
Відверто кажучи, поміж них практично немає тих, кого можна було б назвати новими людьми. Майже всі вони перебували при владі, всі вони були в старій, засмальцьованій кадровій колоді Кравчука — Кучми. До речі, відсутність нових облич в українській політиці — факт сумний і трагічний, навіть більше, небезпечний для нашого суспільства. Практично всі антикучмісти встигли побути більш-менш правовірними кучмістами й, за деякими винятками, ніхто з них не пішов героїчно, на знак протесту від Л. Кучми, поки не вигнали. Отже, йдеться про школу пристосуванства, яка не виховує сильних лідерів за визначенням.
Крім того, переважна більшість із них є носіями так званого синдрому Верховної Ради, бо пройшли її «чистилище». А парламент цікавий тим, що законодавчо передбачає безвідповідальність депутата за будь-які дії, скоєні під куполом Верховної Ради, за будь-які закони, скільки завгодно шкідливі для України, за будь-які політичні позиції, навіть виразно антидержавні. З одного боку, статус народного депутата — це великі можливості, високий статус і соціальний престиж, з іншого — жодної відповідальності. Це не сприяє формуванню найкращих людських чеснот. Крім того, численні пільги й привілеї дають можливість вести не переобтяжений обов’язками світський спосіб життя, відвідувати зарубіжні столиці та екзотичні країни, проштовхувати спокусливі бізнесові проекти, будувати собі палаци й дачі. Наша Верховна Рада робить людину сибаритом, а не трудоголіком. І коли така людина раптом потрапляє до виконавчої влади, де є конкретні обов’язки й чітко визначена відповідальність, де міністерства й відомства не працюють самі по собі, а потребують рушія в особі свого керманича, який, в ідеалі, має стати мозком і мотором установи, де треба «орати землю» й удень, і вночі, треба, не зважаючи на час, перти свого плуга, тому часто настає розчарування й ностальгія за безтурботним депутатським життям. Добре, коли це призводить до добровільної відставки, гірше, коли за крісло чіпляються до останнього, не змінюючи водночас свій звичний «плейбойський» стиль і спосіб життя. Щоправда, інколи це набуває вигляду нескінченного телепіару зі словесною діареєю, коли достойник розповідає про величні плани свого відомства й дещо фантастичні прожекти, а працівники контори вже забули, коли бачили свого керівника востаннє.
Ми ще не забули показовий «плейбойський» стиль Олега Рибачука з його бравурною лейб-гвардійською атакою на Європу під час перебування на посаді віце-прем’єра з питань європейської інтеграції: ось ще трохи, ще місяць, ще квартал, і нас урочисто приймуть до Європейського Союзу. Але не варто ображатися на пана Олега, бо він такий симпатичний хлопець, демократичний у спілкуванні, товариський, шкода лише, що не завжди усвідомлює, що каже... Таке враження охоплює, коли чуєш заяви багатьох «помаранчевих лідерів»: люди просто не розуміють, яка конкретика стоїть за їхніми словами. Жодного поганого наміру, просто не розуміють... Бо для того, щоб розуміти, треба каторжно працювати, думати, радитись з експертами, відчувати ціну питання й страшну відповідальність за можливі наслідки для держави. А на все це вони не мають часу. Здається, вони грають у владу, відчувають насолоду від її парадної сторони, не думаючи, чи намагаючись не думати про «меч Дамокла», про те, що ця гра в кінцевому підсумку може стати трагедією для них особисто, для їхніх родин, а головне, для народу й держави. Тому й ухвалюються легковажні рішення, а виконання правильних настанов зупиняється на півдорозі, над усе, коли зустрічає найменший спротив. Бо вони не хочуть справжньої, жорсткої й виснажливої боротьби, а без неї реальні перетворення в суспільстві неможливі. Їм би хотілося все зробити легко й без ускладнень, без зайвого напруження. І без залучення до розв’язання найскладніших проблем таких політиків-інтелектуалів, котрі мають власну позицію й великий досвід діяльності як на зовнішній, так і на внутрішній арені, як, скажімо, Євген Марчук чи Сергій Комісаренко.
Цей 2005-й, рік після перемоги, маючи повноту влади, можна було б використати для зміцнення своїх позицій, для розв’язання нагальних проблем національної безпеки. Але всі абсолютно очікувані виклики справляли на них враження липневого снігу. Хіба ще січня 2005-го не було зрозуміло, що газова війна з боку Кремля є неминучою? Що було зроблено? Нічого. Та й усі інші «війни» проти України не були «біномом Ньютона» для політологів, експертів, фахівців, власне для всіх, крім керівних «плейбоїв».
Проте 2005-й витратили на зовсім інші речі: на «розборки» у власних лавах, на поділ влади, на боротьбу за наближеність до «тіла» першої особи держави, за суто бізнесове «отбітіє» витраченого на виборах, за наповнення особистої улюбленої кишені. Вони не виконали стратегічно правильних гасел Майдану, що могло би зробити «помаранчеву владу» практично невразливою й приреченою на перемогу на виборах 2006 року, тому що втілення цих гасел у життя вимагало боротьби, а вони її не хотіли. Адже значно легше домовитися, як вони звикли домовлятися в парламенті, перетворюючи політичне змагання на систему «міжсобойчиків» і змов, на торгівлю, демонструючи таким способом наступність «реал-політик» а- ля Кучма. А домовлятися їм було зовсім не важко, враховуючи той факт, що ідейні опоненти є їхніми парламентськими колегами протягом багатьох років, з якими вже давно напрацьовані схеми «рєшенія вопросов». Звісно, за рахунок тієї чужої їм людської маси, яка стояла перед ними на Майдані, лякаючи своєю непередбачуваністю й радикалізмом. Домовлятися з цією масою набагато важче, ніж з «ідейними опонентами» з парламентського «акваріума» на вулиці М. Грушевського.
Відчуваючи далеко не мовчазне розчарування Майдану, вони намагалися сподобатися всім і привернути увагу електорату новітньої опозиції, внаслідок цього чужий електорат не залучили, а свого помітно не дорахувалися. Вони постійно уникають протистояння навіть тоді, коли воно є неминучим і необхідним. Досить згадати, як луснули майже всі справи про фальсифікацію президентських виборів, про сепаратизм і антидержавну діяльність під акомпанемент волань про «політичні переслідування», адже тут треба було долати спротив і довести розпочате до кінця. Намагаючись якось ушляхетнити капітуляцію «плейбоїв», пан Катеринчук після провалу спроб притягти до відповідальності сепаратистів-депутатів із Луганська й Харкова заявив, що такі звинувачення тільки розпалюють протистояння між людьми й регіонами. Хоча насправді розпалює ворожнечу безкарність сепаратистів і безпорадність державної влади, її нездатність наполягти на виконанні своїх вимог.
Однією з найпомітніших особливостей «плейбойського» менталітету є цілковита відсутність стратегічного мислення, те, що за часи Кучми деякі політологи називали моментократією, здатністю оперувати лише категоріями «тут» і «тепер». Що буде після них, то не має суттєвого значення. Головне, відхопити ще один шматок електорату, а чим доведеться за це розплачуватися завтра, їх не обходить. Про рівень розуміння ними деяких пекучих проблем українського сьогодення й майбуття свідчить ціла серія законопроектів про державність російської мови в Україні, запропонована членами «помаранчевого блоку». Ці проекти можуть відкинути державу на межу 1991 року й поділити країну на мовні зони, державно-політичне оформлення яких не забариться. Згадаймо Сєверодонецьк... І чи не залишиться гласом волаючого в пустелі серед політичних «плейбоїв» заклик Юрія Костенка в Черкасах: «Якщо ми — українська політична команда, то давайте зробимо кілька конкретних українських кроків. Наприклад, Юлія Тимошенко відкликає законопроекти своєї команди щодо державного статусу російської мови. Це проект закону Хмельницького — Баграєва. До речі, закон страшний. Якщо його ухвалить Верховна Рада, то ставте хрест на українській мові. Те саме нехай зробить О. Мороз — член коаліції. Те саме робить Петро Порошенко — член коаліції від помаранчевих. Адже Порошенко та Король є авторами законопроекту про офіційний статус російської мови, який фактично знищує можливість нам розмовляти в Україні українською». Але чи звернуть увагу «гіганти» політики на тих, кого вони вважають «мілкотою»? Чи стане їм у нагоді величезний досвід Євгена Марчука середини 1990-х, коли без зайвого шуму та гаму, без крику та самореклами був знешкоджений надзвичайно небезпечний для цілісності української держави різновид радикального сепаратизму — «мєшковщина» в Криму?
А головне питання — чи зможуть, нарешті, наші «плейбої» стати державними діячами? В Україні з її дуже важкою історією й небезпечним геополітичним місцем у світі... Чи зможуть некорисливо попрацювати на Україну й без самореклами закласти підвалини її майбутнього? Колись герой культового радянського кінофільму сказав: «Я мзды не беру. Мне за державу обидно». Ось до цього рівня нашим достойникам ще дуже довго рости. І чи виростуть?
P.S. УНР загинула ще й тому, що рівень її лідерів виявився нижчим від рівня історичних вимог того часу. Але наскільки ж він був вищим від рівня сучасних політплейбоїв... Хотілося б сподіватися, бо жодному Савлу не заборонено стати Павлом. Бо люди мають властивість змінюватися, й не завжди на гірше...
