Як відомо, розігнати парламент не можна, він може лише саморозпуститися. А, щоб примусити більшу частину депутатського корпусу припинити роботу у ВР, тобто добровільно відмовитися від мандатів, треба ясно гарантувати депутатам щось натомість. За всі останні роки, як показав досвід, це завдання Президентом не вирішено. Єдиним відносно стерпним стимулом для пропрезидентських сил у ВР завжди залишалася надія отримати важелі управління урядом, але стимул цей Л.Кучма використати так і не зумів. Методи ж примушення, такi як «наїзди» на бізнесструктури й пряме залякування невеликої групи парламентаріїв, можуть спрацювати лише для блокування подолання вето Президента, але не більше.
Однак спроби «підставити» ВР напередодні президентських виборів, перенаціливши негативні емоції співгромадян із виконавчої влади на законодавчу, — справа цілком «технологічна». Благо, сам Президент постійно говорить на цю тему. Інше питання — як саме це провернути. Події минулого тижня показали, що влаштувати навіть гідне передвиборне шоу на грунті «неконструктивності» парламенту президентські «сатрапи» не вміють. Відповідне «соцопитування» про ненависть народу до законодавців промайнуло одного разу в ефірі — й зникло. Силовики по ТБ почали поступово «з'їжджати» з теми «надзвичайки» й навіть майже виправдовуватися. Зрештою, за здоровим глуздом, складається враження, що провокація зі скандалом Бродського-Кендзьора виявилася поверненою на користь не президентській владі, а саме Верховній Раді, оскільки дозволила засвітити й патологічну пристрасть президентських сил до розвалу ВР, і їх безсилля.
А тим часом маленька переможна війна проти парламенту була потрібна саме Президенту. З іміджем безсилля перед обставинами важко йти на вибори як «єдиному» кандидату, особливо, якщо обіцяєш нині покласти на лопатки всіх без винятку конкурентів, а в майбутні п'ять років перемогти не лише купку якихось там депутатів, але й саму матінку-розруху. Тому, навіть всупереч закону й Конституції, Президенту теоретично доцільно було виступити проти Ради з позиції грубої сили. Адже й загалом передвиборну ставку зроблено не на любов і віру виборців, і вже ба більше не на їхню правову обізнаність і законослухняність, а на страх і покірність. Розвивати й зміцнювати подібні почуття, демонструючи «кров» поваленого ворога — законодавця, в такому випадку просто необхідно. Бий, так би мовити, депутатів, щоб виборець боявся...
Напевно, все це було б реалізовано більш грамотно, коли були б у Президента та його оточення відповіді на наступні запитання: навіщо й що він з цим робитиме? Призначить нові парламентські вибори, знову в однопалатний парламент і на чинній виборчій базі, тобто за змішаною системою? А як же обіцяний губернаторам двопалатний? Призначить конституційний референдум, хоча для його проведення немає ніякої правової бази, й навіть вірна ЦВК не зможе реалізувати вказаний процес? Призначить законодавчим органом «Злагоду»? Ну, припустимо, такі «правові дрібниці» після антиконституційного перевороту Президента можуть і не хвилювати, якщо під командуванням Головнокомандуючого є вірні силові структури, готові на все...
Але як у відсутність парламенту Президент може здійснювати виконавчу владу? Продовжити указом повноваження уряду В.Пустовойтенка на ті самі 10 років, про які мріє прем'єр? А як же тоді нескінченні стогони про необхідність створення коаліційного уряду на базі парламентської більшості? Проте, якщо й розмови про більшість — лише передвиборна риторика, то існує поки ще тільки один реальний обмежувач, що не дозволяє Президенту негайно запровадити в країні одноосібне правління антиконституційним шляхом. Це — залежність від зовнішніх економічних і політичних партнерів. Останні, навіть заздалегідь висловлюючи песимізм щодо демократичної перспективи України, все ж внаслідок своїх власних правил гри змушені вимагати від України видимості легітимної влади, щоб мати привід співпрацювати з нею в рамках міжнародного правового поля.
Десять років постійного спілкування з Європою, Америкою і міжнародними структурами, що відкрилися нам, уже дозволили позбутися будь-яких ілюзій щодо їх подвійних стандартів. А ось щодо безперечного прагматизму зовнішніх партнерів усе ще залишаються питання. Так, країни західного світу, що закрили очі на події 1993 року, на абсолютно перекручені президентські вибори 1996 року в Росії й мовчазно підтримали «демократичну президентуру», здається, почали потроху прозрівати в серпні минулого року, коли російські партнери невідомо куди «ухнули» раніше взяті мільярдні кредити, й абсолютно прозріли вже тепер, коли власні американські вибори винесли на поверхню скандал із сім'єю президента Єльцина, попутно замазавши колись «сліпих» і нерозбірливих політиків супердержави. Урок «світової громадськості» полягає в тому, що тепер пізно шукати суб'єктів розкрадання зовнішніх кредитів, і можна лише, пардон, «у свинячий голос», запроваджувати програми контролю власних банків, створюючи проблеми власним же законослухняним громадянам...
Як же цей досвід перенесено в Україну? Та, загалом-то, ніяк. Після того, як у 1996—97 роках саме американці домагалися від Президента Л.Кучми усунення корумпованого прем'єра П.Лазаренка, але він не прислухався до їхніх порад, а потім звільнив орденоносця за станом здоров'я й заслав у ті ж Штати, — США продовжують не лише виділяти під політичну лінію Л.Кучми державну допомогу, але й дозволяють МВФ із СБ співпрацювати з напівлегітимним урядом України. Більш того, останні транші кредиту видаються Кабміну, термін повноважень якого закінчується буквально днями, й не приховують, що ця позика носить суто політичний передвиборний характер допомоги Президенту Кучмі, який зовнішні кредити витрачає на соціальні подачки зубожілим виборцям. Цікаво, як добродії-партнери, допомагаючи Л.Кучмі переобратися, а потім заради цього ще й ліквідувати конституційний устрій в Україні, збираються домагатися від нього повернення боргів? Ну, так, брав гроші, ну, не може Президент їх повернути, ну, оголосіть його банкрутом... А п'ять років влади в нього все одно в кишені, більше йому й не знадобиться. Ну, буде в Україні «болгарський варіант» на грунті «реформаторської влади» — чим це вигідне Заходу, крім можливості таки відділитися від Росії й України «залізною» завісою? То може, це й правда, що кількома мільярдами доларів цивілізований світ бажає відкупитися від України, лише б не лізла зі своєю євроінтеграцією й не заважала вирішувати Заходу власні проблеми, що виникли в зв'язку з першим, і, схоже, останнім етапом розширення?
Якщо це так, то подальша передвиборна боротьба в Україні вже не має сенсу: парламент буде розпущений, вибори сфальсифіковані або відмінені, Конституція розтоптана і надзвичайний стан запроваджений на невизначений термін. Однак, якщо десь там завдання поставлено саме таким чином, то для його реалізації слід діяти простіше: обрати на пост президента Н.Вітренко. Тоді через деякий час і в НАТО з'явиться можливість випробувати нове озброєння, створення якого щойно стимульоване війною, що завершилася в Югославії.
Та оскільки ми поки що не маємо права стверджувати, що це саме так, доводиться вишукувати оптимістичніші версії того, що діється за місяць до виборів у вищих ешелонах влади України.
Реальна мета, яка може бути сьогодні поставлена перед готовими до провокацій пропрезидентськими силами у парламенті, проста до непристойності: треба тільки вивести ВР із гри до виборів. Щоб припинити неухильне і методичне прийняття рішень, що вибивають грунт з-під ніг Л.Кучми. Так, «непрацездатна» ВР регулярно приймає соціальні закони, які можна називати популістськими, але не можна не виконувати. Рада також постійно вносить поправки до закону про вибори, що не дозволяє президентським штабам вибудувати чіткої системи фальсифікацій. При цьому приймаються такі поправки, яких вимагає і ЦВК, а значить — Президент не завжди може їх заветувати. ВР серйозно зайнялася тим, про що повинен був потурбуватися Головнокомандуючий, — правовою і матеріальною базою силових структур. І т.iн. і т.п.
Далі, парламент усе ж переміг виконавчу владу в питанні про пряму трансляцію. Процедурні «заморочки», до яких вдавався НТКУ, що вийшов з підпорядкування самому прем'єр-міністрові, привели до того, що навіть найбільш аполітичні громадяни зацікавились: а що ж, власне, приховує уряд від народу, якщо боїться вислухати питання депутатів і відповісти, куди витрачено зовнішні позики. До речі, це питання не в останню чергу цікавить і тих самих іноземних кредиторів України, які розмірковують над перспективою втрати своїх «політичних інвестицій».
Що ж до інвестицій, політичних і простих, то вони знов упираються в питання про уряд, тобто у стосунки між ВР та Кабміном, і аж ніяк не Президентом. «Справа про трансляцію» — це шум, штучно створений навколо болючого питання про реальний статус і склад виконавчої влади в Україні, і не більше. На Дні уряду, відкладеному ВР, усе ще теоретично може постати тема ініціювання відставки. З трансляцією або без. Парадоксально, що про це на брифінгу в ВР ще 20 вересня заявив сам віце-спікер В.Медведчук (ну, ще б пак, в Українського кредитного банку КМ щойно відняв право на управління тими самими трьома обленерго!), хоч і нагадав про те, що процедура звіту уряду і голосування з приводу відставки вимагає часу. Так, 10 днів з моменту ініціювання. Якби ВР не «зачепилася» за питання трансляції, — то мова могла б іти про початок процедури ще 21 вересня з її завершенням десь 5 жовтня. Та, попри все, що довелося вислухати прем'єр-міністру від спікера, О.Ткаченко його явно захищає, хоч і обіцяв більше цього не робити. Так що, переносячи укотре День уряду, ВР поки що лише встановила нові терміни можливої справи про відставку. За календарем, якщо рахувати від 12 жовтня, — це буде 22 жовтня, тобто за тиждень до виборів президента. Який у цьому буде сенс, крім політичного шоу? Та, в цілому, той самий, що й завжди. Відставка уряду — це не призначення нового протягом короткого часу, а переведення нинішнього складу у становище в.о. На період не тільки виборів, але й підготовки бюджету- 2000, і переговорів з кредиторами стосовно майбутньої розплати за все. Ну і, зрозуміло, особливий фон для чергової серії переговорів політичних сил, які мають намір при будь-якому новому президентові усе ж проникнути до Кабміну, який у будь-якому разі буде коаліційним. Варто згадати назви п'яти фракцій, готових влаштувати позаурочні парламентські канікули, але не готових для цього реально заблокувати роботу ВР, — щоб, не дай Бог, без них не провели поділу...
До речі, коаліційний уряд, — це, певно, й є теперішньою політичною вимогою МВФ та інших супутніх кредиторів України, на основі якої ще можуть бути проведені переговори про відстрочку дефолта і створення нової програми «реанімації» української економіки. Про це знає не тільки Президент Л.Кучма, який безцільно повторює не наповнені для нього смислом слова «парламентська більшість» і «коаліційний уряд», але й інші суб'єкти процесу. І, до речі, саме ці суб'єкти у самому парламенті тепер, перед виборами, погрожують уперше розглянути питання про поправки до Конституції щодо передачі ВР повноважень формувати Кабмін та й водночас переглянути давній закон про Кабмін, який позбавляє виконавчу владу опіки Президента. У зовнішніх спостерігачів є можливість порівняти, хто і якими методами рухається до реалізації узгодженої ідеї про «коаліцію». А прем'єру треба було б бути обережнішим, коли він запевняє, що нинішній склад КМ не збирається нікому віддавати владу. Ще тільки Кабміна-узурпатора нам бракувало.
Проте ключовим моментом у роботі жовтневої сесії ВР буде офіційне подання проекту бюджету-2000 від імені уряду. ВР дбайливо забезпечила для цього акта режим повного сприяння, призначивши його на 7 жовтня, тоді як чергову бурхливу кампанію навколо трансляції Дня уряду перенесла на 12, а не на 5 жовтня. Сенс такого акуратного поводження з проектом бюджету-2000 зрозумілий: ні в якому разі парламент не може допустити зриву бюджетного процесу. Зрозуміло, що за штучно створеним галасом мало хто помітив, що бюджетний комітет ВР не поступився ні п'яддю своїх позицій. Тоді як у виконавчій владі панує повний хаос. То Президент заявляє, що КМ не мав права подавати бюджет на старій податковій основі (чим не мотив для прем'єрового хвилювання про свій статус?), то сам прем'єр дорікає урядові за профіцит, і вже обіцяє бюджетному комітету, що мова піде про нульовий дефіцит. Тож виникає запитання: чого більше боїться В.Пустовойтенко — гніву Л.Кучми чи незадоволеної гримаски Ю.Тимошенко?
Тут, мабуть, і відповідь на запитання, кому і чому вигідний розбрат у ВР, звідки й навіщо ідея короткотермінових парламентських канікул до виборів. Інтереси самого Президента iснують тільки як прикриття зовсім іншого джерела дестабілізації. Що ж до ролі в цій історії фракції «Вiдродження регiонiв», яка дивним чином виявилася в одному таборі з НДП, — то треба віддати належне Г.Омельченкові, який вчасно підкинув справу Волкова, згуртувавши у безвихідному пориві до самозахисту затятих друзів Л.Кучми. Поки вони душать один одного в обіймах, парламент зможе працювати, незважаючи ні на що. Інакше тим, хто сьогодні відхрещується від авторства провокацій, доведеться поламати голову серйозніше. Ось, наприклад, сам Л.Кучма, який не бачить підстав для зняття своєї кандидатури з реєстрації, підкидає тему про психіатричну експертизу кандидатів. Клюне ВР — скільки буде крику!
А поки що унаочнюється та роль, яку відіграє питання про статус і склад уряду в нинішніх президентських виборах. Може, не буде великим перебільшенням навіть, якщо скажемо, що виграє той кандидат, який правильно вирішить цю проблему ще до виборів.
