Необрання Валерія Пустовойтенка прем'єр-міністром фактично означає, що питання про подальший розвиток політичної ситуації в країні не тільки залишається відкритим, а й вельми загострилося. Надзвичайно важливим моментом тут є те, що пропрезидентські фракції у парламенті голосували проти кандидатури, запропонованої Президентом. Цей факт можна розцінювати по-різному, але очевидне одне — від цього моменту визначилося кілька шляхів розвитку ситуації. Який із них буде обрано головними діючими особами — парламентом і Президентом — ми побачимо вже у найближчому майбутньому. Свою точку зору на це питання представляє народний депутат України, заступник голови Партії «Реформи і порядок» Володимир Філенко.
Отже, прем'єра з першого разу не «обрано». Ситуація, яка склалася на сьогодні в Україні, вирізняється досить великою своєрідністю. З одного боку, начебто пройшли вибори Президента. З величезною помпою, з численними гучними акціями, з колосальними витратами і напруженням для всієї країни, передусім для її бюджету, пройшли основні, здавалося б, виборчі жнива в країні. Президент — головна фігура в країні, носій вищої влади, наділений колосальними повноваженнями, залишився на другий термін. Всі жертви, здавалося б, суспільством принесені, і країна може перевести дух та й почати працювати під керівництвом людини, яка багато разів обіцяла стати на цей раз новим, абсолютно іншим Президентом. Це означає, слід було б сподіватися, рішучішим, конструктивнішим і відповідальнішим, словом, справжнім Президентом. Однак, погодьтеся, багато хто вже зараз, з перших вражень, говорить про те, що цього не сталося. З одного боку новообраного Президента поки що начебто ні за що й критикувати. Проте, упевнений, і хвалити його поки що немає приводу. А міг би бути.
Перше, що терміново слід було б зробити, це у межах, даних Конституцією повноважень, упевнено провести свою, потрібну йому кандидатуру прем'єра. Вирішити це питання заради тієї самої активної нової реформістської політики, яку так настирливо нам обіцяв Президент у передвиборний період. Щоб зупинити нове коло падіння національної валюти і уникнути прогнозованих за цим грядущих важких економічних проблем, зокрема, подальшого зростання цін на енергоносії, все більш частого відключення електроенергії, величезних неоплачених зовнішніх та внутрішніх боргів, нових численних соціальних проблем. Нічого цього, судячи з подій у парламенті 14 грудня, не сталося.
Уже зараз, з перших вражень, за найпершими кроками, можна зробити два сумні висновки про настрої, що перемагають в оточенні Президента.
По-перше , стає все більш ясним, що в адміністрації Президента готуються плани заміни демократично обраного парламенту кишеньковим. Для юридичного оформлення цих планів передбачається нав'язати втомленому від усяких виборів народу конституційний референдум, через який дати можливість Президенту розганяти Верховну Раду, саджати неугодних депутатів без протидії з її сторони, запровадити двопалатну систему законодавчої влади, що перетворить головний демократичний інститут на ляльковий кишеньковий орган для фіксації будь-яких вольових рішень виконавчої влади, передусім самого Президента.
По-друге , стало очевидно, що Кучма вніс кандидатуру Пустовойтенка, але не підтримав її.
І абсолютно очевидно, що саме така позиція Президента дозволила, це визнав навіть Дмитро Табачник, трьом пропрезидентським фракціям, а саме, СДПУ(о), Відродження регіонів та Трудовій партії, провалити кандидатуру Валерія Пустовойтенка.
Виникає закономірне запитання: чого ж нам чекати далі? Ми бачимо три можливі варіанти розвитку подій залежно від подальших дій Президента.
Перше: наступним кандидатом у прем'єри Кучма може внести реформатора, скажімо, Ющенка або Тигипка. Це може статися або за внутрішнім його переконанням, що було б дуже бажаним і гідним усілякої підтримки. У цьому разі представники блоку правих сил — Народного руху України та Партії «Реформи і Порядок» — будуть готові підтримати Президента та його уряд. Або ж це станеться під впливом «доленосних» поїздок на Захід і загрози дефолту.
Друге: вноситься представник кланово-олігархічних структур. Це означатиме повний тріумф останніх.
І третє , досить вірогідне: граючи на протистоянні фракцій та їх інтересів, по черзі вносяться явно непрохідні кандидатури. А це продовження курсу на конфронтацію.
Так чи інакше, стає очевидним, що необрання Пустовойтенка — це продуманий удар по конструктивно настроєних партіях, до яких iз певними обмовками можна віднести і НДП. Взагалі сьогодні вимальовується протистояння трьох основних центрів сили в парламенті, і, певною мірою, у суспільстві. Передусім, це могутні олігархічні клани, пов'язані корпоративними інтересами, взаємними зобов'язаннями і взаємним компроматом. Останній, як відомо, зв'язує людей певного типу в один вузол, сильніший за будь-яку ідеологію. Далі, це пов'язані в один вузол віджилою, відпрацьованою вже псевдо-ідеологією комунізму, крайні ліві. На жаль, ситуація на сьогоднішній день склалася така, що корисність і тих, i інших для суспільства зворотно пропорційна їх електоральній вазі й успіхам на виборах, яких досягають і ті, й інші. Бо по- справжньому корисними суспільству, конструктивними, можуть стати представники тільки третьої, дуже слабо окресленої поки що сили у парламенті. Ця сила — партії чіткої демократичної орієнтації, як ліво-, так і правоцентристські, націлені на дійсно прогресивні зміни у суспільстві, на реформи і чесне конкурентне середовище, як у економіці, так і у політиці. На жаль, повторюємо, ці сили нині слабкі і слабкість їх — це результат насамперед деструктивної активності перших двох сил та слухняній їх волі політичної еліти, насамперед, Президента.
Непроходження Пустовойтенка стало, я гадаю, ще одним важким ударом саме по цих системних політичних силах, у тому числі й по партії, до долі якої, внаслідок зрозумілих причин, я не можу залишатися байдужим — по НДП. Удар цей нанесений згаданими вище кланово-олігархічними силами. І якщо їм вдасться остаточно добити залишки демократичних сил в країні, то дуже скоро ми станемо свідками ситуації, коли вибирати доведеться між ворогуючими один iз одним різними кланами — варіант того, що ми сьогодні з неприхованим жахом спостерігаємо, дивлячись на події в Росії. Адже там не борються партії, там бореться якийсь «Медведь» з якимсь «Йожиком» чи то за «Яблоко», чи то за «Единство». Та при всьому цьому з кожного ведмедя і йожика стирчать мохнаті-порхаті вуха конкретних фінансових груп.
При будь-якому з названих трьох варіантів нас чекають не кращі часи. Бо ситуація в країні така, що кого б зараз уже не обрали прем'єром, це буде камікадзе. Це буде стрілочник, фігура, на яку неминуче скидатимуть усі, усі гріхи. Президент же, як завжди, як і годиться, вийде сухим із води.
Врятувати нас можуть у цій ситуації тільки дуже швидкі, масштабні, дійсно ліберальні системні реформи, засновані на національній ідеї, зміцненні ролі партій і відстороненні від влади кланів.
Нам потрібна організована, ідейно обгрунтована боротьба всього суспільства як з першою, олігархічною, так і другою, комуністичною, реаліями нашого життя, що мають у своїй основі одне явище в різних упаковках — крайню монополізацію всього життя і підкорення собі всіх інститутів та структур у суспільстві, як у політиці, так і в економіці. Саме як таку боротьбу за свободу, за прогрес і справедливість ми розуміємо сьогодні соціал-лібералізм у нашому суспільстві.
Суспільству сьогодні потрібна базована на чіткій, науково проробленій і адаптованій до наших умов, ідеології соціал-лібералізму і національної демократії, коаліція системних конструктивних сил. У цій коаліції ми бачимо як дійсно праві, але не монопольно-кланові, а ліберальні сили, так і дійсно ліві, але не комуністичні, а соціал-демократичні сили, які поведуть спільну боротьбу як з олігархами, так і з комуністами.
Поки ж, на жаль, ми маємо огульне, безмежне протистояння Президента не тільки всій Верховній Раді, цілком усій, як політичному інституту, але й парламентаризму як такому. Це гіркі реалії сьогоднішнього дня, яких нам буде так не просто позбавитись. Однак я абсолютно переконаний, що саме напрям відходу від цих реалій — є єдиний рятівний напрям вектора розвитку нашої країни.
Весь досвід світової історії свідчить, що без парламентаризму ще жодному народові не вдалося досягти стабільних успіхів і процвітання.
